Один із найважливіших чинників виживання сучасної України – це протистояння російській інформаційній агресії, тобто адекватна, дзеркальна, синхронна (асинхронна) відповідь української національної патріотичної ідеї на ідею російську загарбницьку. Таким «полем битви за серця людей» і надалі залишається застаріле архаїчне телебачення, яке поки що дивляться близько сімдесяти відсотків громадян України. І ще до того всього прибічники «труби для дурнів» є більш активною «електоральною масою», ніж поціновувачі просунутого «світового павутиння».
У 2014–2018 роках українське патріотичне ТБ загалом ще тако-сяко намагалося борсатися у замутнених російською локшиною брудних водах інформаційного простору, після ж переходу телеканалів 112-й, Ньюзван і ЗІК (наприкінці 2018-го і на початку 2019-го років) у власність Тараса Козака (точніше Медведчука, а ще точніше Путіна), дуже хисткий паритет української і російської ідей, вистражданий Революцією Гідності і війною на Донбасі, почав стрімко валитися. На допомогу прийшли три проукраїнські канали-антагоністи: Прямий, Еспресо і 5-й. Авдиторії трьох каналів умовно Козака і трьох каналів умовно Порошенка різко розділилася, і ці авдиторії практично не перетинаються.
Що ж до помийок (помийних ям) Медведчука, які навіть, за твердженням Зеленського, фінансуються з Росії, то самі власники цих каналів рішуче це заперечують, тобто «іхтамнєт»: телевізійну апаратуру закупили у «воєнторзі», а працюють там «відпускники» і за паспортом громадяни України (Захарченко і багато його бандитів теж за паспортами були і є громадянами України). Сайт українського телеканалу 112-й із грудня 2019 року занесений у чорний список англомовної Вікіпедії за розповсюдження фейків, тобто використати його як джерело неможливо.
Ще донедавна намагався робити якусь аналітику антиукраїнських телеканалів, тепер вже цього не роблю, бо зрозумів, що я – як той пес: зовсім не злий, але маю слабкі нерви. Перемкнути кнопку пульта на 112-й чи Ньюзван бодай на 20–30 секунд – неабияке випробування для психічного стану притомної людини. Це як потрапляння в окріп, з якого стрімголов прагнеш за будь-яку ціну виборсатися. За ці декілька десятків секунд можна довідатися, наприклад (як довідався я пару днів тому, вперше за останні вже не пригадую скільки місяців наважившись перемкнути кнопку на 112-й), що США на чолі з Соросом поставили завдання знищити український народ шляхом його скорочення до 15 мільйонів (про це, мовляв, буквально є пряма цитата Сороса). І ця політика успішно втілюється в життя за часи «нєзалєжнасті»: населення України з 52 мільйонів скоротилося до 38 мільйонів, тобто було знищено 14 мільйонів українців. Ну яка там нещасна Росія, вбивши 14 тисяч, може у знищенні українців сперечатися зі США та їхніми поплічниками в Україні?
Бездіяльність СБУ, прокуратури та судової системи загалом, які мали би притягнути за антидержавницьку діяльність оце все антиукраїнське лайно, яке до нудоти смердить на медведчуківсько-путінських телеканалах, вже нікого не дивує, і всі ми, вочевидь, із цим усім змирилися і завмерли в позі страуса, зануривши голову в пісок. Зрозуміло, що терпіння українців не безрозмірне, й активне громадянське суспільство, «аж надто довготерпеливе», колись таки буде доведене до кипіння – й тоді мало не здасться нікому. А якщо коротко, то на хвилях «голубого вогника» українська ідея зараз добряче програє, але жевріє світла надія на те, що це архаїчне ТБ разом із його прихильниками – старими пердунами – скоро відімре, і тому набагато прискіпливішу увагу треба приділяти інтернетові, до якого більш прихильні люди молоді та середнього віку.
А в інтернеті, зокрема на ютубових каналах, на щастя, за останні два роки проукраїнськості значно побільшало. І хоча за кількістю користувачів, які підписалися, і за кількістю переглядів один лише суперватний Анатолій Шарій, як то кажуть, в одні ворота вставляє будь-кого з проукраїнських блогерів, а то й усіх разом (зрозуміло, що половина його авдиторії – це Росія, ну і шахрує з цифрами він безбожно), все одно сотні тисяч користувачів і переглядів патріотичних блогерів справді надихають.
Класні, розумні, проукраїнські ідеї і коментарі від класних, розумних, проукраїнських журналістів, політологів, блогерів заповняють інтернет. Та от біда, більшість цього безсумнівно українського патріотичного контенту чомусь російською мовою. Зрозуміло, коли російська мова звучить із вуст, наприклад, ветерана війни на Донбасі, справжнього патріота України, популярного блогера Олексія Петрова або не менш патріотичного кримського татарина Айдера Муждабаєва – бо українською мовою такого рівня, аби щось переконливе донести до своїх слухачів, вони, вочевидь, не володіють.
Але на сто відсотків україномовні в ефірі телеканалів Сергій Поярков, Роман Цимбалюк, Денис Казанський, Олексій Гончаренко, Тарас Березовець, Павло Казарін, Мирослав Гай, Олеся Яхно, Яніна Соколова, Лариса Волошина, Ольга Лень, навіть Тарас Чорновіл, поринувши у «світову павутину», якогось біса стають рускаязичнимі. Послухати, як, наприклад, Тарас Чорновіл «по-панськи язика ламає» – це щось із чимось. Лише одиниці популярних каналів – таких, як «імені Т. Г. Шевченка», чи блогерів – таких, як Сергій Стерненко, Роман Скрипін чи брати Капранови, завжди незмінно залишаються україномовними.
Ютубовий канал ОМ TV UA (дуже класний, надзвичайно цікавий і патріотичний канал) у переважній більшості дає коментарі російською мовою, а коли як виняток звучить українська, то (це взагалі прикол) на екрані з’являються титри російською. Увага, це український канал UA, є також і російський – там би це, може, й було доречно, але ж це український канал з російськими титрами небагатьох коментарів українською мовою. З якого б це дива?
Чому ж більшість (повторюся ще раз) класних, розумних, патріотичних українських блогерів не хочуть власному народові розповідати про російську агресію, про маразматичних Путіна і Лукашенка, про продажну українську п’яту колону, про дурних зелебобіків і т. п. українською мовою? На телебаченні говорити державною їх зобов’язує закон, чому ж цього не зобов’язує робити їхня свідомість і совість в інтернеті?
Колись для свого довідника з культури мови для журналістів я довго підшуковував нормативний випадок застосування вислову «на українській мові» і врешті його знайшов – «на українській мові грошей не заробиш». Ось, виявляється, в чому притичина. Люди в Ютубі насамперед хочуть заробити бабки, і в цьому їх надихає приклад знаменитого інтерв’юера Дмитра Гордона, який чесно розповів, скільки він заробляє на двох своїх ютубових каналах. Як відомо, кількість зароблених грошей залежить від кількості підписників (користувачів, які підписалися на канал) і числа переглядів.
На двох своїх каналах Гордон має півтора мільйона користувачів (для прикладу, у Стерненка – 160 тисяч, у Пояркова – 98 тисяч). Гордон вихваляється, що лише на одному інтерв’ю з Ігорем Коломойським він заробив 13 тисяч доларів, а на інтерв’ю з Володимиром Зеленським – 16,8 тисяч доларів (це винятково за кількістю переглядів). Загалом же за грудень місяць минулого 2019 року цей майстер інтерв’ю заробив у Ютубі 38,4 тисячі доларів. Ще й Гордон додає, що він принципово ніколи ані копійки не платив за просування свого контенту.
Люди хочуть заробити, і чомусь свято переконані, що «на українській мові грошей не заробиш». Особливо сумно й прикро слухати Тараса Березовця, Тараса Чорновола, Романа Цимбалюка, Олесю Яхно (вона в Ютубі Алёна, ну хоч би була Алєся), та й усіх інших, які не вірять в українську мову в Україні, бо впевнені, що навіть проукраїнська авдиторія, на яку і спрямовані їхні коментарі й аналітика, краще сприйме їх російською мовою. Це справді якийсь дурдом.
По декілька разів упродовж своїх доволі нетривалих роликів вони не змучуються повторювати: підписуйтесь на канал, розповсюджуйте це відео, ставте лайки, поділіться цим відео, аби якомога більше людей довідалося про те, що відбувається, це суспільно надзвичайно важлива інформація і т. д. і т. п. Волають, благають, просять-молять: жмітє, жмітє, жмітє на кнопку, на калакольчік, патпісивайтєсь на канал, жмітє, жмітє, жмітє!
Сумна картина, бо не можуть ці люди, забалакавшись українською на телеканалах, так само забалакатися нею і на ютубових каналах. Єдина надія, що все ж із часом побільшає таких дуже класних, дуже патріотичних і, що найголовніше, україномовних блогерів, як Сергій Стерненко чи брати Капранови. Отож, українська мова тяжко торує собі дорогу кайлом через непіддатливе «павутиння», але іншого виходу, аніж «лупати сю скалу», немає.
