За кілька тижнів до свого 95-ліття відійшов з життя поет Микола Петренко. Письменник помер в суботу зранку, в лікарні після недавнього інфаркту.
Перша його поетична збірка вийшла 1957 р., з того часу побачило світ більше ста книг: поезія, проза, гумор, публіцистика, вірші для дітей, казки, пісенні тексти; автор кількох п‘єс та лібрето музичних вистав, які ставили переважно на сценах львівських театрів.
Микола Петренко народився 6 листопада 1925 р. в Лохвиці на Полтавщині, п'ятеро дітей в сім‘ї робітника. Першокласником пережив страшний голодомор 1933 року.
Загинули дід й баба. Мені стає моторошно, коли згадую ті роки. Найстрашніше - божевільні жінки… Це малодосліджена тема. Всі випадки дітоїдства пов'язані з материнським божевіллям. Вони вбивали власних дітей… Голод перетворював людей на звірів.
Батько був робітником, а не колгоспником, отримував пайку хліба на роботі. Працював електромонтером на Лохвицькій електростанції. Жили ми на околиці міста, а все ж не в селі. Тому ми й вижили…
Потім кілька років сім‘я жила без репресованого батька, засланого на будови п‘ятирічки. Війна застала в Черкасах.
Я вступив у політосвітнє училище. Пізніше такі училища називали культосвітніми. Наступного дня після початку війни - комсомольські збори. Прийшов секретар міськкому комсомолу, виступає й оголошує, що прийнято рішення всім іти добровольцями на фронт. А мені 15 з половиною років… Хоча були й старші першокурсники, і під 17 років. Зібрали з хлопчаків роту на 40 чоловік, приставили лейтенанта з наганом і виділили три гвинтівки. Почали ми охороняти дерев'яний міст через Дніпро. А коли наблизився фронт - усі відступають, про нас забули. Тож порозбігалися хлопці по домівках. Я придибав у Лохвицю, а там уже німці. Якось треба було жити. Уявіть собі, в період окупації у нас створили чудовий театр, у якому ставили всю класику.
Наприкінці жовтня 1942 року Миколу Петренка вивезли на примусові роботи в Німеччину.
До Львова потрапив 28 жовтня 1942 року ешелоном з Полтавщини. Везли нас в Німеччину на каторжні роботи і вивантажили в Янівському концтаборі. Тоді це ще був табір перехідного типу між трудовим і концентраційним. В ешелоні переважно була молодь з Полтавської області, приблизно мого віку. У Львові ми проходили перевірку, санобробку – знайшли поміж нас двох осіб, хворих на туберкульоз, і відправили їх назад. А нас за два тижні повезли далі, але з того часу я став львів’янином. Мені й 17 років виповнилося у Львові шостого листопада. Міста практично не бачив, хіба ту частину біля табору. Що там можна було бачити? Хіба залізничні колії. Табір тоді був влаштований цікаво. Тоді ще працювали перукарня, шевська та кравецька майстерні, навіть фотографія була, у мене фото збереглися з того часу.
Потім вивезли до Бухенвальду, Петренко потрапив у його філію Штокбах при металургійному комбінаті "Купферундмессінгверке".
Працював в цеху лакування дуже тонкого дроту. Майстром моїм був Альберт Лессінг – колишній комуніст. Лессінг подарував мені блокнот, щоби я писав у ньому вірші. Вони допомагали мені та іншим молодим людям, яких привезли на примусові роботи.
В Штокбах відпрацював два з половиною роки, поки наприкінці війни не визволили американські солдати.
Деякі в'язні втікали, в мене ж і думки такої не було, - хотілося додому. Але нас повезли до Львова у фільтраційний табір, через який пройшли кілька десятків тисяч вчорашніх остарбайтерів, в’язнів концтаборів. Він розміщувався на території того ж Янівського концтабору, але місця не вистачало і все розтягнулося вздовж колії аж до села Родатичі (зараз - Городоцький район). Янівський табір вміщав 12 тисяч, а людей було в кілька разів більше. Ми там упродовж місяця проходили фільтрацію – мене випитували, чому я виробляв зброю для німецької армії, чому не саботував роботу.
Мене взяли до трудової армії, яку тоді формували, і я потрапив на шахту «Красний октябрь» в місті Єнакієво на Донеччині. Там працював два роки, але правдами і неправдами вибрався. Проте незабаром потрапив на Камчатський півострів ще на чотири роки. Тобто ще шість літ після закінчення війни я відбував на цих роботах. Це була як військова служба, зрештою, й називалося трудовою армією. На Камчатці я ловив рибу і валив ліс. Я був вільний, але документів не віддавали. Коли закінчився мій строк, то написав листа в Міноборони про те, що перебуваю в трудовій армії з такого року і підлягаю демобілізації. Аж тоді відпустили.
Приїхав я у Броди, бо там працювали дві мої сестри – вони закінчили Лохвицький педагогічний технікум на Полтавщині і їх скерували у Львівську область працювати вчительками. Моя старша сестра працювала 33 роки в селі під Бродами. Працювати тоді педагогом також було по-своєму подвигом, бо зранку – одні, а увечері – другі.
У Бродах влаштувався в редакцію газети «Червоний промінь». Там попрацював рік, заодно закінчив десятий клас у вечірній школі, а потім поїхав поступати до Львова в Український поліграфічний інститут. Провчився там рік, потім нас перевели до Львівського державного університету, де організували факультет журналістики.
Книжка моя мала вийти у видавництві "Дніпро" роком раніше - в 1956-му. Редактором був Олесь Жолдак. Телефонує мені до Львова: "Приїдь!". Приїжджаю в Київ і йду до Золотих Воріт, - там тоді містилася редакція. Думав, будемо редагувати, а Жолдак мнеться й каже, що поговоримо за чаркою, і веде мене в магазин "Вино і коньяки" (здається, так він звався) навпроти Оперного. Тепер на цьому місці - довгий житловий будинок. Заходимо, а там за столиком Остап Вишня, Максим Рильський, Микола Яковченко. "О, Олесю, йди до нас", - кличуть. Розпитують, що за симпатичний студент. Таки був колись! (сміється). Жолдак розповідає, мовляв, у нього готується перша книжка, а в ЦК комсомолу сказали, що багато страждань, треба додати боротьби, акцентувати керівну роль партії. Ось такий "паровоз" потрібен. А в мене справді були дві теми, і обидві нерадісні: німецькі концтабори й Камчатка. Тому мусив переробляти і видаватися через рік у Львові. І назву збірки змінили: із "За дротом" - на "Серцем палаючим".
Вже з другого курсу почав працювати в газеті «Ленінська молодь». З цього моменту я працював постійно – спочатку в газеті, потім на Львівському телебаченні, на початках телебачення – 7 років, потім був власним кореспондентом «Літературної України» у західних областях, а потім уже десь з 1976 року – мене виключили з КПРС за «не такий» вірш, тож автоматично залишився без роботи.
Звільнили за «не такий» вірш «Бранка». Цей вірш я написав на зйомках фільму «Захар Беркут». Трохи ми там побавилися, і я написав вірша про те, що знімали кіно, продовжать завтра цю роботу, а увечері пішли в колибу, там є бринза і вино, там співають пісень про волю і долю, а на ранок гнатимуть бранку (такі зйомки була заплановані на наступний день). Але «там» побачили у вірші підтекст, якого насправді не було – мовляв, Петренко у вигляді бранки бачить Україну. Валентин Маланчук, який був секретарем ЦК КПУ, зателефонував до Львова, щоби прискіпливо зі мною розібралися за той вірш і виключили з партії. Вірш надрукували у журналі «Вітчизна» в листопаді 1975 року, а в січні 1976 року на письменницьких зборах у Спілці письменників мене виключали з партії.
Важливіші з книг:
Поезія: «Серцем палаючим», «Суворі береги», «Гранітні віхи», «Вітрова гора», «Молода осінь», «Нагорна сповідь», «Молитва отця Зенона», «Поміж двома безоднями», «Карби борні», «При чесному хлібі», «Завчасна проща», «Звабні крила завіс», «Моє містечко над Сулою», «Вічний втікач» - це поезія.
Проза: «Не ступлю на цю землю», «Крутояр», «Контрольна для вчителя», «Злочин у сотенному містечку», «Через 48 довгих років», «Написано на снігу», «Самозапалення свічі».
Гумор: «Вовча дієта», «Лакмусова стрічка», «Черевички від чорта», «А казав, що помреш…», «Такі як є», «Довкруж пня», «Від зальотів до сексу».
Дитячі: «Чом не ростуть вареники», «Заблуда», «Похід на Чорногору», «Випав гномик із коляски», «Пливла у небо казка», «Жабка-компрачикоска», «Карпатські колядники», «Вишиванка від ангела», «Це Боже діло», «Зімби – це ми!», «Десант у Либохору», «Чи бували ви у Львові?».
Драматургія: «Чарівне кресало», «Довбушів топірець», «Дві Іванки», «Шість імен» та інші.
Автор двох сотень пісень, найвідоміші: «Намалюй мені ніч» (муз. М.Скорика та – в іншій версії – Б.Веселовський), «Калина приморожена» (муз. В. Івасюка), «Карпати» (муз. М.Скорика), «Срібні кораблі» (муз. Б.-Ю. Янівського), «Нічне місто» (муз. М.Скорика), «Рідне місто» (муз. Є.Карпенка), «Розбиті ікони» (муз. М.Сови), «Ти забудь ті слова» (Муз. М.Скорика), «Лижна» (муз. А. Кос-Анатольського).
Намалюй мені ніч
Я до тебе прийду, зупинюся в покорі, Тільки ти не питай, не хвилюй, Намалюй мені ніч, коли падають зорі, Намалюй я прошу, намалюй. Намалюй мені ніч, що зове і шепоче Найдивніші слова, найпалкіші слова, В гамі барв піднеси славу тихої ночі, Що навколо зірки розсіва... А сама ти яка? Вечір, день, а чи ранок на серці, Чи промінь, чи лід? Намалюй мені ніч, коли зорі багряні Вирушають у путь, щоб згоріть.
Міський голова Львова Андрій Садовий від імені громади міста висловив кондоленцію і зазначив:
«Уся новітня історія України у житті однієї людини – поета Миколи Петренка. Від Великого Голоду – до концтаборів, примусових робіт на шахтах Донбасу і на Камчатці, від виживання у цензурній клітці Радянської України – до небувалої популярності джазового хіта «Намалюй мені ніч», від стограмової пайки хліба – до входження його віршів у шкільну програму нової української школи. Був глибоким совісливим чоловіком, з гумором і великим талантом».
10.10.2020