Потоцький і Бобжинський. III.

III.

Визначний польський історик стає намісником

 

На місце А. Потоцького став Міхал Бобжинський, лідер кра­ківських Станьчиків, цісарським намісником Галичини, перший не-шляхтич на цьому уряді. Був маркантною, сильною індивіду­альністю як людина, як учений і як політик, «високо освічений, мудрий, зрівноважений» [1]. Бобжинський це «титан нашої істо­ріографії» (А. Бохенський). Коли прийшов на посаду намісника, Бобжинський мав уже три видання «Нарису історії Польщі». Книжка, яка вивела його в перші ряди польських істориків, зараз після появи (1877) стала об’єктом найзавзятішої критики [2]. Ця книга «становила послідовну, невблаганну в своїй логіці пере­оцінку польської національної традиції. Учений мав відвагу фор­мулювати непопулярні погляди, протиставитись усьому, що було серцю наймиліше... Синтеза Бобжинського була визовом, що його кинув у лице тисячам читачів історик, глибоко переконаний у слушності своїх переконань, історик, який не вагався підняти бо­лячий розрахунок» з романтичною історіографією, з мітами про польське минуле, якими захоплювалося суспільство [3].

Про діяльність Бобжинського, як намісника, маємо важливе свідчення — його спомини, про які він зробив застереження: ви­дати їх щойно 25 років після його смерти. Спомини вийшли у Вро­цлаві (1957) три роки перед закінченням цього ембарґо. Велика книга — незвичайно цінне джерело для пізнання Галичини того часу, бо, каже автор: «У цих п’яти роках мого урядування всі нитки політичного й суспільного життя Галичини сходились у мене як намісника».

М. Бобжинський вніс новий стиль у правління Намісництва. Щиро намагався впровадити принципи легальности в галицьку ад­міністрацію. В обіжнику до старостів писав 1908 р.: «Головний закид проти адміністрації, який безупинно повторяється і не вмов­кає, це закид, що вся діяльність адміністраційної влади в нашому краю скерована тільки на вибори парламентські або соймові. Про­шу передовсім, щоби пп. старости забули, хто за яким кандида­том голосував, щоб ніколи цим не руководилися, коли полаго­джують адміністраційні справи» [4]. «Моє змагання до легальности й безсторонности адміністрації проходило в супроводі безупинних терть. Але це не звело мене з визначеного шляху... Я мусів по­стійно займатись перевіркою скарг проти урядовців, я робив це систематично, не минаючи жодної скарги» [5].

Голова українського сеймового клюбу, д-р Кость Левицький, посвідчує два факти: 1. за урядування Бобжинського зменшилась адміністраційна сваволя в Галичині; 2. він «виразно виступив проти російської пропаганди в краю» [6].

Бобжинський сам широко говорить про поборювання цієї про­паганди, що викликало крик у російських газетах, нібито він пе­реслідує православних росіян у Галичині, «і цей крик посилю­вався мірою того, як здавалося, що зближається вибух війни» [7].

Високий урядовець у президії Намісництва, Альфред Висоць­кий, пише про зміни, які Бобжинський впровадив до уряду: «Ці зміни і мене заторкнули. Мені казали вивчити руську мову, щоб я міг читати й українські газети, бо приділили мене до персональ­ного секретаріяту намісника, де належало до моїх занять читати галицьку пресу, не минаючи жодного провінційного листка, і за­креслювати кожний важливіший розділ. Я мав доповідати намі­сникові про кожну скаргу й незадоволення з діяльности адміні­страційних властей; і пересилати їх до даного уряду, щоб виясни­ли. Панове старости, що почувалися самовладними володарями у своїх повітах, страшно обурювалися, читаючи мої лаконічні запи­тання. Кожен з них виливав свою жовч на мою голову, бо запі­дозрювали мене в особливій злосливості проти них. Але я тільки виконував доручення намісника» [8].

 

Митрополит А. Шептицький — віцемаршалок Сойму

 

Міхал Бобжинський успадкував атмосферу страшного напру­ження в українсько-польських стосунках. Прагнув злагіднити на­строї. Тому хотів, 1. щоб українці осудили вчинок Січинського, 2. щоби поляки погодилися зробити українця віцемаршалком (за­ступником голови) Сойму. Сам він уважав, що чин Січинського був «моральною і політичною поразкою українців, як супроти Відня, так і супроти громадської думки Европи». Намовляв ук­раїнців, щоб зі соймової трибуни осудили вбивство намісника. З уваги на свій уряд (голова посольського Клюбу) мав би це зро­бити д-р Є. Олесницький. Але він «не хотів, а може не мав відва­ги», каже Бобжинський. А русофіли осудили вбивство, «пока­зуючи себе як чинник ладу й порядку, який бажає співжити з по­ляками». Наслідком відмови Олесницького, Бобжинський не міг провести його на пост віцемаршалка, що Олесницькому обіцяв Потоцький. Віцемаршалком став митр. Андрей Шептицький. Вра­жений Олесницькмй зрезигнував з посту голови сеймового Клюбу, на його місце прийшов д-р К. Левицький».

 

Кампанія ендеків проти Бобжинського

 

Соймове «Коло Польське» стало трибуною для боротьби проти намісника. Там почався на нього головний наступ. Пише Бобжин­ський у своїх споминах:

«Ролю обвинувача взяв на себе великий симпатик Народової Демократії, довголітній секретар центрального виборчого комітету, Тадеуш Скалковський, який усе розцінював з погляду виборчої боротьби з українцями. Заради більшого ефекту казали йому про­мовляти не з посольських лавок, як це робиться звичайно на Колі, а з трибуни. Його акт обвинувачення зводився до наступного: після вбивства Потоцького я повинен був придушити ввесь український рух, розв’язати Січі та завести винятковий стан. Цього очікували від мене, а я не тільки цього не зробив, а навпаки, залишив повну свободу Січам та українському рухові. Такий акт обвинувачення я міг замовити собі... Бо в краю панував такий спокій, що я міг випозичити певну кількість жандармів на якийсь час іншим ко­ронним краям, де їх було дуже потрібно. За моєю політикою про­мовляв успіх і мені не треба було висилюватись, щоб відкинути акт обвинувачення. Я тільки звернув увагу, що винятковий стан ударив би не лиш русинів але й поляків... а у віденському парла­менті стягнув би на поляків бурю» [10].

У кампанії проти намісника верховодило «Слово Польске», орган ендеків. Використовували між іншим ту обставину, що «ук­раїнці, ввійшовши на шлях замирення, почали висловлюватися при­хильно до мене... Народова Демократія підбурювала проти мене громадську думку, брехливо розголошуючи, що я зробив або обі­цяв консесії русинам за рахунок поляків. «Слово Польске» під­бурювало проти мене урядовців вигаданими доносами нібито з На­місництва, що від русина, кандидата на урядову посаду, я був ладен приняти присягу руською мовою, а відступив від цього на­міру тільки наслідком рішучого протесту віцепрезидента (Намі­сництва) Клєберґа... Багато говорили про мої поступки русинам саме тоді, коли я писав до президента міністрів... про зближення русинів до поляків і додав: «Як передумову успіху цієї акції вважаю зменшування площі тертя між поляками і русинами, а особливо те, що не будеться давати жодних таких національних концесій, які могли б розбуджувати національну вразливість і підживлювати шовінізм. Народовій Демокрації здавалося, що ді­стала сприятливу нагоду, щоб мене брутально заатакувати» [11].

На основі угоди між центральним урядом та українським пар­ляментарним представництвом (19.ХІ.1907), українці мали дістати дві нові катедри у Львівському університеті. Намісник Потоцький розпочав розмови зі Сенатом університету. Бобжинський успадку­вав цю справу й узявся її провести в життя. З цього приводу «Сло­во Польске» счинило паніку. Трапилося, що в такій атмосфері на­місник мав, від імени цісаря, надати нагороду відмінному докто­рантові. Коли виходив з університету, напала на нього група сту­дентів і з криком «русін» зневажила його гнилими яйцями (12. XI1.1908). Потім студенти влаштували віче проти українських ка­тедр. Після віча відбулись ендецькі демонстрації перед Намісниц­твом [12]. Підчас демонстрації вибили кілька вікон у будинку На­місництва і в мешканні маршалка Станіслава Бадені, який «мав опінію прихильника русинів... А ”Слово Польске” замість осу­дити якнайрішучіше цю некультурну вихватку, заповнювало свої сторінки описом, яким робило з неї геройський чин, солідаризу­ючи з ним ціле місто. Проте громадська думка не піддалася, обу­рення було загальне» [13].

 

Бадені і я, як намісник, усильно впливали на вибір українця

 

На осінній сесії Сойму (розпочалась 15.ІХ.1908) виринула справа українського представника у Крайовому Виділі, що був начальним органом самоврядування громад і міст. Намісник ін­формує у своїх споминах:

«Коли зібрався Сойм, з’явилась тенденція між поляками, щоб обрати членом Крайового Виділу русофіла... Інші польські посли бачили в такому виборі засадничу зміну напрямку польської по­літики супроти русинів... Ці два відмінні погляди довго і гаряче змагались один з одним поза офіційними засіданнями Сойму».

У Польському Колі після довгої дискусії вибір українця дістав більшість. Заявилися за ним демократи за винятком всеполяків, людовців та група краківських консерватистів. Проти виступили всеполяки й подільська група. Так перший раз сформувалася біль­шість і меншість сойму, основані на відмінних поглядах щодо ру­ського питання, які в дальшому ході виступали при вирішуванні кожної засадничої справи. Маршалок Бадені та я, як намісник, усильно впливали на вибір українця, голова консервативної кра­ківської групи Станіслав граф Тарновський у блискучій промові в Польському Колі обоснував, що політичний розум і польський політичний інтерес мусять переважити навіть найбільш ображені почування».

Вибрали посла Івана Кивелюка (пізніше голова Просвіти).

«Олесницький був готовий приняти вибір, але на довірочних нарадах застерігся проти цього Пінінський, доводячи, що Оле­сницький своїми здібностями й повагою здобуде собі завеликий вплив у Виділі... Президент міністрів барон Бек слідкував з най­більшою нетерплячкою за ходом цієї справи, бо величезну біль­шість руських послів з Галичини до Парляменту становили укра­їнці, а йому дуже залежало на тому, щоби притягнути їх до по­зитивної праці. З погляду інтересів монархії він не міг дивитись байдуже на зростання русофільського напрямку в Галичині» [14].

 

Головні вимоги українців і питання тактики

 

Передумовою миру в Галичині було приняття поляками двох головних вимог української сторони: реформа виборчої ординації до Сойму й польська згода на український університет у Львові. (Університетська тема не належить до цього огляду, хоча за Боб­жинського справа українського університету сильно загострилась і не сходила з політичної сцени. Вона — проблема така багата, що треба розглянути її окремо).

Правління Бобжинського виповнене завзятою боротьбою за виборчу реформу. «Впродовж кількох років шаліла велика публі­цистична боротьба навколо справи реформи, говорили про неї в сотках промов, у тисячах статей і брошур». Зокрема воювали за куріяльний принцип тому, що «куріяльність тягнула за собою практично відсунення мільйонових мас від виборів, бо кілька тисяч голосів рівноважили голоси кількох мільйонів. Куріяльність ви­правдувала штучне знижування українських мандатів» [15].

Але головним тереном боротьби за реформу були віденський Парлямент і львівський Сойм. 1909 рік проминув на безплідній тяганині в Парляменті й у Соймі. Тут і тут українці стосували тактику повної опозиції включно з обструкцією, що її навчились у віденському Парляменті. Обструкція, як засіб політичної бо­ротьби, грала важливу — хоч сумної слави — ролю у парламен­тарній системі Габсбурзької монархії [16]. Та часто це був останній засіб, до якого вдавались парляментарні представництва таких народів, як напр., чехи або українці, коли мали проти себе ве­личезну, непоступливу, ворожу більшість — там німецьку, тут польську [16а]. У парляментарному Клюбі «розпочалась боротьба між двома тактиками: послідовна і безоглядна аж до успіху, за тим була українська суспільність у Галичині, та принагідний, опортунізм, щоб добувати хоч незначні користі для народу. За цією тактикою був п. Василько і його буковинські товариші та до них наближувався наш голова п. Романчук, — але більшість нашого Клюбу була за послідовну опозицію». Тоді буковинці створили свій окремий Клюб [17].

 

«Настрій Парламенту проти нас»

 

Внесок Крайового Виділу про заснування трьох українських гімназій, поданий на осінню сесію 1909 р., Ендецько-Подоляцька фракція визнала за «casus belli» і почала обструкцію проти за­кладання українських гімназій. «Наслідком крайнє шовіністичної постави антибльоку (Ендеки й Подоляки) не можна було здійснити й постанови з угоди про дві нові українські катедри» [18]. Українці відповіли своєю обструкцією, щоб запротестувати проти нехтування українських вимог [19]. На сесії віденського Парляменту постановив український Клюб не міняти опозиційної тактики. Він висунув вимогу автономії національностей — на місце давнішої програми, яка вимагала утворити зі Східної Галичини (історичне королівство Галичина) й української частини Буковини окремий коронний край з власною автономією, бо ця програма виявилась нереальною за даних умов.

У Львові зібрався Ширший Народний Комітет Національно-Демократичної Партії, який схвалив опозиційну тактику включно з обструкцією. Але не похвалив виступу В. Будзиновського, який в Парляменті погрожував паленням камеральних (державних) лісів у Галичині, бо «це суперечить етичним почуванням нашого на­роду» [20]. На сесії Парляменту під час дебат про контингент ре­крутів виступив проти урядового проєкту К. Трильовський. «Це був вияв нашої опозиційної тактики супроти уряду, але поданий у такій формі, що викликав настрій проти нас майже в цілому пар­ляменті» [21].

На початку 1910 р. віденський Парлямент обрав Юліяна Романчука віцепрезидентом. «Особа п. Романчука здобула собі в Парляменті загальне поважання серйозними виступами й харак­терністю у кожній справі» [22].

 

Убивство Адама Коцка

 

Університетська справа не належить до цього огляду, проте треба зареєструвати подію, яка сколихнула настрої цілого краю. Львівський університет (1.VII.1910) став тереном кривавої су­тички між українськими й польськими студентами. Українська мо­лодь зібралась в одній з університетських заль на віче — неле­гальне (без дозволу ректора). Студенти однодушно ухвалили при­ступити до боротьби за український університет — якнайгострі­шими засобами. В часі віча польські студенти почали класти ба­рикади з лавок, а наші студенти, побачивши, що їх забарикадову­ють, вибігли зі залі нарад і почалася стрілянина з обох сторін. На побойовищі стверджено: український студент, Адам Коцко, убитий, ранені чотири українці, чотири возні і два поляки. На голос стрі­лів увійшла поліція до університету, опісля прибули туди слід­чий суддя і державний прокурор та розпочали на місці карне слід­ство. З наших студентів заарештовано 127-ох, а відтак 22-ох за­держено у слідчому арешті. Польських студентів залишено на волі, хоча вони також стріляли, — та опісля слухали їх як свід­ків [23]. — Це українська версія трагічної події.

Польську версію подає намісник Бобжинський:

«Руські студенти постановили влаштувати 1.VII.1910 в бу­динку університету демонстраційне віче навіть усупереч забороні ректора, а на випадок перешкоди з боку польських студентів при­несли зі собою палиці й револьвери. На щастя в ранню годину було небагато польських студентів але руські револьвери, навіть за найменшої причини, зачали стріляти на коридорі, і в загальній суматосі впав від кулі власних товаришів один із провідників аван­тюри, Коцко. На щастя, поліція з’явилася негайно й загрозою вжити зброю запобігла дальшим ексцесам, притримала всіх ексцедентів. Суд і прокуратура негайно розпочали з ними слідство» [24].

Президія Українського Парляментарного Клюбу інтервенювала у президента міністрів бар. Бінерта. «3 нашого боку ми підне­сли закид, що університетські власті і поліція знали про приго­тування польсько] бо]вки до нападу, — але нічого не зробили щоб до цього не допустити. А з польського боку піднесли крик що гайдамаки напали на університет. При тому посуджували укра­їнських послів, що нібито вони брали участь у тайних нарадах сту­дентів й підмовляли їх до нападу на університет» [25].

 

«Як виглядає наша пекельна обструкція»

 

Намісник Бобжинський усильно старався зискати польську більшість для виборчої реформи, щоб замирити поляків з укра­їнцями. Але своїм ставленням до університетської справи збудив неприхильні настрої серед українських діячів. «Утворення окре­мого руського університету я вважав за річ неактуальну», — виз­нав Бобжинський [26]. У своїх споминах він пише про це ширше [26а]. «Народний З’їзд» Національно-Демократичної Партії (кінець 1910 р.) постановив домагатися, щоб його усунули з Намісництва [27].

Осінню сесію Сойму відкрив (22.ІХ.1910) крайовий марша­лок, Станіслав Бадені; ствердив, що взаємини між обома наро­дами, на жаль, загострилися, що серед польської більшости є різ­ниці поглядів щодо способу заспокоєння культурних потреб ру­ського народу, але проти насильства і терору поляки однозгідні. Цей вислів «викликав перепалку з нашими послами, що підняли крик і засипали маршалка окликами: ви є терористи!...» [28].

Голова українського Клюбу ствердив, що справа виборчої ре­форми не рушила вперед; і українська група «від самого початку розпочала обструкцію» під гаслом «Нема виборчої реформи, не буде засідання Сойму» (19.Х.1910). «Одночасно з цим піднялися стуки пультів і проймаючий виск трубок, свиставок та інших при­ладів так, що в залі настав пекельний гамір, — значить розпоча­лася голосна обструкція наших послів на знак протесту... Кра­йовий маршалок граф С. Бадені станув непорушно і не відзивався ні словом, а як почув, що пекельний і заглушливий гамір іде без­настанно далі і далі, сів на своїй трибуні... Українські посли ви­держали незражені, аж польські посли почали розходитись зі сей­мової залі» [29].

Маршалкові докоряли на польській стороні, чому не вжив парляментарних засобів, щоби припинити обструкцію усуненням українських послів зі залі. Але граф Бадені не піддався польській більшості, «бо був від неї розумніший». Він знав, що — якби розпочав виключати українських послів зі засідань, намісник роз­в’яже сойм. І маршалок «волів наражувати своє здоров’я... під нашою обструкцією в соймі, як піти слідами свого брата Казимира Баденього і спровадити трагедію галицького Сойму». На черговім засіданні (3.XI.1910) «знова шаліє буря української обструкції» [30]. На засідання 15.ХІ.1910 українські посли подали проєкт виборчої реформи. «Ми пішли далі супроти політики наших батьків, що клали будуччину нації тільки на селянстві», — зауважує Кость Левицький. Проєкт передбачав українські мандати в усіх куріях, вимагав 33 відсотки мандатів для українців і передбачав українську репрезентацію з правом визначування українських кандидатів на керівні посади в крайовому самоврядуванні.

Польські партії не реагували. Вони зовсім не розуміли того­часної доби, завважує К. Левицький — і потапали «у своєму шо­вінізмі». Заглушлива українська обструкція, що фізично виклю­чала всякі наради й ухвали, ішла послідовно і безпереривно. Шо­стого дня української обструкції «прибув ще могутній звук дзво­на». До сойму приїхав французький публіцист Андре Шередам і чеський політик Антонін Задворка, віцепрезидент віденського Пар­ляменту, «щоб наочно переконатися, як виглядав наша пекельна обструкція». Обструкція тривала десять засідань [31]. «Народний З’їзд (кінець 1910) схвалив «із признанням» діяльність україн­ських послів і доручив їм загострити тактику, як довго уряд не змінить постави супроти нашого народу» [32].

 

Українська державно-правна деклярація

 

Упродовж 1911 року не скликували Сойму. І комісія для ви­борчої реформи майже не працювала. Увага політичних кіл була скерована в інший бік: у Відні розв’язали Парлямент і розписали нові вибори. Польські партії в Галичині пішли до виборів, згурто­вані у двох «бльоках»: бльок намісника й антибльок. До першого бльоку належали: краківські консерватисти, «безприкметникові» демократи (для відрізнення від «народових» демократів) і селян­ська партія Стояловського. Другий табір («антибльок») «об’єд­нав усі польські елементи у Східній Галичині, які почувалися загрожені поступками для українців... тому вони підтримували старорусинів» [33].

Голова Українського Парляментарного Клюбу, Кость Левицький, інтервенював у президента міністрів, Бінерта, за легальність виборів. Треба признати, пише Левицький, що «президент міні­стрів і намісник старались додержати слова» [34]. Українці здобули 24 мандати в Галичині і 5 в Буковині, галицькі русофіли — два. Бльок намісника осягнув значну перемогу над антибльоком. Наслі­док цього: Народова Демократія зі здвоєною силою повела кам­панію проти Бобжинського, обвинувачуючи його, що продає поль­ські інтереси «жидам, українцям і німцям».

З виборами пов’язана «Дрогобицька трагедія», що потрясла цілою країною. В день виборів у Дрогобичі (19.VI.1911), «військо­ва асистенція», що мала дбати «про порядок» у виборах, підчас дрібної сутички з юрбою місцевих людей відкрила проти них во­гонь: було 28 убитих і більше ста поранених. Страшна подія не мала політичного підложжя. Нікого не потягнули до відповідаль­ности, бо «військо захистило свого офіцера від якоїсь поважнішої кари» [35].

У Парляменті (19.VII.1911) українське представництво зложило державно-правну заяву, в якій між іншим говорилося:

«Українські посли з Галичини і Буковини, з приводу отво­рення нової сесії Державної Ради, стверджують, що ревіндиковане 1772 р. на основі приналежности до угорської корони королівство Галичини і Володимирії мало бути на основі найвищого декрету з 2 серпня 1830 р. з’єднане з Буковиною в окрему руську провін­цію і мало на основі Конституції з 4 березня 1849 р. одержати ок­ремий Сойм. Той природний розвиток, який мав вести до автоно­мії українського народу, перепинило поєднання Галичини і Во­лодимирії з приналежними до чеської корони князівствами Освєн­цім і Затор і з великим князівством Краківським. Цим створено стан неприродний, бо території зовсім різні з погляду історичного і національного з діяметрально противними правно-політичними напрямками з’єднано в одну провінцію монструальних розмірів, а опісля сам український нарід, усуперед усім постановам основ­них державних законів, віддано на поталу майоризації в Галиць­кому Соймі. Так само по введенні нового виборчого закону ство­рено в Галичині спеціяльні постанови для українців і вкорочено їх права, бо число належних їм мандатів зменшено до половини...

«Ті факти заставляють нас, представників українців з Гали­чини і Буковини, частини українського народу, який стоїть при своїй самостійності, — заявити, що обстоюємо при наших змаган­нях, які мають на цілі національно-територіяльну автономію і безпосередню приналежність до австрійської держави і застері­гаємося проти штучного, на ніякому історичному праві неопертого, получення, зглядно поділу нашого народу при помочі принципу краєвої автономії, — отже протестуємо проти розширення краєвої автономії, проти галицьких виняткових законів і проти зменшен­ня нашого представництва при помочі нелегального проведення ви­борів... Змагатимемо всіми способами до усунення кривди, запо­діяної нашому народові і до відзискання наших політичних і на­ціональних прав» [36].

На осінній сесії Парляменту приняв український Клюб по­станову «виразної опозиції» проти такої австрійської політики, яка «замість рівноправности й рівнорядного заспокоювання дома­гань нашого народу відсилає нас до угоди з поляками... Ми бажа­ємо угоди українського народу з Австрією і аж цим шляхом буде створений терен для польсько-українського порозуміння. А коли поляки супроти наших домагань виставлять вимогу розширення крайової автономії, нам не залишається нічого іншого, як виста­вити наше давнє жадання поділу краю на часть українську і поль­ську» [37].

 

Митронолит Шептицький про о. Шашкевича

 

Хоча 1911 року Сойму не скликали, боротьба за виборчу ре­форму продовжувалась, але на іншій площині: українські полі­тичні партії активізували широкий загал народу. Скликали полі­тичні з’їзди до Львова, по містах і селах улаштовували віча. «У краю пішла на перегони масова вічева акція за соймову виборчу реформу», яка продовжувалась і наступного року.

У Відні влітку 1911 р. відбулись наради президій польського та українського парляментарних Клюбів, щоб шукати виходу з тупику виборчої реформи. Також пізніші (осінні) наради «не до­вели до ніякого висліду» [38]. На горі св. Юра у Львові (9.VII.1911) мала місце маніфестація на честь митрополита А. Шептицького з нагоди його повороту до здоров’я після важкої недуги «Це була прилюдна заява пошани від народу, який відчув, що на митропо­личому престолі засів не тільки церковний достойник але й щи­рий син народу» [39]

Завершенням святкувань, що відзначали сторіччя народжен­ня о. Маркіяна Шашкевича в Підлиссю та у Львові (5-7.IX.1911), була проповідь митрополита біля могили поета на Личаківському цвинтарі у Львові. Митр. Шептицький говорив між іншим: «У ру­ському патріотизмі в Галичині — мало історичних традицій, мало державної політичної гадки, але зате на цілій лінії визначне і ха­рактеристичне: елементарне стремління в народ! Усі маємо се по­няття, що люд се наша сила; що праця для нього — наше завдан­ня; що його добро — наша будучність... Нам днесь легко зрозу­міти, що віддалятися від народу, се значить засуджувати себе на смерть... Що сей, котрий у Галичині перший до люду звернувся, був священиком... се наша слава і тою ми днесь священики, гор­димося...» [40].

Демонстрацією української сили був крайовий здвиг (зльот) «Соколів» і «Січей» (10.ІХ.1911) у Львові з нагоди посвячення прапору «Сокола-Батька». З Києва прислали стрічку до прапора: «Соколові-Батькові київські українці: нехай прапор сокільський з’єднає українців над Дністром і Дніпром...». Душею здвигу був Іван Боберський. «Се був день нашої національної гордости у Львові» [41].

Три партійні з’їзди мали місце у Львові під кінець 1911 р. Усі приняли постанови продовжувати політичну боротьбу за демокра­тичну виборчу реформу.

 

Намісник: політичний сенс реформи — національний мир

 

Прийшов 1912 рік. Цісар скликав на січень Сойм. Президент міністрів віденського уряду запевнив голову української репре­зентації, К. Левицького, що намісник і маршалок доложать зу­силь, щоб довести до українсько-польського порозуміння, і що Сойм з місця приступить до справи реформи. Бобжинський просив Ле­вицького, щоб українці подали три основні вимоги щодо реформи. Ці вимоги були: 33 відсотки мандатів, три українські представники, на всіх дев’ять у Крайовому Виділі та українська курія в Галиць­кому Соймі. (Перший проєкт виборчої реформи подав Олесницький до Сойму 1907 року).

Намісник відкрив сойм 11.I.1912 і представив нового віце-маршалка в особі перемиського гр. кат. єпископа, Костянтина Че­ховича. Маршалок Бадені висловив жаль, що справа реформи ще не залагоджена. Бобжинський заявив, що на доручення президента міністрів піднявся важкого завдання посередничити в справі ре­форми й до цього доложить усіх сил. Сойм не зареагував на ви­могу українського Клюбу — поставити справу реформи як першу точку на порядок сесії. Повторилась історія з минулого: україн­ська група розпочала обструкцію. «Не сильний числом 12-ти був наш Клюб, але солідарністю і почуванням, що за ним стоїть весь нарід» [42].

Бобжинський широко розповідає про свої труднощі в заходах узгіднити з польськими групами такий проєкт реформи, який був би сприйнятливий для українців. «Між поляками не бракувало й таких, були це народові демократи, які заявляли, що виборчу реформу треба провести саме проти русинів, ламаючи їх обструк­цію хоча б і найбільш дику. Безглуздя в такому залагодженні спра­ви було очевидне. Адже одною з головних цілей виборчої реформи було полагодження суперечок між поляками й русинами і заради цього поляки мали робити поступки русинам у реформі. А робити поступки хоч би й найменші з тією свідомістю, що русини заяв­ляться проти реформи, не мало ніякої цілі, це означало навпаки посилювати національну боротьбу. Тому більшість польських по­слів приняла позицію, що голосуватимуть тільки за такою рефор­мою, за якою голосуватимуть і русини, і яка буде актом націо­нального миру, також я від імени уряду заявився тільки за та­кою реформою» [43].

 

Непоступливість супроти найскромнішнх домагань

 

Того року намісник утратив двох найцінніших на польському боці помічників у боротьбі за реформу. Відійшов з Кола Поль­ського його голова Леон Білінський, став спільним австро-угор­ським міністром фінансів. Він належав до тих, — каже Бобжинський, — які «угоду з русинами вважали за одне з найважливі­ших завдань польської політики»... Справі угоди й виборчої ре­форми він віддався з великим запалом. Після його відходу «заб­ракло його поваги і впливу на подільських консерватистів» [44].

Другим ударом проти реформи було уступлення маршалка Станіслава Бадені. Нездужав на важку хронічну недугу, «май­же чудом піднявся з неї, перебув ще руську музику на січневому Соймі й виснажливі переговори за виборчу реформу, але коли хво­роба нищила його далі, в червні уступив і не можна було йому цього відмовити». Помер 12.Х.1912 р. «Для мене його смерть була найважчим ударом» [45]. Це був «один із найвизначніших людей, яких мали тоді галицькі поляки» (К. Левицький).

Крайовим маршалком на місце С. Бадені став граф Адам Ґо­луховський. «Мав великий вплив на Подоляків, мав свою думку й відвагу її висловити; щоб дати один приклад: заявлявся за осну­ванням руського університету у Львові». Але ставши маршалком, був цілком невтральний у питанні виборчої реформи. «Збоку мар­шалка я не мав опозиції, але й не мав жодної підтримки». Після відходу Л. Білінського Юліюш Лєо став головою Кола Польського, посадник Кракова, провідник «безприкметникових» демократів. Зараз почали кампанію проти нього ендеки. Був це голова Кола, каже Бобжинський, — невідповідний для такої справи, як вибор­ча реформа, що вимагала від голови Кола особистої поваги і до­вір’я [46].

Про труднощі намісника писав провідник польських соціял-демократів, Іґнаци Дашинський:

«Намісник Бобжинський вертівся як в’юн серед шаліючих у країні суперечностей, придумуючи різні компроміси, щоб тіль­ки (партії) ухвалили реформу виборчого права.

«Але галицька шляхта виявила, як упродовж сторіч, станову сліпоту... Вистачав навести факт, що угода між поляками й руси­нами розбилася через те, що русини вимагали 30 відсотків ман­датів (за кількістю населення мали право до більшого числа), а поляки признавали 27 відсотків. Не могли погодитись на трьох-чотирьох послів більше. Нагадувалися часи, коли конала Річпостолита, нездібна в більшості своїх станів зрозуміти потребу ре­форми, а що вже казати про їх здійснення, щоб рятувати дер­жаву» [47].

Гальмуючи зазіхання крайніх націоналістів з Народової Де­мократії, намісник намагався всіма засобами зблизити позиції ук­раїнської і польської сторін. З тією метою 23.I.1912 відбулась уже шоста конференція представників Клюбів обох національностей за присутности намісника. Ще раз виявилась непоступливість поль­ських соймових фракцій супроти найскромнішнх українських дома­гань. У березні в комісії для справи реформи ендеки зі союзни­ками (антибльок) гостро осудили компромісовий проєкт, спертий на пропозиціях намісника [48].

 

«На цьому питанні виграю або впаду»

 

Засідання комісії з 17.VI.1912 викликало «якнайгірше вра­ження» в партіях, що змагали до реформи, — пише Бобжинський. І веде далі:

«Роздумуючи над ситуацією та оцінюючи, що виборча рефор­ма — через суперечливі прагнення польських партій, нехіть по­дільських консерватистів і вперте обстоювання русинів при своїх вимогах — може взагалі не здійснитись або не досягнути в Соймі потрібної присутности 3/4 загалу всіх послів, поїхав я з початком вересня до Відня і з’ясував це президентові міністрів, гр. Штюр­кові. Урядові залежало на проведенні цієї реформи, щоб не допу­стити до обструкції русинів у Парляменті проти найважливіших внесків уряду, а головно проти фінансового пляну. Я відчув, що, незважаючи на мої найліпші бажання, я не зможу здійснити рефор­ми, і через це наражуся пізніше на закиди. Отже, я віддав мій уряд до диспозиції (президентові) і просив, щоб він покликав когось іншого, хто легше виконав це завдання. Президент міністрів не хотів чути про це... врешті вдарив на струну, для мене найвразли­вішу: Не трактуйте реформи лише з уваги на фінансовий плян або на будь-який інший проєкт уряду. Польсько-руська угода є сама для себе справою першорядної ваги для держави й для краю, і треба все жертвувати, щоб її залагодити. На таку репліку я не мав аргументу, я відповів, що все пожертвую, і на цьому питанні виграю або впаду» [49].

Під зиму 1912 справа реформи Галицького Сойму зискала по­літичне тло, якого — для багатьох політиків — до того часу не мала. Зазначилась на тлі закордонних стосунків австро-угорської монархії, — пише Бобжинський.

«У половині того року вибухнув дрімучий балканський вуль­кан і своїм вибухом загрозив політичному та економічному стано­вищу нашої монархії. Війна, що її розпочали балканські держави проти Туреччини, в переможному для них розвитку загрозила пів­денно-слов’янським краям монархії та замкненню Егейського моря. Австро-Угорщина виступила на оборону своїх інтересів, і, щоби підтримати свої дипломатичні вимоги, змобілізувала значні вій­ськові сили на півдні. Змобілізувала вкоротці і на кордоні пів­нічної Галичини, коли стали побоюватись, що Росія може втрути­тись у цю справу, а стосунки з нею сильно загострились. Кілька разів узимку 1912/13 у дипломатичних пересправах доходило до моментів, де війна виринала перед очима людей, наче мала ви­бухнути з дня на день. Марево війни також із політичного погляду потрясло населенням нашого краю».

У польському суспільстві зазначились два напрямки: Народова Демократія пішла за русофільською орієнтацією, краківські консерватисти витривало притримувались австрофільської лінії. Ендецьке «Слово Польське» почало писати про війну Австрії з Росією в тоні «прямо неприхильному для Австрії».

«Народова Демократія представляла інтенції Австрії в най­гіршому світлі. Прусія забере Королівство, Австрія Поділля і Во­линь і через те руський елемент в австрійській дільниці зміцниться і здобуде перевагу на шкоду польського. Так-то лякаючи поляків, загострювала їх ставлення до русинів напередодні можливої війни... А Подоляки перевершували ендеків у патріотичному шовінізмі, щоб зискати їх для спільної політики в справі виборчої реформи [50].

 

Марево війни та українська проблема

 

Мірою того, як загострювалась міжнародна ситуація, україн­ська проблема в Галичині ставала предметом ширшого зацікавлен­ня. В австрійському уряді — перший, хто пізнав міжнародне зна­чення цієї проблеми, був міністер закордонних справ Еренталь. Коли голова центрального уряду передав галицькому намісникові думку, що польсько-українська угода — справа першорядної ваги, то це був не тільки його погляд. У політичних колах Відня від­чували загрозу війни з Росією, яка могла прийти як наслідок су­перечности в інтересах двох імперій на Балканах. Ще минулого (1911) року міністер Еренталь звернув увагу цісаря на важливість української справи. Він, як свідчить Кость Левицький, визнавав потребу заспокоїти всі виправдані домагання русинів, щоб вони не тяготіли до Росії, щоб Росія не мала приводу втручатись у внут­рішні справи Австрії [51].

Українці вели в Парляменті послідовну опозицію включно до обструкції (навіть новий регулямін не міг заборонити деяких форм обструкції; напрм., українці змогли паралізувати кілька комісій). Метою цієї тактики було приневолити центральний уряд, щоб на­тиснув на польську більшість у Галицькому Соймі в справі ви­борчої реформи. І коли український Клюб погодився, незважаючи на опозицію, голосувати ва фінансовий плян, цісар передав (18. VI.1912) черев президента міністрів признання українцям за льо­яльність і патріотизм. Цісарське звернення не давало українцям нічого, а проте зробило сильне враження. У політичних колах за­говорили про українську справу. В кореспонденції в Відня лон­донський «Таймс» передав текст послання (19.VI.1912):

«Його величність Імператор, який зі жвавим негодуванням спостерігав поставу русинів супроти військового бюджету, зі спе­ціяльним задоволенням приняв до відома, що українська (руська) група у відповідну пору достосувалась до загальних почувань і приняла постанови на користь такої важливої справи. Його Ве­личність кріпко очікує, що руський нарід, який довів свій патріо­тизм і льояльність для Цісаря, збереже на завжди поставу, що її заняли супроти військового бюджету його репрезентанти».

«Таймс» інформував: Це послання приняли русини з вдово­ленням а поляки зі збентеженням. І польський міністер в австрій­ському кабінеті, Владислав Длуґош, негайно зголосив резигнацію тому, що він завчасу не знав про цісарське послання і не мав змоги запротестувати проти нього або й перешкодити його появі. Щоб злагіднити польські ресантименти, голова уряду передав полякам цісарське признання, що «поляки завжди готові підтримати за­ходи для наладнання мирних стосунків у Галичині». Це натяк ці­саря на те, що підготовляється порозуміння між русинами й по­ляками в Галичині.

«Таймс» робив висновок: «Отож руське питання висунулося на перший плян в австрійській політиці, це — принаймні потенці­яльно — одне в найсерйозніших питань в Европі, гостро політичне своїм характером».

А виборча комісія Галицького Сойму далі тупцювала на місці.

І обманювала громадську думку, нібито вона серйозно займається розв’язанням суперечної проблематики. Ця тактика сеймових пар­тій, продовжувана вже роками, «викликала щораз більше обу­рення ширших мас українських та польських» [52].

 

У найвищих сферах Відня про українську справу

 

Щойно загроза війни зрушила справу виборчої реформи з мер­твого пункту.

Пише Бобжинський: «Небезпека війни відбилась також на руському суспільстві в Галичині і теж у ньому викликала два про­тилежні напрямки. Українці пішли за прикладом поляків, також почали творити стрілецькі товариства й домагатись від війська зброї. Українська партія також ухвалила деклярацію в справі небезпеки війни (11 грудня). Була дуже простора, не бракувало в ній жалів за руський університет і виборчу реформу та вихваток проти поляків, але її засаднича позиція була згідна з польською». (Бобжинський подає її зміст).

Деклярація стверджує: Існуючі в російській державі правно-державні стосунки і сперті на цих стосунках прагнення денаціо­налізувати український нарід засадничо суперечать самостійному національному розвиткові українського народу. Народний Комі­тет рішуче протестує проти нечуваного переслідування української національности в Росії, одночасно осуджує русофільську пропа­ганду, поширювану в Галичині російськими агентами й підтриму­вану деякими польськими колами; далі стверджує, що у правно-державному устрої австрійської держави є передумови й можли­вості для самостійного національного розвитку українського на­роду. Тому Народний Комітет заявляє, що у випадку збройного конфлікту між Росією та Австрією інтереси українського народу цілковито покриваються з інтересами Австро-Угорщини й тому все українське суспільство виступить на оборону цієї монархії без уваги на великі жертви, які довелось би йому принести, і на які воно було б найбільше наражене, живучи в прикордонному краю».

Ця позиція була принята «на довірочних зборах найвизначні­ших діячів усіх українських партій Галичини». У цій нараді взяли участь двісті учасників з усіх сторін краю. Після доповіді Воло­димира Охримовича відбулась «дуже основна дискусія», що вияви­ла одностайну згідність поглядів усіх учасників з усіх українських партій [53].

Бобжинський у своїх споминах виявляє, які закулісні роз­мови в найвищих сферах Відня викликала українська деклярація.

Коли польська деклярація зробила корисне враження у Відні, то українська зробила таке враження ще більшою мірою. Постава польська у випадку війни з Росією не викликала в Австрії сум­ніву. Постава, яку приняли українці, була недавньої дати. Кожен німець в уряді або на вищій військовій посаді був радий, що на­рід на північно-східному кордоні, який має мільйони земляків на другому боці кордону, стає по стороні Австрії. Приписували це «мудрій і справедливій політиці Австрії» і раділи так дуже, що не прикладали до цього критичних мір.

«Відколи я приняв урядування (намісника), я вважав своїм обов’язком, щоб у писаних звітах і в усних розмовах з міністрами закордонних справ і з іншими австрійськими міністрами та різ­ними військовими чинами звести цей прояв до властивих меж. Я звертав увагу, що за тим, що заявляють українські політики, не стоїть цілий руський нарід у Галичині, бо одна його частина пе­ребуває в русофільському таборі, а в другої ще не збудилася й не закріпилася свідомість національної та релігійної окремішности супроти Росії до такої міри, щоб можна з певністю на неї раху­вати. Я рішуче перестерігав перед оманою, що Австрія у випадку війни може рахувати на підтримку русинів-українців під пану­ванням Росії. Усією силою аргументів я доводив, що жменька по­літиків у Києві, а ще менше у Львові, не має жодного впливу на люд, що руський селянин, якого тримають у темноті, цілковито відданий цареві і православію, що він ворожий супроти Австрії і таким буде. Моїх з’ясувань, як намісника Галичини і поляка, котрий — навіть проти власних земляків — послідовно проводив угодову політику супроти русинів, слухали. Але я чув, що мої слова падають на невдячний ґрунт, що викликають неприємне роз­чарування... Цілу справу я представив також монархові, на спе­ціяльних авдієнціях, але тут я не зустрівся зі сумнівами. Цісар на основі довголітнього досвіду оцінював справу тверезо й ре­ально... Гаряче брав цю справу престолонаслідник, архикнязь Франц Фердинанд і на кожній авдієнції мені заперечував. З остан­ньої розмови з ним, (1913 р.) я виніс враження, що українці чи­мось його вразили, бо відзивався про них дуже нерадо... Інакше від українців поводились галицькі русофіли супроти воєнної за­грози. Вони систематично приготовлялись до такої хвилини, саме від часу, коли їх провідник Дудикевич здобув мандат до Сойму у виборах 1908 р. Вони явно виступали, як репрезентанти росій­ського народу, що живе в Галичині, але деклямували про велику свою льояльність для держави й домагались мовної рівноправ­ности у школі та уряді для гаданого російського народу і терори­зували поміркованих, т.зв. старорусинів» [54].

 

Російська диверсія в Галичині

 

Бобжинський широко розповідає про русофільську пропаганду в Галичині. У зв’язку з тим варто навести, що говорив барон М. Василько в Австрійському парляменті (11.ХІІ.1909):

Нагадавши заяву царя Миколи І з 1846 («Радо візьму Га­личину, бо це наша давня країна»), Василько говорив: «Але то­дішня міжнародна ситуація не дозволила здійснити це бажання. Тому постановили дістати Галичину шляхом підступу. Приняли тактику — зогидити австрійській державі Галичину, особливо ру­синів, розбуджувати серед східногалицького населення симпатії до Росії, щоб австрійський уряд погодився позбутись непатріо­тичних і непевних елементів шляхом якогось обміну або договору з Росією. А якщо б це не вдалося, принаймні підготовити ґрунт для російської армії на випадок війни. Панівна верства в Гали­чині сприяла російській пропаганді на тому терені, щоб династія шукала опертя у цій прикордонній країні виключно в польському елементі а русинів уважала за елемент небезпечний, який тільки польськими руками можна втримати під контролею. Коли 1905 р. прийшла революція в Росії, українці взяли дуже активну участь у революційному русі. Російський уряд налякався українського руху. Російська пропаганда дуже пожвавилась у Галичині після реформи Австрійського Парляменту. Зокрема в часі виборів над­силали до Галичини з Росії грубі тисячі рублів. Агентура навіть не завдавала собі труду, щоб виміняти рублі на корони. І селяни, як тільки почалась виборча кампанія, ішли в містечка до банків міняти рублі [55].

Далі Бобжинський: За субсидії з Росії галицькі русофіли ви­давали газети російською мовою, «Прикарпатская Русь» для ін­телігенції, «Свобода» для простолюддя. Завзято поборювали ук­раїнство, як суспільний радикалізм, представляючи себе як прия­телів консервативних, як і вони, поляків. Так багато людей обма­нювали. В гімназійних містах Галичини почали засновувати бурси, де незаможній руській молоді давали повне удержання за малу оплату або й безкоштовно. Посилали її до польських гімназій на­віть у тих містах, де були руські гімназії, щоб не заразилась ук­раїнством. У бурсах давали молоді випробуваних русофільських виховників, навчали її російської мови, історії Росії, впоювали їй національні російські почування і культ російської держави та православія. Давали читати не тільки російську літературу, але й памфлети проти католицизму і проти національної окремішности русинів. Висилали молодь на студії до Росії і на екскурсії і та­ким чином підготовляли майбутніх російських апостолів. Опрацю­вавши в російському дусі деяку кількість гімназійних учнів у бурсах, не чекаючи аж закінчать гімназію, висилали їх до право­славного духовного семинара в Житомирі. Там, вони, підучив­шись дещо з теології і вивчивши церковну літургію, були висвя­чені. Як священики повертались до Галичини, щоб католицьку руську людність приводити до православія. І були певні, що їх, австрійських громадян, уряд не може вислати закордон. Роз’ї­хались по селах і в селянських хатах відправляли православні богослуження. У Горлицькому повіті три села зголосили у ста­ростві перехід до православної церкви. (Скорочено)

На основі діючих в австрійській державі законів про релі­гійні віровизнання така акція виявилась нелегальною. Приватні каплиці в селянських домах були закриті, духовники покликані до адміністративної відповідальности. Протестували проти цього в Парляменті русофільські посли, але без успіху. Тільки росій­ська преса підняла крик, що в Галичині Бобжинський переслі­дуй православних росіян [56]. (Передано в скороченні)

Війна вибухнула на Балканах 8-Х.1912. Росія підтримувала балканські держави, щоб розбити Туреччину, Австрія була проти збільшення балканських держав коштом Туреччини, отже — за збереження великої Туреччини, тим часом галицькі українці спри­яли визволенню слов’янських народів з-під турецького панування.

І центральний уряд «знова з апелем до нас, — пише К. Левиць­кий, — але Романчук у ’Делегації’ — витримав на опозиційному становищі».

 

«Робіть угоду з русинами якнайшвидше»

 

Під враженням хвилі прибув тоді до Відня намісник Бобжин­ський — і почались наради між поляками та українцями. До по­розуміння не дійшло й українська репрезентація в Парляменті постановила голосувати проти уряду. Таку саму позицію заняли південні слов’яни і соціялдемократи. Засідання Палати Послів тривало 56 годин без перерви (17-19 грудня). Через обструкцію бюджетова провізорія не могла бути полагоджена перед Різдвом (латинським) 1912. Президент міністрів, граф Штюрк, після на­ради з головами обох Клюбів подав п’ятий проєкт у справі укра­їнського університету: університет має бути заснований найпіз­ніше до 1916 р. Українці визнали проєкт за можливий, але поро­зуміння розбилось [57]. Тоді знов перейшли до справи реформи сей­мових виборів.

Пише Бобжинський:

«Пора, коли всі голови були заняті небезпекою війни..., коли як намісник з усім адміністраційним апаратом, мені підвладним, я був занятий справами мобілізації, така пора не була відповідна для переговорів з партіями. Цього разу було інакше, предметом переговорів був польсько-руський спір, і успішне залагодження цього спору мало велике значення у випадку, якби на Австрію впала війна з Росією... Тому загроза війни замість відсунути поль­сько-руські переговори веліла їх прискорити, принаглювала, щоб їх якнайшвидше закінчити. Тим більшу вагу прив’язував до них віденський уряд, і я керувався тими мотивами, не тільки як на­місник але також як поляк, що гаряче прагнув, щоб у випадку війни — поляки супроти неї і супроти можливих її наслідків — стояли зі свідоцтвом, що залагодили домашню суперечку. Поважні громадяни, яких зір не був засліплений боротьбою галицьких пар­тій, приходили до мене й казали: кінчіть угоду з русинами якнай­швидше, навіть коштом великих поступок. Переговори в справі виборчої реформи і в справі руського університету йшли пара­лельно, і в кінці 1912 року здавалося, що добігають кінця» [58].

Але так легко ще не пішло. Східногалицькі дідичі, подоляки, й ендеки пов’язали з виборчою реформою справи громадського са­моврядування, щоб зберегти існуючий стан, який давав дідичам перевагу в повітових і громадських радах. Голова української парляментарної репрезентації на нараді сеньйорів у Відні запро­тестував проти цієї тактики, а намісник загрозив своєю димісією. Під натиском трьох міністрів-поляків у віденському уряді подо­ляки погодились на компроміс, коли українці ще раз поступились: із 30 відсотків зійшли до 27.2 відсотків українських мандатів у Галицькому Соймі.

Польські міністри, присутні на засіданні польського Клюбу у Відні (6.ІХ.1912), «дуже гаряче промовляли за полагоджен­ням (виборчої) справи з уваги на віденську ситуацію. Ухвалено просити мене, — пише Бобжинський, — як намісника, щоб я на­ново розпочав переговори з русинами з метою досягти порозумін­ня». Намісник провів ряд розмов з польською стороною та окремо з українською. Застосовано й тактику індивідуальних розмов: хто з ким може найлегше говорити. Під кінець 1912 р. значно зблизи­лись позиції обох сторін. За ініціативою З польського боку по­чались конкретні переговори про справу українського універси­тету. Але до порозуміння не дійшло й українці заявили: наперед реформа сеймових виборів а потім можливо легше піде універси­тетська справа. На початку лютого 1913 намісник поїхав до Відня, де тоді радив Парлямент, і там досяг порозуміння з українцями. Польські фракції теж погодилися. Та коли проєкт пішов у комі­сію, там знов постала тяганина й довгі торгування. Українці й людовці вийшли з комісії, переговори ще раз розбились. Намісник зголосив у Відні свою димісію, президент міністрів її не приняв і став наполягати на українців і поляків, щоби погодились. На польській нараді (у Відні) узгіднили проєкт, про який гадали, що українці його приймуть. Бобжинського покликали до цісаря. Після авдієнції, на бажання цісаря, видали комунікат для преси: цісар висловлює признання для Бобжинського і висловлює на­дію на швидке полагодження соймової реформи [59].

 

Після трьох років — спокійна сесія

 

Цісар скликав сойм на 18.111.1913. Намісник знов почав роз­мови з обома сторонами, бо реформа ще раз загрожена, а Гали­чина від І.Х.1912, через українську обструкцію в Соймі, не мас ухваленого бюджету. Після трьох років «дуже голосної обструк­ції» прийшла спокійна сесія, — свідчить Кость Левицький: «По привітальних промовах нового маршалка краєвого графа Адама Ґолуховського і намісника Бобжинського виголосив я заяву іменем Українського Соймого Клюбу, в котрій я сказав: ”Коли вкінці по довгих переговорах, протягом котрих дали ми доказ великого поміркування і щирого бажання здобуття краєві справедливої ре­форми виборчої, на підставі компромісу дійшли ми до згідного устійнення принципів, — то хоча принципи ці ще далекі від іде­альної демократичної реформи виборчої та в багатьох точках не вдоволяють наших суспільно-політичних домагань — ми прийма­ємо це як етап до успішного розвою нашого народу на шляху мир­ної праці обох народів та з цеї причини — займаючи становище вижидаюче в наших справедливих домаганнях — залишаємо нашу попередню тактику і хочемо приступити до правильних праць сього Сойму під виразним застереженням, що першою точкою мериторич­них нарад сього Сойму буде вирішення виборчої реформи на під­ставі доконаного компромісу та під сею конечною умовою, що поль­ська сторона буде руководитися принципом національної об’єктив­ности до оправданих домагань заступників українсько-руського на­роду...”».

Та зараз виступили в одному фронті проти проєкту Бобжин­ського подоляки, ендеки й русофіли [60]. І виборча реформа застрягла в комісії. Її супротивники заатакували Бобжинського в Колі Поль­ському, мовляв, він сприяв українському радикалізмові. Небезпека не в українському радикалізмі, — відповів намісник, — а в ро­сійській агітації. [61]

 

Не тільки ендеки загрожували реформі

 

Про нові загрози для виборчої реформи пише Бобжинський: Одна партія приняла іншу позицію в польсько-руських перегово­рах. Це була Народова Демократія. «Її нефортунна постава су­проти небезпеки війни наразила її на закид русофільства й підір­вала її впливи, вирвала з її рядів усю молодь, що підготовлялась до війни з Росією. Треба було швидко направити втрачену попу­лярність і відзискати молодь. І Народова Демократія, з 1912 ро­ком, ще пристрасніше підняла гасло боротьби з українцями та по­становила знівечити польсько-руську угоду, не допустити до ру­ського університету й зірвати виборчу реформу, обі справи вже приготовані». — Залежало від того, хто в цій партії переможе: Ґломбінський чи Ґрабський; чи переможе демократична свідомість, чи прагнення штовхнути край у боротьбу з русинами. Але не тіль­ки ендеки загрожували виборчій реформі. «Небезпека грозила від подільської групи; доля реформи залежала від того, чи вона залишиться, а чи вийде зі залі під час голосування» [62].

У якій атмосфері проходили наради над проєктом виборчої реформи, це ілюструє наступна розповідь у споминах Бобжин­ського :

«Супротивники хапались за кожну дрібничку вже не самого проєкту, а слів противної сторони, щоб ними обосновувати опо­зицію проти проєкту. Давали такі аргументи і русини і Сталін­ський. Голова українського Клюбу, Левицький, у деклярації на першому засіданні Сойму, вже після ухвалення принципових справ на комісії, не міг відмовити собі фрази, що все таки руська обструк­ція досягла своєї мети. З місця блискуче відповів йому Абрагамо­вич, що не від страху перед обструкцією, а для національного миру в краю ухвалюється реформу. А проте, ця фраза, помилкова і драв­лива, у виступі Левицького, була пізніше постійно використову­вана проти реформи. Зродилась навіть потворна байка, що ру­ські єпископи, присутні тоді в Соймі, оплескували цю фраву. Я мусів заперечити, бо, стоячи випадково біля руських єпископів, не тільки не чув цих оплесків, а навпаки переконався зараз у роз­мові, як неприємно вразив їх цей вислів у бесіді Левицького» [63].

 

«Убивчий удар»

 

Щоб усунути сумніви й небезпеки для реформи, скликано (1.IV.1913) Коло Польське, що складалося з парляментарної та сеймової репрезентацій всіх польських партій, за винятком со­ціялістів; зобов’язувала довірочність і солідарність. «(Коло) ви­рішувало всі справи, що стосувались національного інтересу по­ляків у Соймі і в Парляменті». Три дні тривала ґрунтовна диску­сія, а «зачалася від дуже прикрих сутичок». Та врешті перемогла свідомість, що виборча реформа, як «акт згоди з русинами» — в тіні воєнної загрози, що знов виринула, — має велике політичне значення. Вплинув на це виступ намісника, який ще раз наголо­шував на тому, що реформа, як акт згоди, має бути ухвалена та­кож добровільними голосами українців, без інтервенції централь­ного уряду. «А між опонентами були все таки мужі, які знали стосунки в державі й розуміли, що, якщо поляки добровільно не погодяться з русинами, то їх почне мирити й натискати віденський уряд. І таким чином здійсниться те бажання, яке... завжди вияв­ляли русини». Намісник переконував, що реформа, яку прове­дуть шляхом добровільної угоди з русинами, буде завдатком по­лагодження всіх інших спірних справ таким же шляхом. А ре­форма, проведена під тиском центрального уряду, стане преце­дентом для всіх інших справ [64].

У ночі 3/4 квітня Коло приняло резолюцію:

«Соймове Коло Польське, визнаючи потребу поширення ви­борчого права до крайового Сойму та змагаючи до порозуміння й дружньої праці з послами руської національности як у краю, так і в державній репрезентації, заявляється за довершення ви­борчої реформи до Сойму в цій сеймовій сесії на підставі засад, ухвалених більшістю голосів у сеймовій комісії. Соймове Коло Польське висловлює переконання, що виборча реформа стане ак­том згоди й легального поступовання послів руської національ­ности у справах культурного, економічного й політичного роз­витку» [65].

Усе було на добрій дорогі до формального ухвалення реформи. Але... «убивчий удар, який завдано виборчій реформі, вийшов зі сторони, з якої ніхто його не добачувався, зі сторони польського єпископату» — зі жалем заявляє Бобжинський.

 

Ендеція розпалює настрої

 

Соймова комісія виборчої реформи, про яку згадує резолю­ція Кола Польського, розпочала 27.III.1913 останню сесію нарад, щоб ухвалити проєкт. Цього ж дня «Слово Польске» (орган га­лицьких ендеків) вирушило до нової кампанії, щоб витворити наст­рій проти реформи. «Слово» било на тривогу, мовляв, окуп, якого вимагають для жидів та українців Бобжинський і його помічник у боротьбі за реформу, Лєо, «спотворює справу реформи». У той самий тон вдарила «Ґазета Народова» (орган подоляків) і накли­кала до «гострої опозиції» проти реформи. Мірою того, як пере­говори з українцями наближались до позитивного висліду, «зро­стала хвиля крайнє націоналістичної агітації народових демокра­тів». їхнє «Слово» закликало до «нещадної боротьби проти ук­раїнців і жидів».

Під гаслом «оборони національних інтересів» ендеки зорга­нізували 19 березня віче у Львові. На вічу ендецькі провідники «дали вираз своїй ненависті до реформаторських замислів, ухва­лених на соймовій комісії. Станіслав Ґломбінський твердив, що теперішня сесія сойму ні трохи не означав згоди двох народів, а становить поразку поляків». Новий проєкт реформи це ознака «тріюмфу руської обструкції та зміцнення впливу русинів». Вона означає, що деякі польські партії відкинули програму «краєвої автономії» і перейшли до «автономії національної», чого прагнуть русини. Інший лідер ендеків Ян Заморський говорив, що «через останню реформу ми втратили не тільки польський Сойм, але вза­галі Галицький Сойм», бо прихильники проєкту реформи «за­продали вітчизну», хочуть «ліквідувати польськість у східній Галичині». Він кликав «іти всією силою» проти реформи. Стані­слав Стронський заявляв: «У Відні зламали національну солі­дарність» (коли 1909 р. погодились на реформу виборів до Пар­ляменту), переважала там рація стану, але це властиво була «ра­ція стану руська»; теперішній проєкт «треба розторощити»; зміна статусу Галичини цим проєктом це «капітуляція перед україн­ським терором».

Віче мало завдання змобілізувати сили проти реформи. «Як агітаційний засіб проклямовано боротьбу з українцями й жидами, намагаючись розпалити її до білого (заліза). Запляновано роз­бурхати край, розпалити пожежу націоналістичної боротьби, якої довго не можна б угасити; прагнули роздути національну нена­висть і шляхом моральних та матеріяльних спустошень загальму­вати всілякий прогрес і розвиток у ділянці суспільно-політичних стосунків». Ендецію на форумі Сойму підтримала група «москво­фільських» послів з Дудикевичем на чолі, які признавались до російської національности. — Так з’ясовує ситуацію сучасний вар­шавський історик [66].

 

Що зроблять єпископи

 

Бобжинський пише:

«В осені 1912 переговори про виборчу реформу увійшли у вирішальний етап. Партії почали відходити від своїх засадничих позицій і робити взаємні поступки... Всі газети інформували про прогрес у справі реформи, укладався компромісовий проєкт, з по­гляду демократизації чи радикалізму далекий від закону про ви­бори до Парляменту... В 1913 р. справа виборчої реформи, після великих пересправ і переговорів, добігала до кінця. Єпископи не висловлювались у цій справі. Пояснювано це тим, що не хочуть втручатися у справу виключно політичну, яка становить предмет боротьби й суперечок, але, коли дійде до голосування, прийдуть до сойму і віддадуть свої голоси за проєктом... Газета ’Ґлос На­роду’, яка висловлювала погляди церковних кіл, ...в березні 1913, коли проєкт визрівав, висловлювала застереження з уваги на по­ступки, зроблені в ньому для русинів, але не тільки не робила проєктові закидів, що він схиляється в бік радикалізму, а заяв­лялася за проєктом» [67].

У своїх споминах Бобжинський присвятив багато уваги (стор. 336-372) питанню, як поставились польські єпископи до виборчої реформи. І в хронологічному порядку та в подробицях розповідає про свої заходи, щоб забезпечити проєктові їхню підтримку. Він пише:

«Було загальне переконання, що єпископи, як голосували за виборчою реформою до Державної Ради, так само голосуватимуть за виборчою реформою до Сойму, значно легше радикальною, і не схочуть іти проти струї, яка захопила не тільки люд, але й ду­хівництво. І я поділяв цю думку, бо не дійшла до мене й наймен­ша тінь сумніву з боку єпископів. Одна заввага, скерована до мене або до комісії, що працювала над проєктом, один їх відзив на сой­мовому Колі Польському були би вплинули на хід нарад і безмірно мене підтримали у проведенні консервативних постулятів. Я не посмів просити їх про підтримку, бо не хотів наразитись на відмо­ву. Коли справа наближалась до кінця, я хотів виїхати зі Львова на Великдень, щоб відітхнути. Пішов до архиєпископа Більчев­ського зі святочними побажаннями й мав з ним довгу розмову... Коли я відходив, архієпископ сказав мені, що пращаємось на дов­ший час, бо ’я їду до Риму’. На це я: ’а що ж буде з голосуванням над справою виборчої реформи..., владика архієпископ з уваги на своїх вірних напевно не захоче наразитись на підозріння, що противиться реформі. Владика архієпископ звернув увагу на те, що також три інші єпископи мають їхати до Риму. Може, — від­повів я, — Ексцеленція був би ласкавий порозумітися з ними й попросити їх, щоб відложили виїзд’... Архієпископ приняв мої слова дуже доброзичливо, а проти проєкту реформи не підняв жодних закидів. Вернувшись до дому, я вважав, що як намісник маю обо­в’язок попередити з мого боку цих трьох єпископів про можли­вий речинець голосування і в порядку чемности я післав їм офі­ційні листи і просив, щоби... прибули на засідання... До владики єпископа краківського я не писав, бо згідно з інформацією ар­хієпископа Більчевського він уже відбув цього року прощу до Риму» [68].

Повернувшись до Львова 28 березня, намісник застав листи від єпископів: кожен з них, подаючи іншу причину, повідомляв, що не зможе бути на засіданні сойму. А референт виборчої рефор­ми, граф С. Генрик Бадені, прийшов до намісника сказати, що 26 березня єпископи мали нараду у Львові, де постановили колек­тивно усунутись від голосування над виборчою реформою.

«Це викликало в мене велике здивування, бо після останньої розмови з архієпископом я очікував чогось іншого. Причину того я пояснював собі тим, що єпископи, на вид поділу послів на два воюючі табори не хочуть наражати собі жодного з них і відсува­ються від голосування, як це нераз робили в подібних ситуаціях. Напевно не знали, що йдеться головно про досягнення комплету трьох четвертих усіх послів, і що відсуваючись від голосування разом з опозицією, можуть своїми п’ятьма голосами знівечити при­няття постанови, і тим самим станути на сторону її найбільших противників. Я побіг до архієпископа Більчевського, щоб йому з’ясувати це. Але тут зустрів ситуацію цілковито змінену. Я по­чув, що єпископи станули проти заплянованої реформи, бо побою­ються від неї зрадикалізування суспільства, і тому відсуваються. Цей закид був для мене болючим. Почув я його від владик-єпи­скопів щойно тепер, коли проєкт був виготовлений, коли я з ве­ликим трудом виборов у ньому ряд консервативних постанов проти всіх демократів польських і руських... Закид звертався проти мене, я відчував, що несправедливо. Але ж, — відповів я, — ця постанова владик-єпископів означав мою димісію, бо я з моїми пе­реконаннями не можу правити без підтримки єпископів» [69].

 

Енунціяція єпископату

 

Намісник негайно повідомив президента міністрів. Граф Штюрк пропонував через намісника архієпископові, щоб він, їдучи до Риму, зупинився у Відні, бо хоче говорити з ним про виборчу ре­форму. Архієпископ Більчевський затримався у Відні й поінфор­мував голову уряду, що єпископи постановили відсунутись від голосування в Соймі — в незамітний спосіб. Тим часом на засі­данні Кола Польського, 1 квітня, Бобжинський довідався, що єпископи рішили не тільки здержатись від голосування, але й опублікувати заяву проти реформи.

«Архієпископ Більчевський уже виїхав зі Львова, тому я пішов до архієпископа Теодоровича і промовив до нього: ’При­ходжу, Ексцеленціє, не в справі виборчої реформи, хай вона прой­де або впаде, приходжу в справі Церкви. Довідуюся, що польський єпископат має оголосити заяву проти проєкту реформи, за яким дуже рішуче заявився єпископат руський. Але єпископи польські і руські становлять у Галичині один католицький єпископат, і та­кий розлам у ньому буде страшною річчю для суспільства. Прихо­джу благати Ексцеленцію запобігти цьому’».

Вірменський архієпископ, «видимо зворушений», сказав на­місникові, що буде посередничити між єпископами латинського і грецького обрядів. Також порозуміється з єпископом князем Са­пігою (бо інші вже виїхали), щоб затримати публікацію заяви. Намісник дуже зрадів, але 2 квітня отримав лист архієпископа Теодоровича:

«Я порозумівся через телефон з єпископом кн. Сапігою і спіль­но ми узгіднили, що слідує. Взявши до уваги бажання Вашої Ек­сцеленції, ми відступили від видання офіційного комунікату з підписами, замість того ми вважали за конечне оголосити газетну нотатку про приняте нами становище. Бо інакше наглий виїзд усіх єпископів виглядав би як якась негідна їх утеча, що слушно коментували б на їх некористь... Гадаємо, що відзначаючи в но­татці наше становище, прихильне для згоди обох народів, а не погоджуючись тільки на методу, тим самим не стаємо в засадничу суперечність у цьому питанні з руським єпископатом».

Згадана в листі нотатка появилась 2 квітня в «Ґазеті Народо­вій» під заголовком «Енунціяція єпископату»:

«Польський єпископат, зібраний на спільній конференції у Львові 26 березня постановив усунутись колективно від голосу­вання над проєктом виборчої реформи, а це як зі засадничих мо­тивів так і з уваги на далеко посунені сумніви, що закон на цій основі через свій сепаратизм завдав би шкоди мирному співжит­тю обох народів».

У наступному номері газети була ця сама нотатка в пошире­ній редакції з додатком: «Польський єпископат цілковито визнає потребу розширення виборчого закону в напрямі демократизму і справедливого узгляднення прав руського народу...».

 

Вражений незвичайністю енунціяції

 

Бобжинський завважує:

«Повідомлення вражало своєю незвичайністю. Єпископи були членами сойму. Будь-хто з них міг зустрітися з польськими чле­нами Комісії для виборчої реформи або з президією партій, по­дати закиди єпископату, домагатись вияснень і зміни проєкту на­віть найдальше йдучої. Замість того єпископат вдався до оголо­шення ‘нотатки’ а газеті, яка пристрасно поборює реформу, і солі­даризувався з головним закидом, що його робила опозиція, тобто зі закидом, що твориться окремі виборчі округи руські й окремі польські. Посли з центру поборювали цю систему, бо хотіли об­межити до мінімуму мандати русинів хоч би за ціну запеклої бо­ротьби. Єпископи, не вислухавши противної думки, що поділ округ подуманий саме для замирення національної боротьби, оголосили, що сепаратизм шкідливий для мирного співжиття обох народів (!). Головного закиду, який у розмові зі мною підняв архієпископ Більчевський, що проєкт грішить радикалізмом, заява не зга­дала... Залишились ’мотиви засадничі’, закриті таємницею, яких ніхто не міг догадатись...» [70].

Дальший хід подій такий:

Референт реформи соймової комісії, гр. С. Генрик Бадені, зголосив застереження: якщо ’засадничі мотиви’ мають релігійний характер, він не зможе далі підтримувати реформу. Бобжинський на зустрічі групи краківських консерватистів запропонував, щоб її провідник, граф Станіслав Тарновський, у найбільш льояльному тоні склав заяву на Колі Польському, що вони очікують від єпи­скопату докладнішого вияснення його сумнівів, бо можна б евен­туально змінити проєкт. Тарновський так і зробив. (Бобжинський подав текст його виступу.)

Праці над проєктом реформи поступали вперед. Засадничий текст ухвалено на комісії 12 квітня і передано підкомісії для ре­дагування поодиноких статей.

 

Справа добігала до кінця. - Напруження росло

 

«Справа добігала до кінця. Напруження в людських головах росло й передавалось населенню, головно у Львові. З одної сто­рони Народова Демократія, з другої демократія польська, людовці і соціалісти, влаштовували віча, притягаючи на них також селян. Виринуло побоювання, що після віч прийдуть сутички на вулицях. Щоб до цього не допустити, поліція поробила відповідні заходи, стягнула (до міста) військо».

На вічу Народової Демократії у львівському ратуші промов­ляв проф. Ґломбінський. «Його характер виявився тут у цілій своїй яскравості», — пише Бобжинський, — «свою бесіду в ра­туші, яка мала виправдати цілковиту зміну фронту і мала на меті підбурити широкий загал проти русинів, він спер на засадничому твердженні, що виборча реформа здійснилася під диктатом руси­нів. Це зовсім не відповідало дійсності» [71].

Бобжинський доводить неправдивість цього твердження і пише:

«Супроти компромісового залагодження справи, основаного на взаємних поступках, говорити про диктат русинів без викли­кання протесту можна було лиш на зібранні, яке не розуміло спра­ви або не хотіло розуміти. Ґломбінський пішов ще далі у своєму виступі, бо закинув проєктові, що спирається на національному кадастрі, отже на принципі, який перші висунули Ґломбінський та його однодумці, народові демократи... Ґломбінський виступив проти нього тому, що за ним заявилися русини!» [72]

Подоляки здобули певні поступки в напрямі консервативному. Тим легше і більше можна було досягнути, якщо б у цьому на­прямку пішли єпископи, — заявляв Бобжинський. «Русини й лю­довці були б напевно підняли крик, але, не маючи іншого способу провести реформу, мусіли б остаточно погодитися на такі поправки в консервативному напрямку. Отже, з боку краківських консер­ватистів зроблено заходи, щоб довести до ширшої та довірочної розмови з присутніми в краю владиками, Теодоровичем і Сапігою, але без успіху».

Впливали на архієпископа Більчевського цісар і президент міністрів, граф Штюрк. Цісар висловив «прикре здивування з приводу поведінки єпископату» й звернув увагу на «велику від­повідальність», яку він бере на себе. «Свою особливу турботу висловив цісар у трьох напрямках. Передовсім ідеться про май­бутній стосунок єпископату до широких верств суспільства, яке мірою свого культурного розвитку домагається більшої участи у виборах до Сойму. Далі, будуть прикрі наслідки серед вірних із різниці поглядів у колі єпископату різних обрядів у такій основ­ній справі, врешті йдеться про справи державні й мотиви закор­донної політики: провал реформи... у прикордонному краю так нараженому як Галичина, матиме дуже небажані наслідки. Ці­сар уповноважив президента міністрів познайомити з його дум­кою архієпископа Більчевського» [73].

 

Віденське інтерв’ю з митрополитом Шептицьким

 

Граф Штюрк написав до Риму лист архієпископові «в дуже поважному тоні». Додав ще від себе ряд аргументів і висловив надію, що єпископат перевірить свою постанову. Але цей лист дійшов до архієпископа у Відні тоді, коли у Львові «справа вже була перерішена».

«Сталось це безпосередньо, а можливо наслідком суперечки польського єпископату з руським. Прихильники проєкту відіхну­ли, коли 12 квітня появилася в газетах розмова греко-католиць­кого митрополита Шептицького з кореспондентом ’Ноє фрає Прес­се’» [74].

Бобжинський уже раніше відзначив факт, що митрополит Шеп­тицький жваво цікавився справою виборчої реформи і «прив’я­зував якнайбільше значення до польсько-руської угоди» [75].

Про це говорив тепер митрополит Шептицький кореспондентові віденської газети:

«Я щиро радів би, якби завершено виборчу реформу, основану на компромісі, реформу, котру за даних умов і суперечностей та різних інтересів, що тут грають ролю, треба вважати доцільною і виправданою. Проєкт виборчої реформи, якби його приняти, без­сумнівно сприяв би тому, щоб запровадити в краю національний мир і згоду між русинами та поляками. З католицького погляду не можна зробити ніякого закиду проти засад, що містяться в проєкті виборчої реформи. Якщо з іншого боку виринають якісь сум­ніви в цьому напрямку, тоді вони мусять мати хіба політичний або соціяльний характер. — І далі митрополит:

«Що стосується конференції польських єпископів у справі виборчої реформи, я не знав про неї, бо тоді мене у Львові не було. Звичайно, як правило, єпископат кожного обряду відбуває окре­мо конференції. Зрештою, між членами галицького єпископату панує якнайліпша згідність і гармонія та й у майбутньому вона напевно не попсується. В цю пору єпископи руські жваво порозу­міваються з польськими і мають надію, що не буде важко усунути політичні сумніви, які, здається мали князі Церкви в питанні ви­борчої реформи. Треба очікувати, що єпископи всіх трьох обря­дів у найближчому часі досягнуть повного порозуміння» [76].

 

Заява польських єпископів

 

«Після появи цього повідомлення думалося, що питання, чи проєкт реформи противиться засадам католицької віри, полаго­джене, бо католицькі єпископи, дивлячись на проєкт різно з по­літичного або соціяльного погляду, не будуть різнитись у питанні віри. Таке міркування виявилось фальшивим, — пише Бобжин­ський. Конференція руських єпископів з польськими, з влади­ками Теодоровичем і Сапігою, справді відбулась у Львові, але дала результат зовсім негативний. Єпископи не могли порозумітися, та загал очевидно не знав про це». — І далі Бобжинський пише:

«Яке ж було здивування, коли 16 квітня появився в газетах просторий акт, підписаний п’ятьма польськими єпископами, з ар­хієпископом Більчевським на чолі, як відповідь на деклярацію графа Тарновського в Колі Польському».

У цьому акті єпископи заявляли, між іншим:

«...Наш осуд проєкту виборчої реформи зводиться до одного речення: цей проєкт виборчої реформи викликає найповажніші побоювання і загрожує заливом радикалізму, однаково небезпеч­ного як для справ релігії та етики так і для національної куль­тури, нероздільно з ними пов’язаної... І нехай ніхто не говорить нам, що це не супротивиться католицькій засаді».

Цей акт підписали: Юзеф Більчевський, архієпископ львів­ський, Юзеф Пельчар єпископ перемиський, Адам Сапєга князь єпископ краківський, Юзеф Теодорович архієпископ львівський вірменського обряду, Лєон Валенґа єпископ тарновський [77].

Бобжинський завважує: «Аж надто очевидне, що це стосува­лося заяви митрополита Шептицького. Так, на тлі суперечок поль­ських єпископів з руськими, польські ввійшли на політичну арену. У же від 1906 року вони явно змагали до політичного впливу, до керування політикою. Коли ж утворення великої католицької пар­тії під їх керівництвом не повелося, коли священики, що органі­зували партії, тільки скомпромітувались, єпископи на нараді 26 березня постановили взяти справи в свої руки і створили партію солідарно зв’язану, що виступила як польський єпископат. Мали повне право до цього передовсім як вірилісти-члени Сойму, небез­пека для них і для суспільства була в тому, що відразу висунули єпископський жезл, звертаючись до сумління вірних і ставлячи себе в яскраву суперечність до католицького єпископату руського».

День після появи «Акту» єпископів, 17 квітня, комісія ви­борчої реформи припинила працю, а 18 квітня орган краківських консерватистів, газета «Час» писала:

«Ми підтримували (проєкт виборчої реформи)... Та сьогодні ситуація змінилась. У відповідь на прохання Станіслава графа Тарновського цілий польський єпископат заявив, що вважав цей проєкт шкідливим для Церкви. У справах Церкви і релігійних потреб населення архипастирі є виключним суддею. Отже, з хви­линою, коли з цього боку пролунало вирішальне слово, католицька партія не могла мати жодних сумнівів, що стосується її постави. Треба було негайно зробити висновки з цього стану. І це зроблено. Праці комісії припинено а намісник виїхав до Відня... Без поле­міки підкоряємось волі єпископату. Доказ пошани, який даємо нашим архипастирям, є тим більший, що цілковито усвідомлюємо собі теперішню ситуацію нашого краю» [78].

 

Уступлення Бобжинського

 

Бобжинський зробив свої висновки:

Виборчою реформою буде займатись новий сойм, який вийде з нових виборів і не буде зв’язаний зі старим проєктом.

«Я очевидно засильно пов’язаний з долею давнього проєкту, з переговорами, на яких він оснований, щоб я міг вести нові пе­реговори й обмірковувати новий проєкт, зрештою вістря енунція­ції єпископів явно скероване проти мене й моєї політики, щоб яко католик я не мав зробити з цього висновків. Єпископи засудили не лише проєкт виборчої реформи, в яку я вклав так багато праці, керуючись ідеею суспільної і національної угоди в краю, але одно­часно засудили посередньо мою систему правління. Коли я на­магався, не без певного успіху, гальмувати радикалізм людовців та українців і провадити їх до позитивної праці, єпископи вима­гали від мене прямої боротьби з цим радикалізмом. Своєму засу­дженню надали найгострішу форму, бо зробили його зі становища віри.

«Мені було ясно, що, бувши католиком і консерватистом, я не можу вести далі політику, проти якої висловились польські єпископи. Як історик, я усвідомив собі мою помилку в тому, що я хотів довести до згоди між поляками й русинами, заки на цьому полі настала згода між єпископатом польським і руським.

«Я міг легко передбачити, що наслідком провалу проєкту виборчої реформи буде розв’язання Сойму та перехід реформи в руки центрального уряду. Нових виборів я не хотів проводити, бо не хотів обтяжувати себе закидом, що з моєї причини русини дістануть більше мандатів... Я постановив негайно уступити з посту намісника» [79].

Міхал Бобжинський, цісарський намісник Галичини від 1908 року, 18 квітня 1913 року поїхав до Відня й у президента міні­стрів зголосив свою димісію. Граф Штюрк уживав усіх заходів, щоб намісник залишився на своєму пості. І Бобжинський іще май­же місяць чекав на звільнення. Дістав його 14 травня 1913 «з над­звичайним признанням від цісаря». Цісар у «вдячному признанні його визначних заслуг надав йому велику ленту ордеру Леополь­да» (Кость Левицький). Коли Бобжинський зголосився на авдієн­цію, щоби подякувати, «цісар вийшов зі звичайної стриманости і висловив щирий жаль, що я уступив, а поінформований про все, хоча не мною, не скривав свого обурення на цілу акцію єписко­пів» [80].

Люди взагалі не хотіли вірити, що мотиви, з якими єпископи публічно виступили, були справжніми мотивами. І Бобжинський «не вмів навіть своїм найближчим пояснити, чим наразив собі єпископів». Не вірив, що причина в радикалізмі проєкту, адже пізніше єпископи віддали свої голоси за більше зрадикалізований проєкт. «Я мусів шукати більше людських та особистих причин» [81].

 

Хто відповідальний за провал реформи

 

Бобжинський робить двох архієпископів відповідальними за цілу справу: владик Теодоровича і Більчевського.

Архієпископ вірменський (владика Теодорович) має в цілій Галичині тільки дві тисячі вірних свого обряду [82], у своєму душ-пастирстві має дуже мало заняття, щоб цим виповнити час. Уже попередник владики Теодоровича, владика Іссакович тому брав жваву участь у різних урочистостях і святкуваннях польських, виручаючи свого колегу латинського обряду та виголошуючи про­повіді й промови в релігійному і патріотичному дусі, але держав себе здалека від усякої політики. Одначе така роль не вистачала його молодому наступникові, владиці Теодоровичові, який праг­нув дії, також розголосу. Не задовольняло його й заняття, яке мав у частих поїздках до Риму як висланець польських єпископів до папської Курії. Рвався до політики й вкоротці віддався їй ціл­ком. Пов’язаний з цілим рядом вірменських родин, власник ма­єтків у східній частіші краю, піддався їх напрямкові, а коли ство­рився центр, (організація Подоляків - MDD) і з’єднався з На­родовою Демократією, владика Теодорович пішов за цим гаслом. Козловський [83] вмовив у нього, що має виконати велику місію — рятувати край від української небезпеки..., владика Теодорович майже став провідником опозиції проти мого проєкту виборчої реформи, редагував енунціяції і довів до того, що на його плечі покладено всю ту політичну кампанію єпископів».

Але це неслушно, — заявляє Бобжинський.

«Можливо, що ці енунціяції вийшли з-під його пера, а на­віть були оголошені так, що архієпископ Більчевський не читав їх перед опублікуванням, бувши в Римі, але це не зменшує його відповідальности, бо, виїжджаючи до Риму, дав уповноваження тим, що залишились, — владиці Теодоровичові і кн. Сапізі вести акцію далі та підписувати його на енунціяціях. Без його згоди, а може навіть ініціативи, єпископи не взялися б за цю акцію. В усякому разі, в його руках було зробити спробу, чи конфлікт, що виникнув між мною і єпископами, не можна б залагодити шля­хом порозуміння. Годилось йому це зробити ще й тому, що від біль­ше двадцяти років демонстрував свою сердечну приязнь для мене й моєї родини... Коли ж він порвав зв’язки цієї приязні, причина була в тому, що він у своїй душі плекав глибоку ненависть до ру­ської церковної ієрархії, хоч уніятської, І з цього погляду був неодмінним спадкоємцем упередження-нехіті (niechęci) давніх поль­ських єпископів, які за Річпостолитої не хотіли допустити руських владик до сенату. Тепер на митрополичому престолі сидів наща­док старого русько-польського роду, граф Шептицький, а уні­ятська митрополія у Львові піднялась так далеко, що два попе­редники Шептицького були кардиналами, коли жоден із львів­ських архієпископів латинського обряду не досяг цієї гідности. Владика Більчевський засуджував кожен крок Шептицького, про кожне його слово, навіть про тост за обідом, говорив до мене ущи­пливо. Брав йому передовсім за зле, що спирається на радикаль­них українцях замість на консервативних старорусинах. З тією нехіттю до українців і до руських єпископів не скривався навіть перед чужими людьми. Їдучи одного разу залізницею, познайо­мився з князем Тадеушом Любомірським [84] і так перед ним вили­вав душу на русинів, що князь Любомірський зараз написав мені розпачливого листа: польський єпископ такою ненавистю палає до русинів і виявляє таке мале зрозуміння історичної ролі Польщі супроти Руси.

«Проєкт виборчої реформи змагав до того, щоб ліквідувати цей спір, з великими поступками для русинів. Гаряче підтримали його єпископи руські. Отже, архієпископ був проти нього» [85].

 

Що діялося за кулісами

 

Сучасний польський історик Юзеф Бушко, який живе в краю і має доступ до архівів, додає важливі інформації та коментарі до питання: чому провалили намісника Бобжинського з його ви­борчою реформою.

Виборча реформа знов була угроблена. Виринає питання: чому центральний уряд обмежився лише засобами досить лагід­ного тиску на єпископів і погодився з фактом, що відійшов пере­довий муж довір’я корони, який мав здійснити в Галичині засад­ничі цілі центрального уряду. Адже стан настроїв широких про­шарків населення краю та міжнародна ситуація однаковою мірою змушували уряд підтримувати реформу.

У квітні 1913 року настала небезпека, що після вічевої кам­панії на вулицях Львова дійде до заворушень. Міжнародна си­туація, напружена до крайнього..., принаглювала керівні кола досягти нарешті реформи. Чому ж приняли димісію Бобжинського як довершений факт? А центральний уряд уважав за потрібне «взяти до уваги» деякі аргументи всепольсько-подоляцької опозиції.

Юзеф Бушко дає пояснення:

Ролю головного інформатора керівних кіл у Відні, що сто­сується галицьких справ, відігравав тоді міністр фінансів Філіп Залєський, що мав у цих справах значний вплив на Штюрка.

Це стверджує і Бобжинський: Залєський «здобув собі дові­р’я президента міністрів, графа Штюрка» [86].

Отже, Залєський, далі Бушко, тісно пов’язаний з дідичівськиими колами Східної Галичини, інформував уряд, зокрема його голову, що за вимогами подоляків та ендеків стояв, нібито, весь край. А зовнішнім виразом того мала бути енунціяція єпископів. Хоча зовнішні прояви були інші, виборчу реформу повалено за допомо­гою з Відня, а остаточно довершено це руками Штюрка, якого ін­спірував Залєський. Цей факт підтверджує інтерв’ю «Ґазети Вар­шавської» з Вітолдом Чарторийським [87], головою клюбу «Центр», інтерв’ю, що його передрукувало львівське «Слово Польске» (7.VI.1913).

Чарторийський говорив: У графа Штюрка я зустрів зрозу­міння для наших заперечень (проти проєкту реформи) і навіть для польської справи в Галичині — на жаль більше зрозуміння ніж у панів Лєа і Бобжинського. Можу зробити висновок, що пре­зидент міністрів Штюрк не мав об’єктивних інформацій про по­літичні пляни намісника Бобжинського, зокрема про плян поль­сько-руської угоди.

Отож можна ствердити, — пише Юзеф Бушко, — що подоляць­ко-ендецькі впливи на керівні кола у Відні були настільки силь­ні, що уряд не міг накинути своїх плянів в Галичині проти волі цих елементів. Замість виступити проти клерикальних кіл — до того закликала уряд ліберальна преса — він рішив пожертвувати Бобжинського. І так сталося, незважаючи на численні нарікання і глибоке негодування корони тією позицією, яку приняв поль­ський єпископат у Галичині. Під час авдієнції Людоміла Ґермана (польського посла до віденського Парляменту) цісар сказав: «Я ніколи не прощу цього єпископам... це була перфідія з їхнього боку... Виборча реформа мусить пройти». Цісар говорив це до­сить різко, поінформував Ґерман Штюрка.

 

«Засліплення» князів Церкви

 

Також найближчі співробітники Бобжинського, що не мали ніяких застережень до його пляну виборчої реформи, усильно до­раджували йому в ніякому сенсі не виступати проти єпископату. Вони боялися, що будь-який виступ проти церковної ієрархії мо­жуть використати «радикальні» елементи. Владислав Л. Явор­ський рішуче відраджував Бобжинському оголошувати «відкри­тий лист», бо цей лист «сильно обвинувачує єпископат». На його думку будь-який виступ проти єпископату означав би політичне банкрутство краківських консерватистів. [88]

Тому краківські консерватисти лиш посередньо критикували єпископат. Газета «Час» дала цикл голосів віденської преси, яка осуджувала позицію польського єпископату. Наприклад, «Таґ­блят» писав: «Політичні елементи, що викликали теперішні труд­нощі, несвідомі делекосяжних наслідків. Важливу роль грає в тому єпископат. З міродайного боку звернули єпископам увагу на те, що їм треба перевірити їхню політичну енунціяцію. До цього ві­двороту закликають єпископів усі приятелі Галичини». — «Нойє фрає Прессе»: «Консервативна шляхта, яка заангажувалася за реформою, користає із заяви єпископату, щоб звільнитися з цього обов’язку. Те, що зробили князі Церкви, мусимо назвати заслі­пленням».

Польські єпископи застосували бойкот проти газети «Час». А вірменський архиєпископ Теодорович на зібранні провідниць польської релігійної організації «Содаліція», сказав: «Ніяка че­сна людина не може брати «Час» до своїх рук».

Юзеф Бушко гадає, що найістотнішим мотивом у виступі єпи­скопів було:

– повалити Бобжинського як головного носія проавстрійської орієнтації в польській справі,

– єпископи виступили «як речники політичної орієнтації, що була ворожа монархії, (орієнтації), яка в’язала свої надії з перемогою царату в найближчій війні» [89].

 

___________________________________________________

[1] A. WYSOCKI, Sprzed półwieku, Kraków 1956. M. Бобжинський (1849-1935) син відомого в Кракові лікаря, з 1876 професор Краківського універ­ситету, один із провідних діячів краківської школи консерватистів (Станьчи­ків), найвизначніший представник «краківської історичної школи», 1891-1901 віцепрезидент Крайової Ради Шкільної, посол до Галицького Сойму й Віден­ського Парламенту, 1908-1913 цісарський намісник Галичини. Помер у Познані.

[2] «Може жодна в наших наукових книжок не мала такої популярности... негативної, хоч також позитивної. Посипались на неї науково-публіцистичні громи ва її тенденції: політичні, суспільні, ва зневажання народу в його історії». Піднято й важкі закиди стисло наукові, поставлено під сумнів ряд пооди­ноких поглядів, концепцій і висновків — Марцелі Гандельсман. (Цитовано за: Bobrzyński, цит. тв. 1977, ст. 24).

[3] Маріян Г. Серейський у вступі до варшавського видання його «На­рису». М. BOBRZYŃSKI, Dzieje Polski w zarysie. Warszawa 1977, p. 67.

[4] M. BOBRZYŃSKI, Z Moich pamiętników, p. 20-21.

[5] Там же, ст. 27.

[6] K. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 506-507, 533.

[7] M. Bobrzynski, цит. тв., ст. 298-301.

[8] Alfred Wysocki, op. cit., p. 164.

[9] M. BOBRZYNSKI, цит. тв., ст. 110-116, 126.

[10] Там же, ст. 134-135.

[11] Там же, ст. 136, 137.

[ 2] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 503.

[13] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, ст, 139.

[14] Там же, ст. 127-128.

[15] Адам Ґальос у передмові до споминів Бобжинського, Z moich pamię­tników, стор. XXVIII-XXIX.

[16] І. DASZYŃSKI, Pamiętniki, т. II, р. 55-57.

[16а] Що таке обструкція, — досадно говорить про це Іґнаци Дашинський: Центральний уряд не мав відваги торкнутись національних проблем. Боявся, що вони розіб’ють і знищать дотеперішній уклад старої Австрії. Пар­лямент був у стані постійного напруження через безчисленні спори національ­ностей, яких не можна було уникнути, бо вони ніколи не були впорядковані якимось законом. Чеські і німецькі шовіністи творили чуда в обструкцією. Обструкція — особлива хвороба Австрії — полягала на тому факті, що Пар­лямент не був національним Парляментом для жодної партії. Був для кож­ного напів чужим, ото ж можна було його руйнувати. У випадку, коли пре­зидія Парляменту спробувала боротьбу з обструкцією, поставав у Палаті пе­кельний галас, починали свистати, гудіти й трубіти, а голова Палати не мав права видалити таких «музикантів» і мусів закривати засідання. Саме про це йшлось музикантам. Дика «музична» оргія або однаково безглузді про­мови, часто виголошувані шепотом по-чеському, зробили врешті з Парлямен­ту — в очах людности — щось осоружне й непотрібне. Уряд не тільки толе­рував але й провокував ці оргії, підготовляючи якийсь «державпий перево­рот», але й автори обструкції гадали, що цим способом розіб’ють «централізм» і весь тягар справ перенесуть до соймів. Та оба напрямки були заслабі, щоби перемогти. Обструкцію ліквідовано щойно в грудні 1909, на засідапні, що тривало без перерви 83 години. Ухвалено новий регулямін Парляменту. Його голова дістав відповідні права, щоб звільнити Палату від паралічу. І. Da­szyński, а. с. II, р. 55-57. Передано в скороченні. Український Клюб «мусів запротестувати проти такого поставлення справи, що відбирає нам свободу діяння в Парляменті, бо ми не надуживали постанов давнього регуляміну», заявляє Кость Левицький. К. Левицький, цит. тв., ст. 531.

[17] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 515-516.

[18] І. BUSZKO, цит. тв., ст. 192.

[19] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 522-523.

[20] Там же, ст. 526.

[21] Там же, ст. 510.

[22] Там же, ст. 543.

[23] Там же, ст. 545.

[24] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, p. 309.

[25] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 546.

[26] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 308-309.

[26а] «Руська наука ще не дозріла до того...» (до окремого руського уні­верситету). Покликати когось із-поміж українських доцентів з Києва, з Хар­кова, пройнятих більше або менше російським радикалізмом, після досвіду зробленого з Грушевським, було би прямо небезпечним. Вибрати професорів із галицьких гімназій, або з-поміж адміністраційних чи судових урядовців означало б зниження наукового рівня і значення університету. Осідок для руського університету — зокрема важка проблема. «Я передбачував, що Львів буде протестувати, боячися зміцнення руськости, а приміщення університету в будь-якому більшому місті східної частини краю потягнуло б за собою не тільки zruszczenie цього міста але й значної полоси краю». Окремий руський університет, приміщений десь на провінції, замкнений сам у собі, відділений від польського життя, нагадував би давню Печерську Лавру. «Зі становища польського історика мені здавалось річчю гарною, що руська наука розви­вається під крилом польської, що руська молодь навчається в університеті, в якому крім руських викладів матиме виклади польські».

«Із цією думкою і переконанням поляка я не скривався перед ніким, ні перед послами, ні професорами, знаючи, що цим роблю собі ворогів, а На­родовій Демократії, яка здобувала щораз більший вплив на професорів і сту­дентів Львівського університету, даю зброю проти себе. Атакували мене як­найсильніше українці, гадаючи, що залякають мене... Мої аргументи не пе­реконали ані Народової Демократії ані українців. Народова Демократія хва­лилася, що забльокувала дорогу до творення (руських) катедр у Львівському університеті. Припинено навіть габілітацію руських доцентів зі страху, що польська молодь не допустить до цього».

[27] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 563.

[28] Там же, ст. 549.

[29] Там же, ст. 550, 553.

[30] Там же, ст. 554, 556.

[31] Там же, ст. 557.

[32] Там же, ст. 563.

[33] S. KIENIEWICZ, Historja Polski 1795-1918, р. 474.

[34] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 573.

[35] І. DASZYŃSKI, цит. тв., II, 86.

[36] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 578-579.

[37] Там же, ст. 586.

[38] Там же, ст. 581. М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, ст. 262.

[39] K. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 575.

[40] Там же, ст. 587.

[41] Там же, ст. 581.

[42] Там же, ст. 600-601.

[43] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, ст. 263.

[44] Там же, ст. 264 , 267.

[45] Там же, ст. 268.

[46] Там же, ст. 272-3, 268.

[47] І. DASZYŃSKI, цит. тв., II, 136, 98.

[48] G. BUSZKO, цит. тв., ст. 204, 206.

[49] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 274-275.

[50] Там же, ст. 284-286, 289.

[51] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 607. - Еренталь помер 17.11.1912, його наступником став мадяр Леопольд Берхтольд.

[52] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 207.

[53] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 296. К. Левицький, цит. тв., ст. 634-635.

[54] M. BOBRZYNSKI. цит. тв., ст. 296-298.

[55] Stenograph. Protokole XX, 953-955.

[56] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 298-300.

[57] Н. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 637, 642. - Коли не можна було домови­тись у справі виборчої реформи, пробували знайти спільну мову в універси­тетській справі; і навпаки.

[58] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 301.

[59] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 275, 282-4, 318, 322, 323.

[60] Газета-півофіціоз російського уряду в серії статей виступила проти українсько-польського компромісу, проти виборчої реформи й проти україн­ського університету.

[61] К. ЛЕВИЦЬКИЙ, цит. тв., ст. 644-647. - Щоб виправдувати боротьбу проти українського політичного відродження, таврували його як прояв по­літичного й соціяльвого радикалізму. Ця тактика дістала всі ознаки хвороб­ливої людоненависницької манії. Послуговувались нею щедро ендеки й по­доляки, користувались нею й польські єпископи проти виборчої реформи.

[62] M. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 301-302; 331.

[63] Там же, ст. 331.

[64] Там же, ст. 332-336.

[65] Там же, ст. 334.

[66] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 239-242.

[67] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 351.

[68] Там же, ст. 352.

[69] Там же, ст. 353-354.

[70] Там же, ст. 355-357.

[71] Там же, ст. 357-359.

[72] Там мсе, ст. 360-361.

[73] Там же, ст. 362-363.

[74] Там же, ст. 364.

[75] Там же, ст. 335.

[76] Там же, ст. 364-365.

[77] Там же, ст. 365-366. S. KIENIEWICZ, Galicja w dobie autonomicznej, ст. 360-366.

[78] S. KIENIEWICZ, цит. тв., ст. 366.

[79] М. BOBRZYŃSKI, Z moich pamiętników, ст. 366-367.

[80] Там же, ст. 368.

[81] Там же, ст. 368.

[82] Редактор споминів Бобжинського дає точну цифру: 2096 осіб.

[83] Влодзімєж Козловський — крайній консерватист, один з провідників Подоляків, близько співпрацював з ендеками (МДД).

[84] Польський економіст, історик і консервативний публіцист (МДД).

[85] М. BOBRZYŃSKI, цит. тв., ст. 369-370.

[86] Там же, ст. 373.

[87] В. Чарторийський належав до подоляків, серед них був лідером групи «Центрум», яка різко поборювала намісника Бобжинського.

[88] Владислав Леопольд Яворський — редактор газети «Час», головного органу краківських консерваторів, один з найближчих співробітників Боб­жинського.

[89] J. BUSZKO, цит. тв., ст. 252-257.

 

13.07.2013