Цього року вперше на фестивалі АртПоле в Уніжі, на Дністрі, здійснився проект «Деревовиди». Це спільна робота співачок легендарного гурту «Древо» з с. Крячківка (Пирятинського району Полтавської області) Роздабари Надії Микитівни і Реви Ніни Петрівни, та співаків проекту «Псальма. Подорож» Юлії Півторак, Уляни Горбачевської, Юрія Іленкова.
Уляна Горбачевська та Юлія Півторак в с. Крячківка
...Тиждень тому віддала до друку фотографії з фольклорної експедиції до с. Крячківка, куди потрапила за компанію з Уляною Горбачевською та Юлією Півторак. Дівчата їздили на репетицію до проекту «Деревовиди», а я збирала матеріал до нового роману. Забирати знимки пішла разом з другом-фотографом Іллєю Лєвіним. Хлопці виявились його знайомими і ми всі разом розглядали результат.
– Це ж ті жінки з Полтавщини, що співають поліфонію, – захоплено пояснював знайомим Ілля, бо дорогою я, не змовкаючи, розповідала про свої враження від подорожі, які «розривали мене» навіть через тиждень.
Вони ж тільки знизували плечима, хоч з виразу обличь було видно, що вони готові розділити захоплення відомого на весь Львів фотографа.
– Та ж знаєте, знаєте, – наполягав Ілля, бо дуже вже йому хотілось поділитись радістю, якої набрався в мене дорогою до фотоательє. – Це ж ті жінки, що співають у мультфільмі «Жив-був пес»!!!
– Оооо, це – круто! – нарешті всі навколо приєдналися до нашої радості. – Таак, це дійсно унікальні голоси! Крутий мультик! То хто ви кажете, у ньому співає? – тепер до мене звернулись з непідробною цікавістю.
– Ось ці дві жінки – Роздабара Надія Микитівна, Рева Ніна Петрівна – гордо показую на загальній знимці, бо ж саме я, а не хто інший, є автором цих історичних фото. – Нажаль третьої з легендарного гурту «Древо» тут вже нема – померла минулого року.
– Жаль, – почула щире у відповідь.
– Так, шкода, – зітхнув ще хтось.
– Унікальні речі виконували....
Еге ж – унікальні. І знаєте, що найбільше мене вразило і водночас засмутило? Те, що пересічні люди добре знали, що то за мультфільм, і що за музика в ньому. А я – ні. Японці кажуть, що поки ти здатен дивуватись, доти варто жити. Схоже, я ще довго дивуватимусь всьому, що відбувається навколо мене. Мультфільму «Жив-був пес» в 2011 році виповнилось 25 років!
Зате сьогодні, коли переглядала легендарний мультфільм з його легендарною реплікою «счас спою», в грудях тепліло і подих перехоплювало від того, що за кадром буквально бачила тих жінок, які співали унікальну українську народну поліфонію. Бо ж тільки тиждень як повернулася звідти, з витоків пісенного чуда народної творчості, яка настільки полонила радянського (в минулому) мультиплікатора, режисера, художника і Народного артиста Російської Федерації (2012 р.) Едуарда Назарова, що той вирішив екранізувати українську народну казку про пса Сірка. Щоб створити цей мультфільм, режисер неодноразово приїжджав на Україну: вивчав по музеях українську історію, фольклор, архітектуру, зарисовував, щоби правильно зобразити український побут... А для створення відповідного настрою вибрав не кого іншого, а – «Древо»! І... не помилився! Перша нагорода на Міжнародних днях мультиплікаційного кіно в Аннесі (Франція), Спеціальний приз журі на МКФ молодих режисерів в Турі (Франція) 1983 р., перший приз на V МКФ казкових фільмів в Оденсі (Данія) теж 1983 р. Виявляється – весь світ знав, а я – ні. (Правда, коли був створений мультфільм (1982р.) мені було лише десять.
До свого сорому лише рік тому відкрила для себе й багатоголосся. Наше, рідне, українське, неповторне. Неповторне не тільки тому, що його аналогів нема в цілому світі, а й тому, що не так просто його повторити.
Надія Микитівна Роздабара
....Надія Микитівна з п′ятої ранку вже на ногах. Порає господарку. В неї великий город, на якому достигають солодкі, соковиті помідори, яких ніколи не було в наших галицьких краях, бо ніколи не було стільки щедрого сонця; великий сад, сила-силенна курей, яких треба випустити, нагодувати, напоїти, порахувати...
– Чому ніхто з молодих не співає разом з вами, – питаю, бо вже другий день знаходжусь в особливому стані зачудування всім, що чую, бачу, відчуваю. Складно собі уявити, що те, що наразі чую тут я, скоро може бути недоступним нікому. Разом з цими немолодими вже жінками відійдуть у вічність давні традиції поліфонічного співу.
– Хто його зна, – відповідає Надія Микитівна, кидаючи почищену картоплину в росіл, яким планує частувати нас на обід, – ми всіх запрошуємо. – Було кілька молодих. Наших, крячківських, але за якийсь час вони нас покидали… – сумно.
Виявляється, жодна з молодих жінок не могла самостійно втримати своєї партії. За кимось тягнути – прошу дуже, а коли залишались сам на сам з голосом, з піснею, з історією – ламались. В поліфонії – кожен голос основний. Кожен голос має свою мелодію, своє звучання. Проте і тут є свої правила – «тяглом» може бути лише одна людина, першим голосом може співати один-двоє, а всі решта – третім, (найнижчим) – басом. Попри незалежність усіх голосів, є також певна ієрархія: коли приходить хтось новий, то довго співає третім голосом, аж поки дозволять йому спробувати іншим. Своєрідний шлях пізнання. Надія Микитівна розповідає, як приїжджала до них кілька років поспіль вчитись співати крячківських Ніна Матвієнко. Згадує історію, пов’язану з відомою співачкою, і погляд в очах жінки теплішає.
Нещодавно запросила Ніна Матвієнко гурт «Древо» на свій ювілей. Репертуар виступу народного колективу був заздалегідь узгоджений з відповідальною за це людиною. Перед самим виступом до жінок підбігає Ніна і каже, що ті всі пісні співає вона сама з друзями, і що їм потрібно заспівати щось інше. Жінки на мить розгубились, але, порадившись, запропонували «Да любив парень». Зал аплодував стоячи, а вкінці до них підійшла Матвієнко і визнала, що пісня настільки складна, що вона з колегами її так і не «розкусила».
То як пояснити цей феномен? Професійні співаки «розкусити» пісні не можуть, і як зауважила в недавній розмові Уляна Горбачевська: «Якщо дати крячківську "Галку" чи "Да любив парень" професійному музиканту і попросити, щоби просто записав партії нотами, то він цього не зробить. Хіба стратить на це багато часу, аж поки вникне. І то є такі речі в народній музиці, які нотами і не запишеш (мелізми, чвертьтони і.т.д.) Так, є простіші взірці, як "Ой, чий то кінь стоїть". Нажаль, на поверхні тільки ці пісні, а про унікальну традиційну поліфонію так несправедливо мало всі знають. А вона є такою ж неповторною, як грузинське чи корсиканське багатоголосся».
Вслухаюсь в текст пісні – унікальний. За своє життя я такого не чула, хоча, безумовно, цікавилась. Питаю, хто автор? Надія Микитівна охоче розповідає, що вони й самі задавались цим питанням. І ось до якого висновку прийшли: раз у більшості пісень жінки виступають як негативні герої – то вона когось вбила, то зарубала, то отруїла, то писали тексти явно "чоловіки-ненависники". Я всміхаюсь про себе, бо не зовсім це мала на увазі. Але доля істини в її словах таки є. «Проте то мусів бути страшенно талановитий чоловік-жінконенависник», – зауважує вона і всміхається.
Еге. Вони постійно всміхаються, жартують, передражнюють одна одну. Але якось так по доброму, делікатно, без присутньої нам іронії і цинізму. Коли дивишся на цих старших жінок..., плакати хочеться від тієї доброти і ніжності, якими насичена їхня мова, ставлення одна до одної, до гостей, до світу...
Запитую, чи впродовж тих п’ятдесяти літ, які вони співають разом (кілька років тому гурту «Древо» виповнилось п’ятдесят), й далі доводиться вникати в зміст кожної пісні, в історію, яку та пісня розповідає, чи вже співається механічно, йдучи лише за голосом?
– Аякже, – обертається до мене від плити, – кожен раз переживаю історію заново. Ось, наприклад, пісня, де козак закохався в дівчину, а вона його послала за зіллям. Козак пішов шукати, а зозуля йому кує, щоб вертався, бо знайде свою смерть… Ой, – каже, перебиваючи сама себе, – аж волохи (волосся) поставали, – і показує на оголену до ліктя руку, по якій виступила гусяча шкіра.
Чи може не дивувати отака шалена чуттєвість жінки, яку вона зберегла до старості літ, не зважаючи на те, що в дитячому віці зосталась сиротою, що росла в сиротинці, що мала непросту долю. Чи може не викликати шани її любов до пісні, рідного слова, до людей і світу в цілому? Чи може не викликати поваги невгамовність в розповсюдженні свого, рідного?... Розповідала, що якось на міжнародному етно-фестивалі в Німеччині перед самісіньким своїм виступом побачила прапор України, що висів четвертим серед двадцяти інших країн, і від гордості за свій край якась грудка підступили до горла, а на очі набігли сльози. Злякалась, що не зуміє добре вступити, але все обійшлось. Після їх виступу на сцену вибіг президент однієї з країн, став перед жінками на коліна, і поцілував їм руки.
Сиджу поряд з ними за столом на відкритому повітрі, в саду, дивлюсь на цих натхненних жінок: двох старших і двох молодих – моїх подруг, які геть нічого не бачать і не чують довкола себе, тільки уважно слухають одна одну, цілковито розчинившись у пісні, яка їх об’єднує, тримає і підносить догори, догори, геть до самісінького неба, і душа моя поволеньки розгортається, ширшає, аж наступає таке нестримне, як у Вовка з мультика, бажання - «щас спою»....
Уляна Горбачевська і Юлія Півторак з Ніною Петрівною Ревою та Надією Микитівною Роздабарою і її чоловіком Федором, якому своїм співом відновила мову після інсульту....
15.07.2013