Серіальна доба

Можу помилятися, але маю враження, що існує певна межа – насамперед поколіннєва – між любителями фільмів і прихильниками серіалів. Сподіваюся, це не відчитають як ейджизм, а якщо й відчитають, то мені байдуже: люди старшого віку (60+) прохолодно ставляться до серіалів і найчастіше кажуть, що не мають на таке часу й терпіння.

Одразу уточню, що говорю не про ментів і сватів, а ті серіали, які сміливо можна вважати кінематографічним мистецтвом: і за якістю акторського складу, і технічно, і сюжетно-естетично. Протягом останніх двох десятиліть з’явилися серіали, які стали культовими в тому числі й завдяки своєму філософському звучанню – це вже не просто розвага, а спосіб розуміння світу, людини в сучасному світі.

Але не всім серіальний жанр до смаку: насмілюся припустити, що існує кореляція між віком та відсотком любителів серіалів. Люди, що виросли в епоху, коли «найважливішим з усіх мистецтв» вважалося кіно, не просто нехтують серіалами, а й досить саркастично чи навіть зневажливо про них відгукуються.

Аякже, вони ж пам’ятають часи, коли кіно було великою подією, а фільми переглядали по кілька разів, обговорювали, аналізували. Ці люди досі можуть сипати цитатами з тих фільмів, пам’ятають прізвища акторів, а інколи й рік прем’єри. Справжні кіномани, що виростали в умовах, коли телевізори ще не були в кожній хаті, а на кінопрем’єру треба було йти в кінотеатр.

Ясна річ, що моє покоління такого шанобливого й уважного ставлення до кіно не могло виховати: розбещені багатоманітністю фільмів з VHS-касет, для нас усе це було атракційною, але все ж низькоякісною розвагою. (Цікаво було б провести антропологічне дослідження про те, як огидний голос з російськомовної озвучки VHS-касет 90-х років спричинився до наших психічних травм дитинства). Кіна стало занадто багато, щоб вважати його чимось священним і непересічним.

Минуло тридцять років, і частина читачів цього фейлетону після прочитання попереднього абзацу піде ґуґлити про VHS-касети, бо вони навіть дисків уже не пам’ятають. Інша ж частина натомість не пригадає, що свого часу Герман Гессе назвав епоху появи масових газет і журналів «фейлетонною добою». І хоча в українському словнику «фейлетон» абсолютно помилково асоціюється радше з гумористичним характером, а не з виразним авторським звучанням тексту, очевидно, що нині значно більше людей обговорює серіали, а не фейлетони (колонки). Чому б не назвати цю добу серіальною?

Яка основна різниця між фільмом і серіалом, між добою кіно й серіальною добою? Як на мене, проста: на серіал неможливо запросити когось на побачення. На серіал не ходять разом з іншими людьми. У кіно запрошували, у масовій культурі задні ряди кінотеатрів навіть називали кріслами закоханих або місцями для поцілунків. Серіал не подивишся в кіно, бо неможливо висидіти на горішньому поверсі якогось далекого торгового центру сім сезонів по десять серій. На перегляд серіалу не збереш друзів, бо навіть один сезон (7-8 годин) ви не витримаєте подивитися разом. Тому й з’явилося поняття онлайн-кінотеатру, нетфліксу у власному телевізорі, коли все створене тільки для тебе і підлаштоване під зручний тобі час.

Серіальна доба – це доба парадоксів, бо всі говорили: у людей настільки мало часу, що все буде скорочуватися і пришвидшуватися, але замість фільмів ми дивимося не короткометражки чи кліпи, а навпаки – довжелезні, часом безкінечні серіали.

А ще серіальна доба – це доба втоми, бо у всіх забагато справ, і від цього шаленого ритму просто хочеться втекти, вимкнутися, сховатися, «залипнути», ні про що насущне не думаючи, в безкінечний серіал, в доступний тобі віртуальний світ. Це як кольоровий сон, тільки його можна включити, коли хочеш, і пожити в іншій реальності. Закінчення серіалу сприймається як смерть знайомого, світ якого для тебе закритий. Назавжди. А тут – до наступного сезону.

З новітніми технологіями, які обіцяли нам безмір спілкування, ми вже майже ні з ким не спілкуємося, тільки чатимося, лайкаємо, реагуємо. У світі, де люди не вміють зустрічатися й спілкуватися, дуже зручно втекти у затишну мушлю серіалу, заповнити ним всі свої вільні години і вихідні. Бо насправді серіальна доба – це доба самотності.