Русалка.

 

Оповіданє етнографічне

 

Се оповіданє Олександри Кулїшевої появило ся в липневій книжцї 1889 р. "Кіевскої Старини", а доси про нього мабуть не було в Галичинї навіть і згадки, крім в Исторії літератури пок. д-ра Ом. Огоновского, котрий "Русалку" уважає за найлучше зі всїх оповідань Кулїшевої. Основний текст "Русалки" зладжений в мові великорускій, а розмови і оповіданя простолюдя списані по україньски. Отсе-ж подаємо се оповіданє в перекладї дрібних частин, написаних по велико-руски, не тикаючи, розуміє ся, частин україньских.

 

Десь ти мене, моя мати,

В барвінку купала,

Купаючи проклинала,

Щоб долї не мала.

Народна пісня.

 

І.

 

"Не родись уродливим, а родись щасливим", кажуть наші земляки.

 

В чім же лежить щастє? що оно таке? Всї його глядають, а мало хто находить. Спитати про гляданє щастя, то земляки наші одвічають таємничо: "Треба набігти тропи".

 

Як же попасти на ту щасливу тропу? Нїхто не скаже. Після народної фільософії она йде і через богаті доми і через наймізернїйші оселї; попадають на неї навіть бідні, безхатні і безрідні люде. Хто з такими людьми зійде ся, і той поживить ся их щастєм. Богатство тут нї до чого. А річ в тім, що набігши тропи, треба єї держатись.

 

В прегарний лїтний день громада села Кукориковщини налякалась незвичайною пригодою. З жита, що зачало половіти чи то красуватись, вийшла русалочка. Так називали всї в один голос маленьку, цілком нагу дївчинку.

 

Русалки у нас — то умерші дїти, що перед часом вродили ся, недоноски, що их мати не доносила. Их звичайно хоронять під порогом в хатї, і тому они в час Мертвецкого Великодня кричать:

 

Нас мати породила,

Нехрещених хоронила,

Під порогом положила...

 

Хоронять тих дїтей і під перелазом. Одно і друге роблять з христіяньскою мислію: щоби переступаючи нехрещених тим самим мов-би робити над ними знак святого хреста.

 

Таких дїтей бідолашні матери поминають четвертого дня Зеленого тиждня — і тому називаєсь він Русальним, а четвер Русальним четвергом. В той Русальний четвер носять в мисочцї мід на перехрестя доріг, а де-хто угощує сусїдских дїтей варениками, пампушками і т. и. "Сьогоднї — кажуть — свято: Русальні поминки."

 

Все те роблять для успокоєня тїней, для котрих зачинене царство небесне. Русалки мстять ся на людях за недонос, за те, що их мати звергла, що они "изверги рода чоловѣческаго", як се збереглось і в великорускій приказцї, — а мстять ся они, неуспокоєні добрими матерями, на кождім, кого запопадуть самого в лїсї, в житї або в лузї, котрий они особливо люблять. Русалки заскобочуть неосторожного, а то й у воду затягнуть.

 

Про-те можна підгледїти их дитячі грища. Раз я виявила бажанє видїти русалок, і менї одвітили:

 

— Устаньте ранесенько та й пійдїть на перехрестя: там они не шкодливі. [Имовірно і тут похоже на хрест святий успокоює тїни нехрещених.]

 

— Коли-ж я не чую, щоби хто-небудь з наших людей видав их, — сказала я. — То, може бути, в старовину показувались русалки людям?

 

— Нї, нї, панієчко! — одвічали менї з вірою в русалок. — У нас один чоловік живе в полю коло жита, дак і тепер бачив их рано-в-ранцї. А хто винесе на перехрестя меду, дак мед поїдений, а ступенцї по пісочку знати; русалочки потупали.

 

І от одно з таких таємничих сотворінь явилось миру серед білого дня. Було чого налякатись Кукуриківцям!

 

Після народної пословицї "що бабі, те й громадї" [тільки не навпаки, як би нам здавало ся] поважні люде, по старосвітски громадскі мужі, вповнї подїляють віруваня своїх баб і не сміють мудрувати, неначе заявляючи, що жінка — хоронителька і проповідниця вірувань взагалї. Русалочку, що вийшла з жита, приняли они з якимсь жахом і довго не важились заговорити до неї, бо звістно, що всяку нечисту силу не годить ся питати або відзиватись до неї, поки она мовчить.

 

Сцена в сїльскім сенатї була би для мене вельми цїкава, але все, що я про неї провідала, розповіла менї тілька та, що була причиною тої сцени; а знала я єї дорослою вже дївчиною-зарібницею. От як розказувала менї о собі псевдо-Русалка:

 

"З малку ось як я себе зазнаю: Стою під селом, коло царини, в житї. Собаки мене кругом оступили, а послї й люде. Що ти? відкіля ти? А я й сама не знаю, де я взялась. Росла десь як той бурян... Чи мене з неба спущено, чи я з землї виросла, чи з птаха перевернулась у людину, не знаю, таки й зовсїм не знаю... наче я рік, чи що, спала, і мене сонну принесено; і місце не те, і нїкого не згадаю; нїчого не зазнаю; нїкому не кажу "тату" або "мамо". Чи менї дано такого зїля забутного, чи що?

 

"Малесенька, а вже вміла й балакати трохи. Людей-людей зібралось коло царини круг мене! Наче якого звіра лавою обгорнули мене. і довго стояла громада та гомонїла коло мене. Усе село зібрало ся.

 

"Я підтомилаеь видно, по житу блудячи, і боюсь их, а рученята простягаю і до людей і до собак: їстоньки хочу. Они про мене щось поміж себе гуторять. Нїхто мене не бере в свою череду: боять ся мене.

 

"Я почала плакати. Якась дївка зірвала квітку з голови, кинула менї на забавку. Я вхопила і ззїла. Усї поторопли. Гу-гу-гу! загули як тії шмелї і так лавою, не повертаючись спиною до мене, далеко одійшли і розтеклись по хатах, і собаки те-ж з ними. Осталась я одна-одна.

 

"Памятаю, що якась пташка прилетїла і сїла передо мною на шляху. Як тепер, то я думаю, що може то моя й мати. Я до неї ловити: она пурх! Я за нею: она й пурхне. Що я наближусь, она знов пурхне; і відманила від села.

 

"Там дивлюсь: жита колосїють, волошки блакитнїють. Так уже тепер мов уві снї менї ввиджаєть ся. Памятаю: квіток багацько-багацько! Я давай збирати их да там і заснула, да мабуть, чи не на другій уже день прокинулась. От вам і все.

 

"Прокинувшись, давай плакати, наче в рідної матери... А в мене тільки небо та жито, та що округ мене багато вялих квіточок жмутям лежить, да вовчих жил, куколю, волошок, що з вечора видно рвала. Знов я плачу, бюсь у житї наче в водї, плутаюсь, падаю. Упаду та й лежу. Нїхто не рятує. Нїкогісенькому мене не треба. Лежу я, лежу, та й встану непрохана. Нїхто дитини не рятує, не пестить.

 

"От-таким побитом і пробилась я на якусь поляну; аж там людей цїла мгла. Я вирнула з жита та й стою. Боязко менї, бо тодї вони мене всї покинули."

 

Тут я перебила розказуючій: —

 

— Покинули тебе може на хвилю; пійшли в розправу, щоби порадатись про тебе; a ти й втекла та ще, як видно, в противну сторону.

 

"Хто вже його знає, як воно було! Памятаю тілько, що вони все пучкою на мене, да як закричать! Я знов у жито, упала та й лежу. Серце тільки тьох-тьох-тьох!

 

"Послї знов далеко пробилась аж на другій бік. Визирнула, знов их бачу. Вони всї на мене знов пучкою, та давай хрестить ся; а дїти з кроком у розтїч! Я знов заховалась; аж валю ся, їсти хочу. Молоде колося з жита зриваю, жую. Послї вже прийшло два чоловіка, стали по житу ходити і мене вишукали. Я від них прудко втїкала і падала, а вони таки мене зловили і однесли у розправу. Тодї кажуть: "Се нехрещена дитина" — однак нагодували мене, тілько все таки страхались.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 30.10.1895]

 

II.

 

"Сидїла я там у розправі днїв з пять. Нїхто до мене не прокидаєть ся нї батьком нї матерью. Нїхто мене не бере. Нї родини нї доброї людини. А яв: би отсе тепер були послї мене які спадки, де-б та й родина набралась! Русалкою мене взивають. "Се нехрещена дитина. Русалка та й Русалка!" А я таки видно була хрещена, бо послї у житї знайшли мою і сорочку і поясок: видно, я сама єї з себе скинула з нудьги да з жару."

 

На се я замітила:

 

— Русалку, нехрещену, боялись тебе брати. Се зрозуміло. А як побачили, що ти була в людских руках, то й перестали бояти ся нетутешної сили. Хто надїв на тебе сорочку, той не держав би нехрещаного дївчати. Ти, видно, заблудилась в житї наче в густому лїсї. Певно спостереглись, що тебе нема, глядали, та ти опинилась дальше людского голосу.

 

"Да так же, — відповіла розказуюча. — Аж ось дивлюсь: дибле старенькій дїд. Драночка на йому і на опаш латана свитина. Думали-б: старець. А то не старець прийшов, то прийшла по мене вся моя родина. Безрідний дїдусь, чужениця, прийшов і прийняв мене до себе за дитину. Не було в його нї хати, нїчого, тілько сорочка-драночка на хребтї да на опаш латана свитина."

 

— А не знаєш ти — спитала я — чому дїдусь-чужениця так збіднїв? Як між нашим народом, багатим на хлїб і товар, чоловік дожив до старости лїт в такім убожестві?

 

"Бог його святий знає" — одказала Русалка. Нашого имени вона не знала. Питань товариского житя не розуміла і, рівнодушна на мою цїкавість, оповідала дальше:

 

"Він усе вартовим був: при садовинї або при баштанах. Бувало хоч поросятко на орчику держить, йому хоч охотнїщ було на світї жити, щоб щось до його озивалось, щоб його сподївалось; а він його чухає, жалує, і воно перед ним як цуценятко перекидаєть ся, хвостик у його бубличком, бо добре годував. Дїд йому і соломки свіженької підстилає. Та коли та душа до поросяти так оберталась, то як уже він до мене прихилявсь! Пером йому земля!

 

"От забрав він мене. Я йому незабаром за поміч стала: яблука збирала, а там далї і мак ріжу і квасольку лущу. У будцї було из им сплю.

 

— Як же звав тебе дїдусь? — допитувала я. — Адже він тебе не водив до священика, не хрестив?

 

"Нї, нї! та він про те й байдуже, що мене Русалкою звали. Допитувавсь у мене, як мене мати звала, а я й матери не памятаю, наче й не було єї в мене. Дак дїдусь тодї: "Ти моя комашечко! Така-ж сирота, як і я на світї. Комашечкою, золотою оленкою пустив тебе Господь на сонечко, як і мене колись, та й любо нам на Божому світї. Ти приповзла в мої руки оленкою".. Та було й зве так "Оленко! Оленочко!" то я біжу до нього мов те поросятко, як на його скаже "паць-паць!" або вацюкне або плямкає.

 

"У дїдуся, так як і в мене, нїкого не було. Сам собі й сорочки полоще і мою у ночи випере і повісить, у ранцї скачає і надїне, бо переміни ще в мене довго не було; а в дїдуся була переміна, бо в його опріч латаної свитини була й торбина. Там лежала, як він казав, про смерть чиста сорочка, а друга на хребтинї; більш нїчого не було. Люде наче послїпли: нїхто нїчого не подав старенькому. Не подав?... що се я кажу! Розказував дїдусь, що йому хотїла якась побожна людина прати сорочки, дак він і не схотїв: "У тебе, каже, є кому прати!" А була то вбога удова, що заробітками аж четверо дїток годувала. А раз хтось принїс дїдусеви недоношений жупан, дак він і не приняв ради Христа. Каже: "Є люде біднїйші за мене. Мого віку не багацько зосталось". Я таки і жалкувала про той жупанок. Кажу йому: ваш у латках. А він менї відказав: Христос любить латаних.

 

"Тією свитиною було в-двох і вкриваємось. А торбинку під голови: бо там і хлїба окраєць був наш, дак щоб чужій собака не заволїк, або що. Я дуже мала тодї була, нїчого ще не тямила; а люде менї дещо про мене розказували, да я по тому наче помацки й собі згадую да се й вам — спасибі’, що балакаєте зі мною — розказую. Не швидко по тім оглянулись і люде на нас і драночок менї назносили, а дїдусеви бувало хоть і дають, нїчого не візьме і не попросить нї в кого нїчогісенького. Якось наче бояв ся людей. Мовчущій був такій, тілько зі мною да з поросятком розмовляє; не так розмовляє, як озиваєть ся до нас ласкавим голосом, бо я нїчого з його розмови не памятаю; так наче вітерець шелесне в листї, така його була приємна й тиха мова. Опісля почала вже я памятати, що він гуторить, та й почала розпитувати про всячину.

 

"Лїтуємо було у будцї, аж покіль приїде на рябому конї осень*) а на зиму хто-небудь залучить мого дїдуся скотину порати, веревки плести; дров уже дак і не врубає. А я було піречко деру, хату підмету, а потім і пряду; дак і на мене шматок хлїба йде."

 

*) Поки погода стане змінною: один день ясний а другій слітний.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 31.10.1895]

 

ІІІ.

 

"Підросла, почала людям і геть одпрядати за хлїб. Дїдусеви давали на зиму хазяйську одежу, щоб не мерз коло товару, і мене сироту чим-небудь стареньким прикривали; а лїтечко само про нас піклувалось. і так на світї менї здавалось гарно! Не бажала б я в Бога красчої долї, коли-б увесь вік так нї про що зимою не дбати, а лїтом з дїдусем у будцї жити. Далебі! Щасливе то було времячко!

 

"Тілько в мене був один звичай препоганий: любила ласуватись. Найбільш того й бажалось, на що був запрет. Зо всїх гладишок чисто було вершки позїдаю наче той кіт. Як було дїдусь мене благає, і хазяйка і хазяїн угрущають і Богом і лозиною, гляди — й не втерплю; то сметанку з глечика, то крашанки, хоч из-під курки, дак заберу. і нїчого не догляну: з моїх очей усе можна забрати. Собаки, і то помітили мене, яка я вдаха. Держу в руках хлїб або тараньку чищу на юшку: дивись, уже рябко й понїс; а я вже тодї нї в тих нї в сих, як собака в човнї.

 

"З однієї хати нас за се і серед зими вигнали; і то дїдусь не покинув мене. Чим дужче зледачію, тим більш він за мене береть ся, наче й сам був колись таківській.

 

"Настав менї десятий рік; я помічниця йому хоч і злиденна. Юшку, кулїш вару коло будки. Я й цурупалків назбираю, бараболї начищу, горшки побаню, на кілки повішаю, повисушую на сонечку, юшку салом затушкую; коли і яблук напечемо, губ напряжимо, потапцїв изробимо, да й живемо. Після вечери посидимо трохи, погомонимо. Я така вже рада!

 

"Старенькій був, жаль менї його; і слухаюсь було його лучче, бо вже порозумнїщала. Отсе було мене Отче-нашу вчать, Богородицї; так було поспіль і прокажу, не мину й слова. "Голубко, — каже — моя Оленко! веселиш кінець мого віку. Нїкому не потрібний, тільки тобі здав ся..."

 

"Якій ти старенькій!" — було кажу дїдусеви.

 

"А він одказує було усміхаючись: "Та й знадобив ся тобі молоденькій! Се менї — каже — одиноцтво та убожество так вік скоротило. Як би не воно, я-б ище і молодий був; ще на твоєму весїлї й борщу до гори горщок перекинув."

 

"Було часто по-під яблунями плентаючись з торбиною, мимрить [уже гласу не було]:

 

Ой хто лиха не знає,

Нехай в мене спитає...

 

"Я й розпитую инодї про його лихо, як він побиваєсь у світї з-малку. Мовчить. А про инше що говорити-ме зо мною; а то й до поросяти озветь ся, наче й воно слово його розуміє.

 

"Отсе послї вечери гомонимо, гомонимо, соловейка слухаємо, та й полягаємо спати. Так зірно та гарно!

 

"Менї не треба було лучшого щастя, нї в хрещика з дїтьми бігати нї в перепелки. Було менї вказує, як зірочка покотить ся, або вкаже, де на небі стоїть віз, волосожар, квочка. Я було й питаю: як же то квочка? Чи рябенька собі куріпочка чи біленька? — А він каже: Ота зорява купочка. Ото вона. — А я було кажу: На що-ж Богови квочка? — А дїдусь менї: І Бог радуєть ся на небі всяким творивом своїм, так як людина на земли. Бач, співають за вовною баби:

 

Горе менї в світї жити!

Що менї робити?

Посаджу я куріпочку,

Щоб вивела дїти...

 

Утїха чоловікови з квочки на земли, а в Бога квочка красча. — Ото вона така искрява? — було питаю. — А він менї: Не показуй на зорі і на місяць пучкою, на Боже сяєво грішка вказувати! Укуси себе за пучечку, щоб чого не сталось. — Я й укушу та й знов не втерплю: так небо те хотїлось менї знати від мого дїдуся!

 

"Розказує було менї і про сонце і про місяць; та дуже мала ще була, не все памятаю. Се, каже було, не ввесь ище світ Божій, де ми з тобою живемо. Он, бачиш, по-за зорями ще зорі та й ще, та й ще визирають! То все праведні душі в Бога живуть. Нема им лїчби, а Бог усяку зіроньку на имя знає і памятає: се я в церкви чув, як піп казав про небеса Господні.

 

"Жалує було мене дїдусь: Ти — каже — звеселила мою неміч, голубко моя Оленко! Ти сирота і я сирота: добре нам.

 

"А я до його ще й більше прищулю ся.

 

— Як підростеш, то терпи усе, що на тропку спіткаєть ся. Жити між людьми важко! Скажи "лихо" та й мовчи тихо! Бувай, мов те пташя сторожке. Люде люблять щасливих; а таких як ми цурають ся, не люблять. Може чула єси: сироту спіткай да й прикопай. Так воно й є: боять ся, щоб сирота хлїба не вбавила.

 

"Раз я спитала: Чи й ви, дїдусю, були русалком? Чи в вас мати була? — Похнюпивсь дїд і нїчого не відказав, наче не дочув; а в-друге я вже й не поспитала. Прочитаєм Отче-наш, помолимось і за батька й за матїр... Дїдусь було велить, хоч я й не памятала нїкого. Було кажу: Я не знаю, які вони; може з зїля чи з птаха я народилась! — Так гріх, доню, казати; молись! Бач, яке вони менї щастя зробили на старість! Тебе-б у мене і не було, кола б не було батька-матери.

 

"Я их не хочу, дїдусю! Я з вами жити-му; як прийдуть, дак я на саму висчу грушу зберу ся та й жити му. Я их не хочу. — Дїдусь мовчить.

 

"Дак ото як устанемо, пильненько за дїло беремо ся. Я таки була берва до роботи. Я вже йому було й сорочку сполощу, людям помагаю з весни картоплю садити а в осени вибирати, гич, бадиля очищати з огородів. Сим було вже й полотна на сорочку зароблю.

 

"А дїд поросятко продав на чуже село. Каже: на плід. А тут не схотїв. А то — каже — як будуть його колоти, дак щоб хоч из очей, щоб душа не чула.

 

"От за ті гроші, що за порося взяв, менї на юпочку набрав, собі жельотку справив из пійстри; от наше тїло й не світить ся.

 

"Дїдусь усе було приказує: Роба, небоже, то й Бог поможе. Лежачого хлїба нїгде нема. — А инодї каже: Під лежачій камінь вода не біжить.

 

"Він, старенькій, часом у дощ любив полежати. Я йому морщинки розгладжую на лобі, чуб його сивий, брови сиві, рясні. Як тепер спогадаю, дак він менї ввиджаєть ся наче святе щось.

 

"Його й пани не цурались. На селї якійсь пан жив, не з наших; такій був собі суворий; і післав до його хазяїн дїда за чимсь. От прийшов дїдусь до того пана. Той пан і не злий, та вже така паньска вдача чудна: усе так, щоб загримати. Ще дїдусь і на поріг не ступив, ще й не поздоровкав ся, а той уже на його й гукає: Ну, что?... — Бувайте здорові, пане! одказав дїдусь. — Ти за чім? — Постійте бо, пане; бувайте здорові з середою. — Ну, что? — Нуте бо, паночку! кажіте: здраствуй, спаси-бі. — Ну, чорт з тобой, садись, садись. — Не кажіть бо так, а кажіть: Бог з тобою!"

 

"Що-ж би ви думали? Полюбив той жорсткій пан дїдуся. Посадив силою на стільци, почав медом його шанувати пивним, бо горілки дїдусь не вживав з роду, хотїв єму щось і подарувати, та дїдусь нїчогісенько не взяв. Дак пан аж за ворота провів його від собак, да все хвалить: "Вотъ онъ, старичокъ Божій! хорошъ, дѣдушка, хорошъ ты! Полюбился мнѣ. Приходи еще ко мнѣ, дѣдушка, медку попить!" Да дїдусь нїколи не пішов без посилки, а тілько було каже, що й пани бувають гарні, тілько их нїхто звичаю не навчить. А чого він туди до пана ходив, не знаю: посилано його.

 

"Ище згадала про дїдуся; що-б він менї не розказував, а все було увагу зверне на те, що якій гріх, чепати, що чуже — лучше своє латане, нїж чуже хапане, — що й на тім світї Господь таких обійде.

 

"Тепер менї те все так як во снї ввиджаєть ся. Свята може й справдї людина була; а я сього тогдї й не знала!"

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 01.11.1895]

 

ІV.

 

"Одного разу ми так залюбки нагомонїлись! Він каже: Як менї тебе, Оленко, жаль! Як умру, хто тебе так пестити-ме?

 

"З сим і поснули.

 

"Прокинулась я на зорі, а проти нашої будки недалечко слива була рясна. Дивлюсь: щось береть ся на неї і трусить. Приглежусь, аж то хазяйській Рябко. Я до його, схопившись. Він почав до мене лащитись, хвостом виляє, став перевертати ся. Я собі повалилась на траві коло його, почала пустовать. Хазяйка вже й корову вигнала до череди і веде теля у вишняк за мотузку.

 

— А де — каже — дїд? Нехай теля припне у вишняку, де лучша трава. Менї треба швидче до господи: дитина зайшлась.

 

"У будцї, — кажу.

 

"Вона хоче йти до будки. Я кинулась на перед. Дїдусю! дїду! — кажу — хазяйка кличуть!

 

"Не збуджу, спить ище. Розбудїть його ви самі, тїточко; я не розбуджу.

 

"Острах мене взяв, що дїдусь було мене що дня будить, а тепер я не добуджусь. От вона лапнула його за руки, за ноги; він уже й холодний. Уже Богу й душу оддав.

 

"Боже-ж мій! Світе мій! Якими-ж я гіркими заплакала! Справдї так було, як співають: котили ся як горох. Се-ж світу кінець, думаю! Як тепер світ стояти-ме? Як тепер усе без його буде? Мабуть і по матери так не плачуть, як я плакала по дїдусеви. Саме стала розумнїшати. Дивлюсь: аж на йому й сорочка-драночка білесенька; дарма, що була ще тілько пятюнка. Був на останній дорозї і менї не сказав. Зараз узяли й поховали його.

 

"Була як мизинок і зостала ся знов одна як гичечка, як човничок у морі: туди хить — туди хить, і не знаєш, де опиниш ся. Боже! Як-же менї дивитись? Що у кого питати? Боже, світе! То-ж усе за мене дїдусь мислив. Менї було легко жити. Що-ж то значить Бог? Чому дїдусь менї про Його не розтовкмачив? Знаю тілько, що Він добрий, що Він Отець наш, иже єси на небеси. Пішла-б до Його, попросила-б, упала-б, щоб Він оддав менї дїдуся. Кажуть, що Богу душу оддав. На що-ж дїдусь оддав душу Богу? Чому-ж він менї не оддав своєї душі? А й казав, що мене любить! Сказано, сама була, то з горя чого не передумала!

 

"Лазила й на березу, на саму висчу, заглядала на небо, за хмари: нема, нема дїдуся! Увесь рід разом утеряла!

 

"Було послї почую, що люде одмирали. Чому в нас не одмирають! Я пішла-б розпитала про свого дїдуся.

 

"Да хиба-ж дїдусь зовсїм оддав свою душу? Як се він менї забув розказати, чи зовсїм люде душу Богу оддають, чи на якійсь час?

 

"А може він і на час оддав. Може він ще й прийде.

 

"Як-же менї у будцї самій жити? Гляну на свиту його і жаль мене було візьме.

 

"А все таки нїкуди не хочу йти; сиджу в будцї. Хазяйка було кличе в хату: не йду й в вечері сиджу в будцї. А менї чогось стало страшно. Я закуталась з головою і не зчулась, як заснула. Другого дня хазяйка заглянула, а я чищу на юшку.

 

— Що ти робиш, моя голубко? — Так вірненько якось до душі сказала. Я цїлїсенькій день не їла і нїкому на очи не потикалась. — Я вже й борщу і юшки понаварувала, — каже хазяйка: — На що-ж ти чистиш?

 

"Се, тітко, я дїдусеви чищу на юшку. Він забувсь из вечора менї сказати, що душу Богу оддасть. Чи на довго, чи на часок оддав? Може він хутко й прийде.

 

— Иди за мною! Годї сумувати, — хазяйка каже: Я тебе буду жалувати. — Да аж схлипнула чи по дїдусеви чи про мене, сироту.

 

"Понурилась, мовчу.

 

— Ходїмо-ж, ходїм! — Да за руки і силоміць потягла. Дала менї їсти. Трошки чогось изїла, та й не хочеть ся.

 

— Лягай же спати, — каже хазяйка.

 

"Я свитою вкрилась дорогесенькою і лягла. Давала хазяйка й рядно; да нї; хоч би й ковдру: то не дїдусеве.

 

"Я опріч хазяйки і хазяїна нїкого і не знала; да і то коли-не-коли их бачила або говорила. Де менї тепер подїтись? У мого дїдуся було не одїжно, та вїжно... Встаємо весело, за дїло береш ся весело, лягаєш спати весело, здорово; соловейко заспіває, свіже повітрє заколише.

 

"Було не кажу хазяйцї, про що я думаю; на одкриваю усієї правди людям. Люде люблять людей веселих, щасливих, як мовляв дїдусь, а таких, як ми, боять ся наче смерти.

 

"Піду бувало та злїзу на березу та й дивлюсь на небо і хмари. А може він менї махне з неба рукою. Та й журюсь було, чому се тепер Бог не ходить по земли? А колись ходив, як розказував дїдусь; я пішла-б з Богом до дїдуся. Таке було дурне. А раз думаю: може й дїдусь був святий!... і здав ся він менї тодї в сяєві; наче сяєво сяє від нього, як у церкві помальоване по святих. Сказано, дитина!"

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 06.11.1895]

 

V.

 

"Зоставила мене хазяйка зовсїм у себе, пристановила до дитини.

 

"Поки ще я дуже тужила за дїдусем, то так як і люде була: нїчого не зачіпала. А тілько відпустило, стала смикати хазяйске то се то те. Хай би голодна була! Хазяїни у мене добрящі були і роботящі. Вони були не прості, а полупанки. Отсе сам і в поле из робітниками і на сїножать, і так по сіль та по рибу було паровиць дві спорядить; а вона дома до всього рук прикладає. Отсе було, як робоча пора, то й подушок не стелють, щоб не заспати, і півня під ніч...

 

Як би-ж то я шанувалась! Як би он-то менї дїдусь розум свій праведний покинув у спадок; як би он-то знав, де знайдеш, де загубиш! Як би-ж то знав чоловік, як набігти тропи своєї!...

 

"Хазяйка моя було, як вирядить ся до церкви, дак і заздрість людей бере. Вивяжеть ся шовковою хустою, надїне хорошій синій старосвіцькій халат і з позументами хрестом на кульшах, — кунтушем звав ся; і вся одежина на їй так гарно припаде! То було й шепчуть ся люде: Пристало, — кажуть — як свинї в дощ. Сама все робить наче й наймичка; а що як виряджаєть ся, мов попадя або настояща панї! Знайте мене багатирку! А инші кажуть: Де воно все в них береть ся, мов з рукава сиплеть ся? Вона сама нераз таке чула. А вона раз-у-раз обоє робили. Було і в них самим і про людей усього доволї. Дай Боже давати, а не прохати, — було мовляє. Прийде з церкви да й смієть ся: хтось людям не велить рано вставати та дїла пильнувати! А то й кличеш на роботу, дак і не докличеш ся. Просиш: перекажіть, кому треба заробітку; і тому не перекажуть.

 

"Два роки побивались вона зо мною та й вирядили мене з довгою рукою під церкву: Не шануєш ся, иди-ж, небого, між чужі люде; вони тебе вивчать добре. Ми тебе на спомин про дїда держали. Тепер сама на шлях утрапиш. З такого куколю не буде добра. Мабуть і мати в тебе така була, що рідну дитину в житї згубила, русалкою зробила. — А про мене всї знали, як я русалкою по житах блукала, та й имя менї не було на селї иншого, як Русалка. Се тілько дїдусь мене Оленкою звав; а то всї, і сміючись і сердючись: Русалко! иди гуляти до дїтей! Або: Щоб тебе чорти вхопили, Русалко ти проклята!

 

"Отсе-ж і хазяїни мої гірким словом витурили мене з господи.

 

"Пішла я ходити з хати в хату, бо дуже довгі руки мала: усе спотиньга й потягну що небудь. А з під очей у мене, хто хоч, бери; я не бороню. і своє усе посїю, де хустку, де підбрівник, де сапу: де що роблю, там і покину. Про завтрашній день не дбаю. Така вже вдалась нестелепа, роззява.

 

"Було дїдусь покійничок менї каже — нехай царствує: Не руш! то чуже. Я й одвикла вже була чуже займати. А тепер, здаєть ся, не було хати в селї, де б я не перебула наймичкою. Не держать мене. Хати на мене не кидай. Люде було торочять: Що-ж? вона у будцї виросла, дак і хазяйства не тямить доглядати. — А инодї віддухопелять добре, щоб доглядала. А я там, у будцї, святі дїла, святі речи чула й бачила; а така вдалась ледача. Дай сама стала така лемеховата. Ходжу ухвоськана, пустилась берега зовсїм по смерти дїда... Може се я того така, люде кажуть, що я русалка, нехрещена б то; да я-ж, видно, хрещена була, бо й платечко знайшли в житї, як дожались. Не вважали на се, а було приспівують менї не то дїтвора, та й молодицї:

 

Мене мати родила,

До хреста не носила;

Я возьму черепинку

Та заріжу дитинку.

 

"Я й не розумію, що то за черепинка і яку дитинку хто нею зарізав, а дуже гірке менї було се слово! Справдї наче різали мене по серцю без ножа сим приспівом.

 

"А инші було провадять і таке: мабуть увесь рід її, всї баби і прабаби з пращурами і пращурками були такі ледачі, що по світу валасались та крали.

 

"Отсе-ж гнали мене всїм селом из хати в хату, що нїкуди менї і йти.

 

"Тодї давай я думати-гадати, що менї робити у сьому широкому та бездомному світї! Куди йти?.. Згадала примовку: иди, ринде, деинде; там тебе люде не знати-муть і риндою не звати-муть... Піду, думаю, в таке село, де не звати-муть мене Русалкою. Скажу, що я на имя Оленка, на прізвище Дїдусївна... і пішла.

 

"Иду, аж такій гай прехорошій! Я й заспівала:

 

Ой, гаю-ж мій, гаю,

Та густий, не прогляну!

 

"Менї тодї люде так усї опротивіли. Дивлю ся на височенну сосну: вітер нею гойдає, а я з жалю співаю:

 

Не хили ся сосно,

Бо й так менї тошно!

Не хили ся вільхо,

Бо й так менї гірко!

 

"Співаю та й думаю: поки снаги моєї стане, доти терпіти-му і жити-му в гаях. Сїла я на траві, сидїла-сидїла та й задрімала.

 

"Як би наперед тої розум, що тепер, менї-б і простувати знов до своєї хазяйки. А вже-ж я й хлїба скілько у неї переїла! Нї! подалась на чуже село. Стала з першої хати найматись: той-же талан... А деякі потім стали мене і пізнавати: Чи не жила ти, небого, у того? або в того? Ге, ге! яка вона Дїдусївна! Се Русалка, а не Оленка! Нехрещена Русалка; нема в неї й имя хрещеного... Оттак мене на глузи підіймають! Нудьга мене бере, сором давить мене. Зійду з сього краю! — думаю собі; та як пійшла, як пійшла, то верстов з пів сотнї опинилась. Та не йду шляхом або стежками, а все манівцями. Все по-над річкою, инодї через затони й брідьма, наче справдї русалка. Добралась до села. Тут десяцькі, соцькі, війти до мене пристали, що я з другого повіту, а паперу в мене нема. Нехай громада стане в радї: треба попитатись, що з дївчиною робити. Боже-ж мій! і малою люде не знали, що зі мною робити, і тепер морочать ся! Тодї я в житї, а тепер в світї мов у густому, непроглядному гаю заблудилась... Усе-ж таки тобі без бумаги йти не вільно, — каже громада: Хто тебе одпустив таку молоденьку? Гляди, чи не вкрала ти чого? — Так і вразили мене в серце: Здаєть ся, ти холодної не минеш, небого... Заходив ся коло мене той вeликій чоловік, громада, мов я чию душу загубила. Почали мене розпитувати про все, про все: у кого жила і як? А один каже: Ти моя землячка, я сам з того села. Не бій ся, нїчого тобі не буде. Лагодить ся туди мій сусїда їхати до своєї дочки; накажу, щоб вислано тобі бумагу, що ти тут у наймах. Я знаю і хазяїн твоїх, знаю все про тебе, — і моргнув якось вусима так, наче ножем у серце вразив... Да, спаси-бі, не сказав, що я на имя не Оленка, на прізвище не Дїдусївна, а имя й прізвище моє Русалка.

 

"Ну, з початку всяке до мене ласкаве, ввічливе; а потім я сама своєю вдачею собі зашкодила. Мене й лають, мене й бють, і менї одчувають ся речі дїдусеві: Стережись — було каже — чужого добра як вогню; переступи, а не візьми. Лучше своє латане, нїж чуже хватане. — Біда сиротї без тихого прихилля! Жене мене хвиля без упину. А де-ж берег? думаю собі. Схне моє серце...

 

"Узяв мене до себе соцькій, поки бумагу вишлють. В силу пять місяцїв пробула в них. Знов пійшла по людях. Де пролїтую, де прозимую; луна усюди ходить відляском про мене: погана. Я і плачу і дїда згадую, а там забудусь та й запущу руку. А тим часом розійшлись і тут чутки, що я нехрещена Русалка, тим і закону менї нема, тим я й краду. Сказано: хороша слава сягає далеко, а погана — ще дальш.

 

"Уже шіснацятий рік менї, а я що попихач той... Нї до кого не прихиляюсь, так валасаю ся. Дуб мій батько, липа моя мати, береза моя сестра, явір мій братчик. Русалка я на світї, та й годї. Може, думаю, й справдї мене не хрещено. Може-б менї пійти до попа охреститись? Дак люде-ж кажуть, що тілько малих ще, безгрішних душ хрестять. А виростеш, мовляв, набереш ся гріхів, то вже в тебе Христос не ввійде. Тим примовка й про жидів-перехрестів: жида охрести та й голову відотни. Так і менї, думаю собі, хреститись тепер зась! Не ввійде Христос у мою ледачу душу, думаю та й плачу. Адже-ж і дїдусь не вселив ся в мене з своїми добрими словами. Он пан той — не з наших, і язик у нього лубяний, мовляли: а він і того звичаю навчив. Тай думаю собі про дїдусеве обличче ясне і молюсь його-ж таки молитвою, що навчилась у будцї: прийди а всели ся в ни і очисти ни от всякія cквepни... Нї, думаю, мене вже нїхто не очистить. І Бог і люде од мене одвернулись; мене хиба у печи на сухар зсушити та на муку в ступі стовкти, тодї-б з мене що добре вилїпив...

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 08.11.1895]

 

VІ.

 

"Аж ось дав менї Бог притулитись до 'днієї вдови убогої. Роблю все; вона не дуже і допевняєть ся моєї працї; то натомить ся, то загаєть ся. Старенька вже собі. У неї була маленька дочка і син жонатий. Тільки син окреме жив і йшов на-супереки матери. Мати його було каже: лучше самій пробувати, як наругу од дїтей приймати. Шматка хлїба не ввобєш у горло, так невістка козирує, щоб синового хлїба мати не переїла. І син і невістка було їй усе то за молоко, що десь дїлось, то за пшоно, що не добре втовкла, борошна до ладу не насїяла, лають; а вона ще бідна і не добачала, бо виплакала старі очи через дїтей.

 

"Раз, каже, сїла їсти; попоїли борщу, потім почали їсти кашу молошну. Каша у них була що разу хороша, нї цятиночки води, а на сей раз молоко зсїлось. Вона й каже невістцї: От як би отсе я коло дійлива ходила, то ти-б сказала, що я щось изробила, що каша зсїлась. — А невістка так і скипіла і зачервонїлась, аж підскочила на полу: Дак я відьма? — та давай її лаяти, ганити, усяк її проклинати.

 

"Дївчина побачивши, що матери зневага, обиджають, висолопила проти невістки язика, стоя на полу.

 

"Невістка дївчину так і вхопила за патли і поставила на долівцї. Мати помацки схопила за плечі обіруч невістку, обороняючи свою дитину; а син собі за матїр, і Боже, що там склалось! То вже конець світу, як син на матїр руку здійме. Да послї давай з її хребта усю шустелину здіймати. I се, каже, наше і се наше.

 

— І те все правда, що тобі розказувала бабуся? — перебила я зворушена розказчицю.

 

"А чом же нї? — відказала вона cпoкійним питанєм.

 

Я знаю, з досвіду, як часто прості люде спосібні прибільшувати і гарне і погане. У них в палкости оповіданя з мухи дуже часто виходить слон. Щоби поставити мою Русалку на реальний грунт, я стала їй правити, якій наш нарід набожний; я зачепила навіть про подїю, що ми перші из всїх руских народів пізнали христіяньство, що ми за його стояли против иновірцїв і напастників; наконець я навела їй кобзарскі вірші:

 

Отцева й матчина молитва

З дна моря виймає,

Од гріхів смертних душу визволяє,

На полї й на морі на поміч помагає.

 

"Моя панїєчко! — відказала Русалка: Може колись так і було, а тепер бач кобзар співає:

 

Та вже кінець світу,

Кінець приближив ся:

Хоч рідного брата

Тепер стережи ся,

Із ним на суд стати.

Правди не зиськати,

Тілько панів златом

Сріблом насищати.

 

На се одповіла я, що і тепер народ проповідує свою віру христіяньску, як і в старину, і піснями і казками; значить: годї вірити, щоби в такім набожнім народї могли бути такі лютії люде. Я навела Русалцї між иншим слова коляди:

 

Ой дай, синку, райскія ключі,

Відомкнути рай і пекло,

Випустити грішнії душі;

Одну-ж душу та й не випустити:

Отця й матїр налаяла,

Не налаяла, а подумала.

 

Але все моє обставанє за народом змила Русалка потоком своєї справдї гарної мови. Про бідну вдову вона говорила так палко, неначе се була рідна сестра дїдуся, і розповіла менї отсю пригоду, що затямилась менї слово в слово.

 

"Не доведи мене Господи нї бачити нї чути таке, яке я чула від моєї любої старенької вдови! Вона справдї виплакала очи, живучи в тій проклятущій хатї з сином лютим змієм, і невісткою-гадюкою. Ослїпла, таки зовсїм ослїпла бабусенька нещаслива. Що робити! Мусїла Богови праведному коритись. Так, мовляла менї, сподївалась що за ту слїпоту у Бога їй готуєть ся той світ невечірній, про котрий чувала, стоячи в бабинцї. До Божого дому стала ще частїш ходити, викрадаючись од дїтей, так як дїти від матерок на вечорницї крадькома ходять. Ну, Божі словеса — розказує було менї — покрепляли її, і поралась вона помацки і все так робила, наче помолодшала. Невістка було каже: се вона слїпою себе вдає. — Не доведи, доню, тебе Господь, — було одкаже — слїпоту мою вдавати! — Та й пораєш ся всюди за видющу. Що-ж би ви думали, панїєчко, невістка?.... Взяла ще більш зло проти слїпої свекрухи; хотїла з світа згубити. Наварила з гадиною юшки та й каже, идучи з чоловіком у поле жати:

 

Отож, мамо, у сїнях на полиції, як схочете їсти, юшка з вюнами стоїть.

 

"Пішли вони в поле, забрали серпи, торби, да й рушили. Заманулось їсти старенькій. Пішла вона слїпуючи доставати юшку да й вивернула собі якось за очи. Що-ж? Сотворив Господь за її правду над нею чудо своє. Від тієї гадючої юшки зробилась видющою вивернувши нехотя на свої очи. Побачила варених у юшцї гадюк своїми очима. Стеменно сама менї се розказувала. Подивилась та й впала на-вколїшки перед образом.

 

"Иде з поля невістка з сином, аж мати пораєть ся коло печи: вечерю им варить! То було тілько корову подоїть, на ступі товче, лен бє, мак ріже, а до печи не доторкаєть ся, а тепер вечерю дїтям варить і Бога хвалить. Свиням уже зїля понаривала, кабанови кропиви насїкла, сказано — видюща повернулась!

 

"Так і зомлїли обоє: бо і чоловіка відьма-жінка зробила злюкою, а він сподївав ся побачити матїр мертвою в хатї. Простяглись перед нею обоє: Прости, мамо! Як Бог, так і ти!

 

"Ну, мати их простила, нї словом их докорила, та вже взялась за розум: продала яку мала шустелину, шуплатє лишне, скотинку, та й покинула им свою материзну, город і хату. За ту-ж бо материзну її і тїснило, щоб скорійш из світу зійшла; тодї-б сироту, мовляв, прикопали та й панували.

 

(Дальше буде).

 

[Дѣло, 13.11.1895]

 

(Дальше.)

 

"Стала стара з малою дочкою у людях жити. Стали її люде зодягати, платити і шанувати, бо того стояла. За нею й скотина плодить ся, за нею й дробина водить ся. У кого ялівка, а в неї й двома бичками раз корова отелилась; у кого свинка троє поросят знайшла, а у неї і десятеро й більш одвалять, що і двір тобі увесь закрасить!

 

"От я під той час до их приблудилась. Вона, та бабуся, і приняла мене в сусїди вже в чужій хатї, наче семянина, бо в сусїдах сама жила і помагала скотину доглядати. А син з невісткою так з того часу збіднїли, що й хата рака стала.

 

"Ну, трудно стало старенькій по людях жити. Бо на свойму господарстві може-б і заснула, а тут по пять раз у ночі схоплюєть ся, чи не отелилась на морозї корівка. Сама себе вбивала, щоб догодити чужій хатї. За два чи три роки приробила собі грошенят і спорудила собі хатку на нивцї за селом. Материзна в неї зосталась нивка. Хатка стояла під селом коло розлогої старої верби мов картинка. Видно з хатини так далеко в поле, на галє і на гай, наче ввесь світ до вдовиної хатини тягне.

 

"Менї добре в бабусї жити, наче в рідної сестри дїдусевої. Слава тобі Господи, вже менї двацятий пійшов і люде хороші до мене лицяють ся, та бабуся не велить рано за між вихоплюватись. — Не хапайсь, доню, з козами на торг. Ще того дива надивиш ся, як і я надивилась, вискочивши молоденькою. Знаю, пo чім ківш лиха! — Добре нам, панїєчко, з удовою живеть ся. Набігла таки я тропи, тепер її держати-мусь і старенької слухати-мусь, як рідної матери.

 

"Нас тройко тихомирних у хатї. Всї вкупі робимо. Вони мене жалують. Стеся, дочкa її, мене полюбила, і я її; і так якось моє серце прихилилось до нещасливої матери! І сусїди менї всї здались якось лучше. Тут уже й Русалкою мене не звуть: старої боять ся обиджати. Над нею Господь зробив чудо своє.

 

"Так і я стала людиною, спасибо' Господеви та дїдусеви, що за мене на небі молить ся. Зовуть мене Оленкою Дїдусївною. І порозумнїшала ж таки, на перед вами, панїєчко, хвалючись: хоч не була за-міжем, а взнала й я, не згірш старенької моєї, по чім на світї ківш лиха".

 

Така исторія бідної дївчини Русалки. Живе вона в найблизшім до мене селї; але прослила я на мою велику втїху приступною і балакучою панїєю, так що й Русалцї моїй заманулось мене видїти. Вона без зазиву — що дуже рідко буває — явила ся у мене на роботу, і з того часу ми з нею подружились. Коли вона розказувала про свого дїдуся і про свою бабусю, як називала бідну вдову, то черти її визначно гарного лиця займались огнем глубоко чуючої душі. Вона менї здавала ся чарівною: я бачила в нїй поетку, що й сама за се не знає.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 14.11.1895]

 

VII.

 

Обходила мене исторія сїльскої бідности, по части добровольної. Чарувала мене тиха праведність без блеску і гомону. Я полюбила Русалку і всїляко старала ся піддержати близьку знакомість, що склала ся між нами. Після щирої сповіди, здавалось менї, і сама Русалка повинна би була глядати нагоди, щоби бачитись зі мною. Але она, на моє горе і диво, не являлась більше на заробітках, з котрих очивидячки остала ся дуже рада.

 

Проходить місяць, нема моєї любки Русалки. Стала я всїляко здогадувати ся: що би се значило? Приходила менї на гадку її задумчивість, її підозріня, що вона нехрещена, що вона русалка. В її оповіданю мелькало забобонне толкованє своїх хиб тим, що може вона справдї остала ся нехрещена. Чи не склалось з нею яке лихо, щось незвичайне, тілько їй питоме?

 

Минуло єще два-три місяцї, — моя Русалка не показувала ся. А дала слово помагати менї робити крохмаль з бараболь і класти вариво. Минув і празник Покрови, так важний для дорослих дївчат. Без неї відмавляли наші дорослі красавицї свою поетично складену молитву до Пресвятої, Пречистої, Преблагословенної: "Святая Покрівонько, покрий менї голівоньку; землю вялим листочком, голову червоним платочком; землю вялою квіткою, голову білою наміткою".

 

Прийшли наконець Різдвяні свята, колядки, щедрівки. Між веселими дївчатами, що мене одвідували, не було тої, котра мeнї розказала так богато незнаного з житя сїльских бідняків і бідняжок. Допитувала я про неї селян, але менї відказували рівнодушно, як про людину без жадного значіня: "Хто її знає? Вона на другім кутку живе, дак нїчого й не знаємо."

 

Приходить до мене з привітом звізда, що має нагадувати трьох царів-волхвів. Співають менї школярі стару дяківску пісню:

 

Шедше тріє Цари

Ко Христу со дари;

Ирод же их пригласив:

Куди идете? — спросив.

 

Наконець появили ся і вихованцї нових сїльских шкіл, співаки; між ними було кілька дївчат. Не сказали менї о моїй Русалцї нїчого і сі вістуни будучої просвіти селян.

 

От і весна. Чую я голос козацкої старини з уст сїльских красавиць:

 

Ой весна красна, ой весна красна,

Та й из стріх вода капле:

Ой уже-ж тобі, та козаченьку,

Та й мандрівочка пахне.

 

Може і Русалка — думаю собі — під впливом весни рушить ся з місця, щоби нароскошуватись видом лїсків, левад і луговин, того захисту русалок. А мій хутір віддїляли від її села саме русальні картини природи. Вона любила их, сі русальні картини; любила квітчати голову лїсною конвалією. Вінок з кунвалії, як вона звала, незвичайно приставав до її тонких черт, до її троха блїдого, задумчивого лиця і повних затаєної страсти очей. Може прийде вона до мене знову на роботу, на дружну бесїду. Але приходили до мене всї давні і нові знакомі, одної тілько Русалки не було. Питаю: чи не знають чого о нїй? У відповідь на мої допити кажуть менї якось дивно: "Хто її знає, чому вона не ходить? Вона, панїєчко, так собі; усе думає; чи з великого розуму, чи що... Хоч у хрещика гуляє, хоч у лебедина біга', усе не довго. Так у неї очи якось і затуманять ся. Чудна, одно слово, чудна!"

 

На сі загадочні слова я зажадала поясненя, але замість його прийшло затемненє. Дївчата таємничо і ляконічно заявляли менї: "Mи її боїмось."

 

Довго я допитувалась, чому вони боять ся такої уродливої, такої краснорічивої і милої подруги.

 

"Та вона то й промовна й проречиста, і річ у неї красна, як ви, бувайте здорові, кажете, — виеловилась менї найстарша зарібниця, — та в неї щось у в очах не людське світить ся."

 

Як не людське? — спитала я її, дивуючись.

 

"У людей такого погляду не буває, — відказала менї сміла зарібниця. — Або їй на роду щось таке написано, або, не дай Мати Божа, може вона й досї русалкує, да так десь і дїнеть ся."

 

"Е! вони такі, сі русалки! — обізвала ся молодша. — Мою матір з другого села взято, з Ракоїдівки, дак мати розказувала раз — да не менї, а тайкома від мене бабі, а баба менї розказала, а мати не хотїла мене лякати, — що вмерла в Ракоїдівцї дївчина як-раз у русальний четвер, а в русальний четвер хто вмре без причастія, дак і стане русалкою. От умерла, поховали її в садочку; а її мати да пожалувала на смерть червоної плахти-чернчатки, що самого шовку червцю пійшло тросточок з пять, та й поховала в морозовій спідницї. Поховала, аж раз рано-в-ранцї, саме в русальний четвер, побігла менча дочка по воду, аж вона биля криницї стоїть під вербою. "Катрусю! се ти?" і не злякалась якось русалки; злякалась, та не вельми, бо сестра. — Я, каже. — "Чого-ж се ти прийшла?" сама не знає що говорить. — Дай, каже, менї моєї червчаточки хоч годок поносити; я й принесу через год. — Побігла дївчина, достала з скринї плахту, оддала. Та не знать де й дїлась; наче росою взялась по-під вербою. А сонечко вже сходило, роса блищала. Як на те ж, мати полїзла чогось у скриню: аж черкчаточки нема! Тодї дочка й каже, що оттак і так. "Чому-ж ти мене не кликнула? Моя Катрусю, моя ти дитинонько! Хоч би разочок я на тебе глянула!" — Не тужіть, мамо! каже дївчина, вона через год прийде. — Дожидають уже того четверга, так дожидають! Та нїкому не кажуть, щоб не сполохнути русалки. Настав русальний четвер. Мати ще в-досвіта побігла до криницї. Нема нїкого. Сїла вона під вербою, плаче. Коли-ж сонечко почало сходить, а роса так якось червоними искрами сяє! Дивить ся: перед нею Катруся, і червона плахтина на нїй, да так ухвоськана! Що вже там було, Господь их знає; тілько русалка нї словечка. Мати її обнимає, голосить над нею, розпитує про той світ — вона мовчить.

 

Привела в хату, посадила під богами на покутї — мовчить. Не їсть, не пє і нї до кого нїчого. Призивали й попа, і піп нїчого не врадив. Біла як стїна сидить під богами і нї слова. Тілько як виймуть хлїб з печи та примочять і піде пара, вона ту пару вдихає і так наче трошки почервонїють губи й щоки, а очи заблищать, як та роса на сонечку."

 

"Еге, — перебила одна из моїх співбесїдниць — русалки парою з хлїба живуть. Тим у русальний четвер нїхто і не пече хлїба. У нас одна забулась та й напекла хлїба, а сама, примочивши хлїб, і пішла з хати. Вертаєть ся, а дитини в колисочцї й нема. Сюди туди, де дитина? Зирне під піч; аж воно там залоскітане."

 

"Ну, ся була смирна, — говорила дальше розказчиця. Просидїла так цїлий год, а на русальний четвер її й нестало; тілько червона плахітка зосталась під богами на покутї."

 

При такім віруваню, унаслїдженім з часів передхристіяньских, не дивно, що подруги моєї Русалки толкували чимсь не людським і саму проречистість, котрою обдарила її природа разом з якоюсь особливою, невиданою в наших селах красотою, разом з її нервовою дражливостію і замітним для всїх оминанєм людей.

 

Довго я довідувалась за нею надармо. Наконець не скоро, майже через год, виджу в церкви вдову, що в неї жила моя Русалка. Довідуюсь за нею. Та майже зі слїзми каже: "Пішла за-між, добродїйко! От правду кажуть: нехай ті плачуть, що за-між идуть. Сама себе силоміць звінчала. Нїхто її не силував. Чудна вона стала якась. Усе гадає, що вона не хрещена, то так їй на дорозї лихо й стоїть. Ще тілько три недїлї, як і весїлє відгуляли оплакане."

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 19.11.1895]

 

(Дальше.)

 

За так короткій час судьба дївчини змінилась на гірше. "Обізвалась доля, да по тім боцї моря", як співають наші селяне, олицетворяючи таємничу, инодї злораду судьбу. Хоч моя Русалка і говорила, що набігла тропи, все-ж таки я думала, що набігти тропи прийдеть ся їй аж пізнїйше, — в замужі, з которим починаєть ся просте, хоч рідко щасливе житє нашої сїльскої жінки.

 

Инодї стрінеш молодицю з дївчатом і спитаєш в розмові: "Которий тобі год, молодичко?" — Дванацятий. — "Як дванацятий! А дочцї твоїй которий?" — Одинацятий.

 

Оттак наші жінки вважають своє дївоцтво скopіш якоюсь неясною марою, якимсь русалкуваннєм, нїж справдїшним житєм з його аж надто звісним горем.

 

Старенька вдова була скупа на слово. Їй важко було казати, в чім саме лежала причина плачу бідної молодої і як се силоміць вона себе звінчала. В бабинцї, де я несподївано наткнулась на неї при виходї з церкви, було багато людей; им не годило ся знати, що вона могла би менї розказати.

 

Моя Русалка вийшла за-між в тім самім селї, але на такім далекім кутку, на Підгаях, що відтам не ходять до мене зарібницї.

 

Спершу я хотїла їхати до бабусї; так се було би по панськи, приїхати з самої цїкавости. Щоби з нею побачитись, треба було вигадати якусь причину. Я оповістила, що менї потрібна готова хата: хочу мов перебратись. Указують менї і сю і ту. Я користуюсь помовкою про мої допити (такі допити на селї — то загально звісна подїя); але замість того кутка, де красувала ся весела хатка прозрівшої бабусї, попадаю якось в противний куток. Тут стріла мене з повними ведрама молодиця — народня ознака щастя в задуманім дїлї — і на моє запитанє про бабу Зунчиху (так звали бабусю) сказала: "Ой-ой-ой! та се-ж Підгаї! а вона живе на Курянівцї". Я знала прізвище Русалчиного чоловіка і через хвилинку була вже у неї, у своєї дорогой щебетухи, Оленки Дїдусївної.

 

Приїхати до неї, щоби її пожалувати в горю, значило би: стратити всї вигляди на отвертість. Отвертість у нас річ припадкова і наче мимовільна. Наші люде боять ся не тільки цїкавости, а й самої доброти, коли вона виявляєть ся в словах, а не в поступках; боять ся наконець усего, що виходить з вузкої колїї простонародного побиту. В сїм відзиваєть ся невідома нам исторія их бувальщини. Я цїлком по просту заявила, що глядаю хати і що для сего заїхала до знакомої людини.

 

Замість блїдих щок і заплаканих очей побачила я Русалку румяною і цїлком спокійною молодицею. Вона зрадїла, але свою радість виразила не по нашому.

 

"Як ви змарнїли, панїєчко! Мабуть ви вже скоро вмрете."

 

Сі слова переклала я в душі на наш язик любови і одказала, що втомилась глядаючи хати, котрої менї дуже потрібно.

 

"Чи не думаєте до кухнї — вона в вас тїсновата — пристроїть прикухенок?.. Боронь вас Боже, тодї вже певно вмрете."

 

Я успокоїла Русалку, кажучи, що старим людям не годить ся робити прибудову, і вона готова була вести мене до хорошої хати, що продавалась дешево переселенцями на степи. Але я удала втомлену і майже недужу від гляданя хати, і обіцялась приїхати иншим разом, і між нами незамітно завязала ся знов щира розмова. Як на те, я застала молоду хазяйку саму. Чоловік і його дїти були в полю, сїяли ячмінь.

 

Русалка розказувала менї, що рвала ся бігти до мене і паляницї нарошно на те пекла (без святого хлїба не йдуть у гостї), "да снаги, панїєчко, не ставало. Трудно жити було, трудно! Усе вам розкажу, чи не буде якої полегкости душі."

 

Тут її лице перемінило ся так різко, як у акторки, що стане перед публіку. Смуток, глубокій, безнадїйний смуток (вона научила ся нїкому його не показувати) виступив на нїм поражаючо.

 

"Може й справдї мене нехрещену загублено в житї, — почала вона: Тим і тяжко менї в сьому білому світї. Широкій, мовляли, та нема де дїтись. От слухайте, моя матїнко, моя лебідонько! Почну казати ще з веселого часу. Сїдайте отут на полу (на підмостках для спаня); я постелю вам чисте ряденце."

 

"Ах, та й тяжко ж менї споминати про моє щастє, панїєчко моя! Мабуть чи не важче, нїж про нещастє. Бо в нещастє сама я вірила і вплила, нїхто не підмивав мене; а щастє втекло хутко мов та пташка, що крилечками стрепенула, в темні луги полинула. Слухайте-ж бо таки, не ронїте доброї сльози, не вважайте на мене, що я дурна плачу."

 

Наконець Русалка моя отерла сльози, запанувала над своїм смутком і стала говорити о собі тоном, коли можна так виразити ся, траґічно-радісним.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 20.11.1895]

 

VIII.

 

"Лїтом одного тихого та гарного дня якось у мене було так тихо на серцї. Се бувало рідко; тогдї я була чогось засуміла. А то анї хвилї на душі, мов на сонному гладенькому ставку, і так чогось солодко на душі! Сама не знаю, чого менї так любо. Летїла б кудись, у якійсь вирей чи що, або з землї нa небо.

 

"Ухопила юпчину і ранїсїнько погнала овечат у череду. І відра в мене на плечах. Одігнавши вівцї, я тілько що за звід, аж дивлюсь: коло мене паровиця таких гарних волів зупинилась! Я й пізнала, чия паровиця! Сусїда наш кудись далеко їздив і ото прибув. Такій поважний і одягний. Став одчиняти ворота у свій двір.

 

"Воли не стоять, рвуться до дому: раді! Ярмом учепились. Я поналивала відра, поставила та за воли! Увела их дядькови в двір, поклонилась і пішла. А він скинув на мене тілько очи, наче прикмету положив. Подякував менї і так ласкаво на мене подививсь... Скілько я старого бачила, то він так нїколи не додивляв ся до мене. Наче йому зо мною жити. Я хотїла зачинити ще й ворота: згадала дїдуся свого, як він мене навчав поважати стареньких. А він каже: "Пожди, небого! Ще козак за мною йде". З сим і пішов у хату. У хатї у них нїкого не було; зараннї пішли матік тягати: опізнились помочити. Аж иде той козак. Я ще такого хорошого на вроду і не бачила. Пішов він з дому, не такій був. Аж тут і батько вернувсь из хати і каже синови: "нема нїкого дома".

 

"Батько воли порозпряг, а син постановив их серед двора до ясел. Я тілько що рушила з коромислом, а козак і передо мною: "дайте, будьте ласкаві, води напити ся"...

 

"Я загорілась, мовчки повернула відра. Він став пити да й каже: "неначе в гаю, нема людей". Я ще й більш запалилась од сорому, бо з ним не поздоровкалась і не сказала доброго здоровя пивши, — мов нїма. Про се-ж він і натякнув. Став пити, а батько кричить: "Василю! на тще серце!"... Той шапку менї зняв і так подивив ся, наче що менї подарував. А батько ще зупинив мене: "Чи не знаєш, небого, куди наші пішли?"

 

"Конопель — кажу — пішли тягати."

 

— І наймичка пішла?

 

"І її — кажу — забрали, щоб швидче...

 

"Та з сим підбігцем из відрами до дому. Я увійшла в хату, взялась за дїло, — все в мене в руках горіло! Я те поробила в день, що було-б менї і на два днї. То була берка, а то ще й краще.

 

"Розпалились у мене щоки; серце загомонїло, сама не знаю, що зо мною робить ся! А він усе перед моїми очима ввиджуєть ся. Може я вже його люблю!... Я така вбога і безталанна дївчина-покидька, чужій попихач а він... Боже! яким поглядом мене охрестив! мов королївну.

 

"Менї наче світ поширшав. Вернулись хазяйки до дому. Дивить ся на мене удова та й каже: "Чого се ти так розпалилась? Щоб ще лихоманки не було". А я мовчу та думаю: чого вони обоє так подивились на мене?... I від сїї думки одної наче твердїще по землї ступаю і на людей сміливіще дивлюсь: і я щось таке на світї! думаю я.

 

"Ранком треба менї йти по воду. Менї чогось сором чи що. У мене такого почутя ще нїколи не бувало! Менї здаєть ся, що й він вийде. "Ходїмо, Стесю, по воду", кажу я. Удова засміялась. "Що се ти? сама не втрапиш? Чи козака боїш ся?"

 

"Так менї сим і вцїлила в серце. А в мене і так щоки палають.

 

— Гарний — каже, — кат його батька не взяв! Гляди, щоб не звів з ума, як про того Туму співають:

 

Козак Тума зведе з ума,

Не буде і женитись;

Де найбільше челядоньки,

Там буде хвалитись.

 

— I я — каже — за молоду не усопротивилась проти чорних очей. Де той і розум дїв ся! Так чари на тебе й наведе (та й сама так зачервонїлась, як і я). Колись може мене згадаєш. Иди, Стесю, з Оленкою; охотнїще буде.

 

"Пішли ми в двох, а стара сусїда, Василева мати, саме пазолки з хати виносила та й дивить ся, де-б той попіл викинути; бо скотинї шкодить і людям, як хто ступить на пазолки.

 

"Добри-день, кажу, тїтко.

 

— Добри-день — відказала, — небого. — Стала Стесю кликати в хату: Иди каже — матері рибки передаш.

 

"Стеся пішла, а я до журавля, щоб витягти води. А Василь уже, залигавши, й веде воли до водопійла: Постойте — каже, — я напою воли, а тодї й вам витягну.

 

"Ви-ж мене загаєте. Я перш собі витягну. — А сама і на містї не встою.

 

— Да погуляйте-ж трохи! Ми-ж сусїде з вами. Дома не був, то вас і не бачив. — Міряє мене очима, а я аж одвернулась: менї так соромно! Я зовсїм людей не знаю; а то мов сонце сяє предомною. Граєть ся з журавлем, гойдає та мене гає. Я кажу: Порожні понесу!

 

— Не сердьтесь бо, моя... Та й став тягти воду, бо моя хазяйка-бабуся виглянула з сїней. Поки-ж то воли напоїв! Аж тогдї й менї води витяг.

 

"Я так і побігла, не подякувавши. Бо що-ж менї з багатирем рівняти ся!

 

Ой чи зійдусь, чи не зійдусь,

Не рівняємось:

Ти в жупанї, а я в свитї,

Не повінчаємось.

 

"Думаю се, а серце вже й відказує за нього:

 

Я жупани поскидаю,

А свити добуду;

Таки тобі, серденятко,

Дружиною буду!

 

"Коли б же то! ох, коли-б же то!"

 

Тут моя Русалка вхопилась за серце і крикнула "мовчи!" так траґічно, що менї стало за неї лячно. I знов запанувала вона над собою і почала дальше роказувати. Тілько лице її було блїде і губи дрожали.

 

— А де ж Стеся? — каже бабуся, моя хазяйка: Стесю згубила?

 

"Кажу, як було.

 

— Біжиж, приведи; а то вона й рибу погубить.

 

"Не хотїлось і йти до их у хату, так не хотїлось! Я тільки через поріг до их ступила, Стесю за руку, да й відтіль. Засміялась стара: Ну, і дївка! Недоторка, яка соромляжа!"

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 23.11.1895]

 

IX.

 

"А их наймичка усю правду менї було й порозказує.

 

"Мати Василева було каже про мене: Гарна дївка, ганьбовати нї за яку роботу не можна; але-ж поголоска про неї погана, удача її стидка!

 

"Батько Василїв озвавсь: То колись було; а тепер послухай, що про неї каже удова! Скільки вже год вони вкупі! Вже-ж удова до неї придивилась.

 

"А Василь сидячи усміхав ся і мовчав. А потім старий розказував, що помітив мене й перше, та каже: я в сїм дїлї знаю силу. До пари нашому Василеви, до пари!

 

"Батько з сином ходив на заробітки та й міркував, щоб, повернувши, собі невістки шукати. Там і воли собі старий купив і риби набрав. Такі всї раді, що вже повертались до дому. І мали сина оженити та й оженити зараз. Шукаймо невістки!

 

— А я тобі скажу, — каже старий до старої, — що нам нїде більш невістки шукати. Я мов скарб якій знайшов, як побачив Оленку Дїдусївну, вернувшись...

 

"У Василя, каже менї наймичка, і ушка засміялись.

 

— Я й дїда того знаю, — каже старий, — і поголоску про неї знаю; то пусте. Кому яке дїло до того, які ми були малими? Знай себе, та й буде з тебе. Берка і здібна дївчина до всього. А погляд у неї такій, що і вмирати шкода, побачивши його.

 

— Як звикне собака лїтом за возом, то й зимою за саньми, — одказали стара.

 

— Дитина ще, — сказав батько та й почав молитись Богу, засвітивши на божничку свічечку. Богобоязний чоловік: не ляже спати, не засвітивши перед богами свічки, дарма, що було часом втомить ся.

 

"Я як згадаю, що ті материні речі про мене та й Василь чув, так і окотить мене то морозом то жаром. О, щоб я не дождала була по тому житї битись! Сі крадїжки в мене через русальство моє стались! думаю собі. Тепер, думаю, він на мене й не гляне. А як же менї по воду ходити? Світоньку! де менї дїтись!

 

"А стара, каже менї наймичка, і на боги байдуже; чи перехрестилась, чи й нї, вже й їсть його, мов та иржа залїзо:

 

— Та що се, — каже, — хиба наш Василь послїдущій?

 

— І вона не послїдуща! — відкаже було батько, лягаючи на лаві під божник головою.

 

"А та знов стара порощить: Отсе першу, яку здибав волюцюгу-наймичку, за нього й тиче!

 

"А служебка их усе менї й доносить... Горе менї, думаю, тепер він на мене й не гляне!

 

— Бачили ми хазяйских дочок! — відкаже було старий жінцї: Вони тілько ласі, а до роботи мляві.

 

"Менї цїлу ніч не спалось, як перечула я про сю розмову. Проплакала я до самого світу! Уже перші півнї співають, з в мене і очи не склепались. Він тепер на мене й не гляне! Каялась я і повинялась і дїдуся згадувала: чом він менї рук довгих не поперебивав! Боже! як я плакала гірко! Коли хочете, панїєчко, знати, дак і в недузї трохи пролежала. Боюсь, щоб з ним і не пострічатись. Бо, як згадаю, що він менї не рівня, так і серце струхне. А він, Бог його знає, чого, знай мимо удовиної хати вештаєть ся. Серце моє болить і співає:

 

Ой не ходи, багатирю,

Коло мого тину!

 

"А сама приміла-б, вискочила-б та його слїдочок цїлувала. Бачу його, — рвусь по полам; не бачу — визираю.

 

Ой не видко його хати,

Тілько видко грушу!

Туди мою пориває

Рано й в вечір душу.

 

"Уже не дарма сказано, що пісня правда. Тепер менї вона в піснях відкрилась і засвітилась.

 

"То Стесю менї треба, то що на дворі робить ся; а менї хоч би його слїд побачити. Бідне моє серце!

 

"Як я його вперве тодї побачила, якій веселий день був! Сонечко мов ясненьке! Яке ти менї щастє казало! А тепер ти захмарилось; тепер віщуєш те, що сичі в пущі. Не будемо в парі, не будемо!"

 

Тут моя розказчиця попала в непамять. Вона забула, де вона з ким вона. Її очевидно опанувала всю та хвиля, котору вона переживала, хвиля непевности і розпуки, хвиля ясного прочуваня. Упавши грудьми на стіл і закривши очи руками, вона наче скаменїла. Я бояла ся переривати мовчанє. Наконець чую: говорить щось наче крізь сон:

 

"Ой Боже, Боже!

Що та любов може!

 

"Я його слїдочок листечком прикривала, слїзми те листечко зрошала."

 

Наконець вона підвелась і продовжала своє оповіданє таким голосом, яким, як я тодї думала, мученицї любови на небесах бесїдують одна з другою.

 

"Бачились ми не раз і не два. Я була боязька: багатирь!... А він менї було каже, що я горда, що я зазнана!

 

"Я горда й зазнана? Справдї?... А може! Хто-ж менї дав таке почутя? Один його погляд: я почула себе людиною.

 

"Менї здавалось, що нїхто нїкого так не кохав, як я його! Бо любощів своїх нї на кому було позбутись. Усе дома було сиджу; тілько удову сгареньку та Стесю маленьку й знала.

 

"А тимчасом мати Василева, як стала, як стала коїти свою волю, да й заслала од Василя старости до багатирки, що заздалегідь присватала. Батько суперечив ся, довго стояв на своїм первім слові; а вона все його підкопує, наче водою підмиває, тими волами да коровами, тими статками да маєтками. Замовк старий, бо розживав ся туго та й не вельми розжив ся; а тепер, думає, буде за що зачепити руки. "Ще я на силї почуваюсь; у двох з Василем доробимось таки й ми до худоби." Оттаке вже почав говорити. А наймичка все менї переказує, не знаючи, що без ножа і без тарілки моє серце крає.

 

"Мати й батько посилають Василя на розглядини. Не схотїв. Далї вже мати: Збирай ся, Bаcилю, на ярмарок, що-небудь і к весїлю купити. — Не схотїв; не поїхав.

 

"Батько аж загомонїв тогдї на його: Та чи довго ти гави тут ловити меш? Не той тепер час прийшов. Ми вже й ноги підтоптали, ходивши до свата. Все село про се знає. Чи ти нас надумавсь осоромити?

 

"Мати і на розглядини їздила сама. А батько мовчки нидїв, і видно було, що вдавав ся в тугу. Того весїля не дуже бажав, да якось корив ся жінцї і потуру не давав Василеви, щоб ще гірш з того чого не вийшло.

 

"Чудно — каже було моя хазяйка удова, — що як сей Василь дїла зовсїм опустив ся! Нї про що не дбає... Усе щоб старі за його робили. Вони самі і на ярмарок їздили. Наймичка і небога тут рвуть ся, а він стоїть, нахилившись на лїсу, да, як той мовляв, граки ловить.

 

"Отсе-ж ми з нею вперше чуємо, що батько йому так докірливо вимовив. Перше було им Василь каже: Ви вже, татусю, своє одробили; годї вам поратись. Менї стид, як би я сам двох пар волів не попорав. — Та й попорає, а повичищає всюди; двір вичистить, вимете, хоч котись. Тепер його й не пізнати. Нї до чого й рук не приложить.

 

"Про се все удова знай менї торочить, щоб у мене вивідати ума: чи не виявила менї чого наймичка, або часом її невістка злюка? Я нїчогісїнько не знала. Що дня зійдемо ся було з Василем, сумуємо. Мовчазний став. Сум, що дальш, і мою душу обляга більше. Не жартує Василь зі мною і мало що менї каже.

 

"Раз питає в мене: Чи підеш завтра до церкви?

 

"Безпремінно піду.

 

— Не йди, коли любиш!

 

"А ти хиба дома будеш?

 

— Менї треба йти, — насупившись, як чорна хмара, відказав Василь: "Менї треба!" да аж затремтїв. (А менї все те не вдогад). "Менї присягати треба."

 

"Хиба що, як ти присягати-меш, а я там буду?

 

"Він замовк. Здалась така чудна менї ся розмова. Пора, кажу, йти вже до дому. Бабуся моя мабуть уже й спати лягає. Він мене дуже міцно обняв і міцно поцїлував трейчи; в силу випручалась."

 

[Дѣло, 25.11.1895]

 

X.

 

"Рано-ранісінько я піч витопила, паляниць напекла, убралась, надїла хустку, заквітчалась і побігла чим дуж по воду; бо забулась из вечора наносити, так він мене скаламутив. Поки ще корову у ранцї прогнала до череди, а на те й байдуже, що води обмаль; та Стеся нагадала.

 

"Біжу з відрами, щоб не опізнитись до служби; а тут бабусина невістка-злюка назустріч, из порожними!..

 

— Здорова Оленко!

 

"Магай бі!

 

— Се так убралась на весїлє?

 

"На яке весїлє?

 

"А тим часом зовсїм я наближалась уже до Василевої хати. Ворота навстїж, молодицї і наймичка з позасукиваними чохлами туди й сюди снують; у хатї чути такій гомін, що аж стелю спирає.

 

— Як на яке? — відказує невістка-злюка: На Василеве. Сусїда та й не знаєш!

 

"Я так і брязнула відрами об землю і квітки з себе позривала. А вона ще й шуткує:

 

— Собака впав!*) Що се ти спіткнулась?

 

"Позбирала я відра швиденько, витягла води, а одно шубовтьнулось у колодязь. Тодї я за друге та й подалась до сїнешних своїх дверей; одбігла і коромесла. Сама як переступила поріг, так і впала, застогнала.

 

"Догадалась порадниця моя бабуся. Кинулась из хати до мене. — Доненько моя, голубонько моя! Не показуй сього людям. Що-ж! Я все те знала, да й наймичцї не звелїла тобі казати...

 

"Та се кажучи, і причинила сїнешні двері.

 

"Мої-ж очи не всихали. Годї й до церкви. Того-ж то він відмовляв! Чи то бояв ся, щоб я не врекла, чи що! Думаю, не додумаюсь; якій то вчора був до мене гарний! Що-ж! він не мій, не мій! Плакала, світу Божого не бачила.

 

"Підвелась, прочинила двері, щоб зглянути на Василеве подвірє. Може то люде помиляють ся. Дивлюсь, придивляюсь, бо запухлими очима й не бачу... Чи мало-ж то я часу тут у сїнях пролежала! А проти мене молода йде з дружками, — і не стенеть ся! Иде, як пава пливе. Иде до близької сусїди, до моєї бабусї в хату.

 

"Чую, співають дружки:

 

Ой рядочком, дружечки, рядочком

Да по-під вишневим садочком!

Ой повела Любочка, повела,

Рутою мятою обвила,

Хрещатим барвіночком обтикала,

За собою дружечок покликала.

 

"Я вхопилась за серце. А бабуся з за спини каже: Може то й не вона. Бо та не плила-б такою павою; не охотилась ити за Василя. Се якась инша молода княгиня. — Менї наче одхлинуло. А може й так! Я ще раз придивлятись. Очи мої зупинились на старшій дружцї, на небозї Bacилевого батька... Вона, вона! Се Василеве весїлє! Я побігла в хату, забилась у куток.

 

"Чую знов під вікном:

 

Ой летїли бжілочки по яринї,

Да ходили дружечки по сторонї,

Да й прийшли вони до хати.

Стала дївочка прохати.

 

"Молода ввійшла в хату з старшою дружкою. "Просить батька й мати на хлїб, на сіль і на весїлє", — та й зацїпило їй сказати: "і я прошу"; і заплакала-б може та переломила себе серед людей. Усї зглянулась.

 

"Чи легше менї, чи важче було, що й вона оддалась неохотою, силоміць звінчано? Не знаю; бо серце на двоє було розрізане; не жило вже, не чуло, не тямило.

 

— Хай вам Бог помагає, дїточки! — відказала бабуся і попоштувала. — Молода сумна, — каже менї опісля: тілько до губ довела чарку та й вийшла мовчки, мов боїть ся заридати.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 27.11.1895]

 

(Дальше.)

 

"Питали гостї й про мене; дак бабуся одказала, що я пішла на той куток, на сі-б то нещасливі Підгаї.

 

"Бабуся ходила на весїлє, — близька сусїда; а я й не пішла, — одмовилась, що я слаба. Що ж про те весїлє розказують! Силоміць обох спарували. Слава така була, що Василь з батьком перві чумаки на всю околицю і грошей навезли з Донщини безлїч. На се й польстились. А вона иншого покохала та боялась признати, а той боявсь до багатирки лицятись. Тілько зійдуть ся, посумують у двох, та й годї.

 

"Василь був на себе не похожій,— розказували менї. У хатї наче туга давить усякого. Чогось наче темно, наче душно, наче тїсно дихати. Нї чарка нї музика нї що не розважало людей. Що-ж из того весїля вийшло? Кажуть люде: йде староста благословлять ся до батька та до матери, молодих дїтей на посад за стіл завести. Тільки що одклонив ся і поблагословив ся, а батько і мати одказали "Бог благословить! Нехай Бог дає нашим дїтям щастє й долю!": староста туди-сюди зирк, а молодої й нема. Де, де?... Побігла до тину, послїдним словом перекинуть ся з тим, що кохалась! Упала на його плече і прикипіла, залилась гіркими слїзми. Староста молоду за руку да й на посад! А сива шапка подалась у подовж улицї, коливаючись.

 

"Розказуючи се менї, бабуся моя аж сплакнула. Як менї, панїєчко, се було слухати і потім на світї жити!

 

"Скінчило ся весїлє. Я довго від обох молодих ховалась. Нужу світом. Усе було роблю або пізно у вечері аби рано на зорі, щоб людей не бачити. У серцю моєму як пожежа пройшла. Потім згодом стала ходити і до корови і на город і по воду; і раз изійшлась до колодязя з жінкою Василевою мовчки; мовчки розійшлась. Дивимось одна 'дну, так наче в воду вбрели та й не вибредемо, і боїмось одна 'днієї, щоб не притопила.

 

"Пройшло тижднїв зо два. Ми зійшлись знов; я вклонилась їй, вона менї. Стали говорити. Вона на мене не сердилась. Рада була-б, як би я їй на дорозї стала. Було зітхає, проклинає свое житє. Як би, думаю, помінялась изо мною! Вони між собою і не лають ся, а тілько жили так, як ремези, що з двома дуплами гнїзда. Дарма, що вкупі ночували; а тілько одно туди, а друге туди, головами навпаки! і як наче знано: й хата була в их старосвітска з двома рундучками. Він сидить що вечера ик воротям на рундучку, де колодязь; а вона по той бік, що на городи виходить. Бо хоч через тини та через городи того журавля побачить, де її несужений воду тягає. Там її душа й серце; а сей мене пильнує.

 

"Жаль було бере усякого. Які-ж, кажуть люде, обоє прехороші! Нїкому не можна ганьби дати, — картина! та не люблять ся й кришки! Нидїють обоє.

 

"А зі мною що робить ся? Бабуся! було кажу: заріжте, убийте мене!

 

"Як вийде Василь на рундучок да стане на свистїлку грати, щось сумне, сумне... волосє на голові підойметь ся. А її було чути инодї, на другому рундуцї співає:

 

Сама не знаю, чом донечки не маю!

Прокляла мати молодою дитиною;

З ким любилась, не стала дружиною;

З ким не знала ся, з тим повінчала ся.

 

"Да так наслухаєш ся, аж серце стисне не тільки своє горе, да й чужа печаль.

 

"Я було сумую-сумую, у сїнях сидючи. Вона наче мою долю виспівує. Батько й мати Василеві засмучені совманять ся по хатї; очи попухли, радости і помочи нема від дїтей, нї підмоги на старість. Як би не наймичка, то може б достачи не було і в хлїбі; усї опустили руки і молоді і старі. А то вона і нагадає, що тепер вітер хорошій, мливо гарне. От старий і налаштує паровицю та й поїдуть до вітряка.

 

"А Василь тілько човгає по двору да своє подвірє міряє. А з двору рідко рідко... Все стереже мене.

 

"А я те-ж опустилась берега. Де було перш чисто, гарно, тепер смітя по колїна. Було піду по воду: де він і візьметь ся, наче з землї виросте. Стоїть передо мною як смерть блїдий. Не хотїв батькови й матери на супереки йти...

 

— Оленко! я вмираю за тобою! Серце моє незабутеє, не нуди мене, хоч не ховай ся від мене! Дай менї хоч на тебе надивитись.

 

"В моєму серцї заворушилось щось таке негарне, погане, чого я попереду нїколи не постерегала: я розсердилась на його, розлютовалась. І став він менї супротивний, як ворог лютий. Я аж крикнула на його: Одчепись! Не горнись до мене! Не завдавай моєму серцю жалю! Коли вміраєш за мною, то чом мене не взяв? На що взяв иншу? Ти не дочка в свого батька, а син; як би схотїв, тебе-б мати не приневолила. Ти загубив мій вік. Не топчи стежки за моїм слїдом! Геть!

 

"Я зненавидїла його в той час; була готова задушити його своїми руками. Я так і рванусь від його. Думаю: може-б він і жінку полюбив, як би мене не було на очах! Хай уже я буду одповідня, безталанна душа. Я почула, що моє серце вже й прохало, перестало ненавидїти його...

 

"Да як же менї зійти з сього села? Де менї знайти той захист? Менї-ж так гарно у бабусї. Та як же менї прожити, щоб і його не чути, щоб не бачити, як він мов квітка має по двору? Дражнить він мене піснями та бровами. Піснї його — лїки мої, — і лїки й отрута. Хочу вмерти, — не принимає мене сира земля! Благаю Бога, щоб він мене урозумив, яками зїлями бідне серце моє остудити. Увесь поріг було заллю дрібними слезами, довідуючись у свого серця, чим подолїти своє горе. Як не бачу його, то люблю його; як угляжу, то ненавижу його.

 

"Він менї що дальш, то все більш проступку не дає; а я втїкаю, ховаюсь од його. І вона вже стала помічати. Мовчазна зробилась; нї пари з уст, нї слова теплого нї покірливого. Тілько инодї не втерпить і розіллєть ся гіркими словами: що вона не зазнає свого дївоцтва, що воно їй тільки майнуло перед очима, що лучше-б їй було засохнути в пупяночку, така вона нещаслива. Затрясеть ся було, зачервонїєть ся, як отсе менї каже. А всяке її слово так, як те кресиво, об моє серце й креше.

 

"Постановила я собі покинути удову-бабусю. Перейду до кого иншого в найми далеко-далеко... Напитала у людей місце й перейшла на другій куток села. Се не здивувало бабусю. У неї душа чутна; вона зрозуміла серцем, що довше менї тут зоставатись не можна. Стеся дуже плакала, і бабуся... да не впиняла.

 

"Чи легко менї було від них віддалятись? Се все рівно, що живому крізь землю провалитись. Він менї і в день і в ночи увиджаєть ся. Було як тїнь мене переслїдує. Було прийде до того двору, де я служила, зляже на лїсу, постоїть, подивить ся мовчки, серце моє розібє, і піде. Що менї робити? Ходжу як божевільна. Чимало часу уплило. Я живу в наймах і його не бачу та й почала його трохи забувати. Не так ясно світять ся вже передо мною його чорні очи; а ті чорні брови вже привиджують ся менї як в туманї. Наче хмари вкрили його пишний вид; наче туман полїг над його красою, як полягає і закриває зелений луг лїтньої доби ранком. Тихійше стало на серцї. Я вже й не знала, чи люблю його, чи ненавижу. Якось стала я немов деревяна. Стало менї про усе байдуже на світї. А тодї саме почав чеплятись до мене москаль Задворенко. Ходить та й ходить до мене.

 

"Піду, думаю, за-між! Рівно зіпсований вік. Він мене тодї покине, і станемо якось бути на світї, — хоч не жити дак бути. А так, се гірше лютої смерти. Усїм тодї лучше буде. Він перестане тодї до мене ходити. Мабуть, що треба йти; треба йти. Рветь ся було так мов серце, рветь ся та й заспіває:

 

Вилїтали орли

З-за крутої гори;

Вилїтали, буркотали,

Розкошів шукали.

Ох і скілько не лїтали,

Треба в низ спустить ся;

Ой у полї дві дороги,

Треба розійти ся!

 

"Воно менї співає, а в так і впаду, щоб його придушити. Каменем би зробилась, та ба!

 

"Ну, що-ж, моя панїєчко, що менї ще вам сказати? Так менї на роду написано. Мабуть мене мати в барвінку купала; купаючи, проклинала, щоб долї не мала; а потім і втопила в тому житяному морі між русалок.

 

"Ну, що-ж ище? От-що: молодому не довго знайти чоловіка. Хоч і не до любови нї до розмови, а мушу.

 

"Увязавсь та учепивсь до мене Задворенко. Москалем він був. Подаю хустки! Нехай, думаю, хоч вони поживуть у купі, як одружусь! Буду хазяйкою, то не підступить ся. Лишенько моє, недоля моя! Як же менї их на весїлє прохати? Як же менї отой поріг переступати? Що-ж! як прийду да там і скінчусь? Так сама собі погадаю; а потім відпочину 'д своєго горя. Тодї знов щось менї шепче: треба бути хазяйкою, тодї другій лад буде.

 

"Думи розбивають мою голову. Вечоріє. Думаю: піду, нехай бабуся замовить Задворенку.

 

"Побігла я городами, перелазами, щоб не зустріти ся з ним. Розігнала ся, чепляю ся то за соняшничиня, то заплутаюсь у гарбузинї, то скачу картоплищем, заплутаюсь у гич, упаду і знаю: не будь сього лиха насерднього, то й не впала-б; а то ноги не несуть. Розігнавшись, біжу, біжу, вихрем мене несе. А далї тиць! що се таке? Се він передо мною, він! Усюди його знайдеш, усюди зустрінеш. "Оленко! не жаль тобі мене? Покинула та й байдуже! А я все той якій був. Иду городами за долотом до Шкандибайла, буцїм то менї того й треба, та й чую серцем, що тебе зустріну. Які ми обоє нещасливі!" Цїлує мене, обнимає. Я нїма. Дух менї спирає.

 

"Ну, думаю: не видушиш из мене речи! Знайду собі иншого, наче втоплю себе. Ти менї не важиш нїчого. Ось я собі вискепаю чоловіка! Да прожогом від нього.

 

"Хитаю ся. В силу втраплю на стежку. Він оддалїк ледви човгав за мною. А я так і влетїла до бабусї в хату. А серце моє кидаєть ся, кидаєть ся! Боже ж мій! Се-ж воно прокидаєть ся! Се-ж воно оживає! На що-ж він стрівожив його? Що менї робити, що почати?"

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 28.11.1895]

 

XI.

 

"Увійшла я в хату мов несамовита. Стеся і бабуся так зрадїли, так і прикипіли до мене. — Чого се ти так розпалилась? Собака чи вовк налякав?

 

Кажу, чого прийшла: "Натякніть Задворенку, бабусю, що вже иду за нього." Да аж не здишусь.

 

Чого-ж ти так засапалась?

 

"Я мовчу: не здишусь.

 

— Не сподїватись тобі вже, моя голубко, щастя-долї! Хоча і йому ганьби не даю. Слави про його худої нема; тілько дуже старий проти тебе. А не пяниця і чепурно хату свою держить из малою дївчиною та хлопям. Достатків нема; ну, да ти працювала. Він і сьогоднї хотїв зайти до мене: відерце брав набивати, так обіцяв ся занести. Отсе добре, що ти сама про його замовила; а то вже він проточив менї голову: єднайте та й єднайте Оленку; я її не обиджати му.

 

"Менї речей од бабусї нїяких більш і не треба було... Менї вже, щоб весїля грати. Швидче виходжу з хати, щоб до дому бігти по-уз их двір; а Василь вже на вoротях вартує. На силу вирвалась. Не діждусь я завтрашнього вечора. Прийдуть старости; я вся в огнї. Хустками і рушниками надїлила мене бабуся; лучше-б у яму опустила.

 

"Діждала я вечора; обдїлила й старостів. У суботу дївчата вили гільця, дружок водила; зайшла і до бабусї і — до их...

 

"Я була як з каменю тесана; і Василь стояв як укопаний. Увійшла я з старшою дружкою в хату та й стою. Усе заверетенилось у мене в очах. По моїй дружцї, по моїх квітках, рушнику пізнали, що се молода ввійшла. Не мовлять мої губи нїчого, скілько не силкувалась, скілько по під руки не штовхала мене моя старша дружка.

 

"Стала Василева мата частувати. Чарка трясеть ся в мене в руцї; усе й вихлюпалось. Мати Василева другу налила; частує, радїє, що одружила ся; а я радїю, що мене від их двору ще далї винесе.

 

"Батько Василїв вхопив ся за голову, як ми ввійшли. Мабуть чи не заткнув і вуха, — так казали.

 

"З сим ми вийшли з хати.

 

"Жінка Василева боржій вискочила з хати та й сховалась в комору. Як я виходила з хати, захиталась і вхопилась за одвірок, переступила поріг. Старша дружка в сїнях ухопила з відра корець і пирснула менї в вічі погожої води. Наймичка, моя подруга, протерла менї очи рукавом і холодної мяти лтсточок вирвала з голови і всунула менї в рот. Як би не вона, бехнулась би перед усїма. Без неї і в хатї не було-б ладу. Усе вона порядкувала. А то все поторопіло.

 

"Хто-ж сподївав ся і сього весїля! і сама моя подруга наймичка нїчого такого не сподївалась. Занапастила я чоловіка. Пішла не по любови; того також занапастила.

 

"Оттакій, панієчко, наш заквітчаний вік! Кого любила, з тим розійшла ся; а з ким не зналась, з тим повінчалась. Та нехай собі живуть, як им Господь поможе. Живемо, як бачите, й ми сяк так з чоловіком. Така моя доля. Може мене справдї мати проклинала, щоб я долї не мала. Може через мене вона і гріха й горя набралась."

 

Така була нова сповідь моєї Русалки... Бідна! Їй здалось, наче я близька смерти; а вона сама була далеко близче. Вона завзялась відкидати від себе свою нещасну любов; та не довго витревала в тій ролї, Не довго давила в собі свою романтичну вдачу. Через тиждень після того, як ми бачили ся з нею, довідалась я що з нею склалось так, як співають у піснї:

 

Ой піду я, піду

Не берегом, лугом,

Чи не зустріну ся

З несуженим другом,

Здоров, здоров, луже,

Несужений друже,

Ой як ми з тобою,

Любили ся дуже!

 

Вона, що утїкала перед своїм несуженим другом, щоби не стрінутись з ним, — вона, що вирвала ся з його обіймів у тяжке ярмо подружья, вона сама вибралась до него, вибралась без всякої скритости. Любов спалахнула в її палкій вдачі несподївано з новою силою і обхопила її полумям. Дур любови одолїв безталанну. З розпущеними косами, в вінку з конвалій, вибігла вона скоро світ в росу, коли її бувші подруги спішили хто з відрами по воду, хто з вівцями і коровами до череди. Він стрів її у того самого колодязя, де первий погляд рішив було их судьбу. Він наче ждав її, — наче знав, що вона прийде, — знав, чого вона прийде, і приготовив ся на стрічу. Він стрів свою несужену з простягнутими руками прилюдно. Без опору віддалась Русалка шаленим поцїлункам божевільного. Задихавшись у своїм дикім пориві, він спитав: "Хто первий?" — Я! — одказала вона радісно. "Нї, я! Ти мене і там не покинеш!" кликнув він і, поки свідки сцени вгадали, що таке, він був уже на днї колодязя. Вона скочила на зруб, але її переймили. Вона рвала ся з рук своїх спасителїв; в боротьбі з ними кров ринула у неї з горла, і моєї Русалки не стало.

 

Так передала менї чутка сю сумну вість. Справдї се була русалка, душа надто ніжна, надто чутка і палка для звичайного житя. Я нишком сумувала за нею, а конвалїї стались моїми улюбленими квітками. Вона живо ввиджалась менї в вінку з конвалій.

 

Минув рік. Настав памятний по вік для мене день її смерти. Рано в ранцї пішла я, як кажуть, в росу. Люблю я наші хутірні левади під рясною росою, що капотить в огнї сходячого сонця. Розкішно ростучі в пустинїі конвалїї роздавались пахощами, і — я не соромлюсь признати ся — менї стало лячно, щоби не побачити між ними мою покійну Русалку. Але ляк скоро уступив місця фантазії: які нїжні, легкі, непричастні світови твари ті русалки! Нї трава не гнеть ся під их ногами, нї роса осиплеть ся. Але ті нїжні твари местні! Вони мстять ся на людях за брусовате серце і понятя...

 

Так роздумувала я, вючи вінок в память моєї Русалки. З тим вінком вибралась я до міста до моєї родички, що дуже любила лїсні квітки. Була недїля. У нашому місточку в недїлї збирає ся базар, густий як ярмарка. Я протискала ся пішки, обережно несучи свіжій вінок з конвалій. Аж нараз чую плач, щось наче голосїнє по покійникови. Передо мною стояла Русалчина бабуся і плакала навзрид: "О моя ж ти голубонько, моє ти рідне серденько! Я-ж тебе бачила в кунвалії останньої твоєї години! О, та як же гірко менї, як тяжко на сю конвалію дивитись!"...

 

Народ нас обступив, сказати б, набожно. Майже всї знали Русалку. Декотрі набожно хрестилися та молились для неї о царство небесне і вічний упокій; а один тихій й сумний голос обізвавсь у мене над ухом:

 

Ой піду-ж я утоплю ся,

Або об камінь розібю ся;

Нехай люде добрі знають,

Як з коханя помирають!

 

[Дѣло, 30.11.1895]

 

30.11.1895