(З минулого).

 

У бік од Покотилівської дороги стояв старий вітряк. Весь він потемнів і пожолобився за довгий вік. Внизу гнилі шальовки звисали, як лахміття. На горі видно було чорну дірку. Крила позвязувані в деяких містах вірьовками і на одному вкинуто свіжу латку.

 

Весь він деренчав і хитався. Ветхі крила тремтіли, як руки у старця. При кожному їх повороті вітряк жалібно стогнав; але уперто провадив свою роботу.

 

На млині завжде сидів дід Явтух. І він уже згинався і охав, і його руки тремтіли, розв'язуючи мішок. Обоє дружно доживали свого віку і не піддавалися до останнього.

 

Явтух мирошникував уже тридцять років. Десь далеко пішли од нього його злиденне дитятство, повне нехитрих втіх, його тружденна і весела молодість, тружденне і тяжке родинне життя, смерть жінки і старшого сина, що підняв не по силах тяжкий переріз на винниці, а потім занепад усього хазяйства.

 

Тепер старий Явтух нічого иншого і уявити собі не міг, як обсипані борошном вал та шестерню і хисткий діл під ногами. Мов нічого иншого ніколи і не знав він і не було нічого иншого по за його млином. Літо і зіму перебував він серед своїх мішків. Теплої доби і до пізньої осені ночував у млині, а зімою ходив спать до жонатого унука на край села. Волочиться було дід Явтух в свойому залатаному кожусі, припадає на ціпок, кріхтить і охкає. Здається, що ось уже завтра не підведеться, не набере сили. Тітка Мотря гукає йому: "Підтопталися, дідусю! Пора вже вам на той світ!" А на завтра, дивись, знову тягнеться дід на млин. Сам одв'яже вал, вилізе по хисткій драбинці на гору і знову зпорожняє тяжкі лантухи. Тут він враз ставав міцнійшим і молодійшим. Він почував себе на млині, як риба у воді.

 

Зранку приїздили вози з мішками. Дід не швидкуючи, мов знехотя, приймав замовлення і тим, що прохали швидче помолоти, одповідав сердито:

 

— Ще з того тижня немелене лежить. Як не хочеш дожидать, забирай назад.

 

Звичайно, кожен поспішався заспокоїти його і зачинав з ним балачку. Тут Явтух тримав себе теж дуже обережно і разом з тим дізнавався про все, що його цікавило!

 

— Учора у волости був становий, гримав на старшину, що в його волости поганий шлях, і у вечері в зборні староста загадав усім виходити на роботу у понеділок. Грицько Хабаренко подав листа з заробітків, що там добре уродило: вони стали у строк до Семена. Панський прикащик женився на Мигуриній Палажці і т. и.

 

Все це дуже цікавило діда, але він вважав, що йому не личить бути цікавим, і слухав так, ніби воно йому байдуже.

 

— Мене на роботу не виженуть, — зауважав він поважно росповідачеві.

 

— Чи жениться, то нехай і жениться, — додавав він далі. — Я до нього танцювать не піду!

 

Найбільше сидів Явтух у самоті на млині, але ніскільки не нудився тим. Він латав старі мішки і добре почував себе з своїми думками.

 

Над ним слалося рідне небо, навкруги нього обходив рідний обрій: праворуч — село, ліворуч вигін. Край вигона, при дорозі, зеленіло три осокори. Їх листя завжде трепотіло, вибліскуючи на сонці. Иноді на вершечку сідала сиворакша, а то укривали їх чорною хмарою шпаки, здіймали галас і веселу метушню і через хвилинку летіли геть. По вигону ходили вівці, а при них сиділи маленькі пастушки.

 

Явтух любив дивитись на дітей. Вони збірались у гурток і балакали по між собою, а то гулялись "у кремьяшки". У них за отамана завжде був Данило Макаренко, син козака, школяр, червонощокий, меткий, крем'язний хлопчик з блискучими оченятами і куцим носом. Він виглядав, як барильце у своїх коротких, широких штанах, застібнутнх великим мідним ґудзиком.

 

Бувало діти зберуться під самим млином, і тоді дідові чутно усю їх розмову.

 

— Сьогодня учитель дав Хомці по потилиці і вигнав його з класу за те, що у друге не знав завдання.

 

— Я на ту зіму ходитиму до школи, — хвастався маленький Санько.

 

— І одлуплять тебе там, як Сидорову козу, — підбадьорював його Данило. — У нас так ведеться, що б не був бабою.

 

— Я уже усю азбуку знаю, — провадив далі Санько, що б перевернути розмову.

 

— Там будеш зпочатку учить, ще настоїшся на морозі.

 

— А ти стояв?

 

— А вже ж стояв!

 

— А що ви учили? — питали хлопці.

 

— Усе учили. Ось слухайте: Земля наша кругла, така, як куля.

 

Діти розівляли роти.

 

— Де-ж вона кругла?

 

— Ти, дурний, не розумієш. Така кругла, як куля. І все крутиться, все крутиться.

 

— Що ти там брешеш! — з досадою питав дід з млина.

 

Але Данило не чув того і захоплювався далі.

 

— Це нам тільки не видно. А були такі люде, що літали на бальоні високо у гору, так вона під ними так і крутиться, як дзиґа.

 

— Чорт зна чому їх там учать, — бурчав сам собі дід. — За наші часи отих дурниць не вигадували, то розумнійші люде були.

 

Так ішли день по дню, зіма по осені, рік за роком.

 

На очах у діда одноманітно змінялися малюнки натури. Змінялося багато де чого і на селі, але все те не чіпало власного його життя.

 

Давно вже він дивився на весь світ з боку. Зелені осокори починали рудіть, листя спадало, виголилися чорні гилки; замість шпаків на них сідали ґави. По вигону уже не ходили вівці. Трава темніла і припадала до землі, предбачаючи морози.

 

А на селі з маленького пастушка потроху виростав великий парубок; потім він женився; у нього знову підростав свій пастух; старі умирали, і так воно переходило одно по одному.

 

Селянське життя має в собі багато драматичного елєменту, не яскравого, але з тим не менше глибокого.

 

Це антична траґедія, де незрозумілі для селянина сили гнуть його на всі боки, а иноді і ламають у клапті.

 

Явтух давно вже відсунувся від ціх умов і залежав тільки од вітра, який хоч і припиниться на час, але неодмінно здійметься знову.

 

Його відношення до села полягало тільки в його інтересі до значнійших подій. Народиться дитина, дід скаже: "хай росте велике та розумне!" Умре — він перехреститься і промовить: "царство йому небесне!" і знову латає свій мішок.

 

Навряд чи була людина вільнійша за мирошника Явтуха.

 

Одного холодного осінього вечера дід ледве доплентався до своєї хати. Унукова жінка перевела його через поріг і сама зтягла з нього кожуха. Старий похилив голову і одноманітно стогнав.

 

— От тепер вже буду умирать, — вимовив він через силу. — Дай мені свічку в руки, та скажи Василю — хай збиває труну.

 

Унучка примостила діда на полу до подушок, одшукала у скрині свічку, перехрестилася і поставила йому у руку. За невеликий час дід тихо помер.

 

У ночі знявся великий вітер. Ранком побачили, що Явтухів млин з поламаними крилами швидко меле. Видно старий не здужав уже прикрутити його з вечера.

 

Коли спинили млин, на нього шкода було дивитись: дах чисто знесло, а два недобитих крила журно звисали на бік.

 

Так стоїть він і досі. Явтухів унук усе не збереться розібрати його на саж.

 

[Воля, 25.10.1920]

30.10.1920