Помер поет Микола Петренко

Cтарійшина львівського літературного цеху – поет, драматург і публіцист Микола Петренко помер нині вранці в одній із львівських лікарень на 95-му році життя, залишивши в скорботі родину, побратимів по перу та численних прихильників його сердечної лірики, покладеної на музику визначними українськими естрадними композиторами.

Відійшов у засвіти, залишивши лунати в нашій національній вічності понад 200 пісень, на яких виховало смак не одне покоління сучасних українців. Зокрема пісня на його слова «Намалюй мені ніч» стала не просто джазовим хітом, а одним з символів шістдесятництва, того руху українського спротиву русифікації, до якого письменник був належним своєю багаторічною активною творчістю, хоча й долучився до літературного життя не молодим і обтяженим такий травматичним досвідом, що його із лихвою стачило б на кілька життів.

Цим життєвим досвід людини в ситуаціях, коли бувало загрожене саме людське, або ж навпаки те людське проступало прекрасним зблиском сяйва лагідності , любові, гідності поет ділився із читачами щедро і невтомно. Автор понад 100 книжок різного жанру (поезії, прози, науково-популярної літератури, гумору, публіцистики, творів для дітей, казок, п'єс та лібрето музичних вистав і вже згаданих пісенних текстів) він не припиняв творити, розмінявши сотий десяток!

Перші його збірочки тепер бібліографічна рідкість, але в бібліотеках наших батьків і бабусь, які водили свого часу улюблених чад до театру на Петренкові вистави «Чарівне кресало», «Довбушів топірець», «Дві Іванки», «Шість імен», й досі можна знайти «Дні юності» (1957) чи «Суворі береги»(1963).

Саме із того часового перехрестя, коли він увійшов в літературу, Микола Петренко мислив себе львів’янином, хоч був уродженцем полтавської Лохвиці, всотавши в свою персональну біографію усі карколомні сюжети трагічної історії України XX століття: більшовицьку загладу, індустріалізацію, голодомор, німецьку окупацію, голокост, нацистські концтабори, фільтраційні й трудові табори сталінські. Доля поета справді невіддільна від долі його народу.

Після примусової праці на шахтах Донбасу й далекосхідному рибопромислі Микола Петренко приїхав 1951 року на Львівщину до сестри, яка вчителювала у Бродах. Тут зміг працювати в районній газеті та навчатися в Поліграфічному інституті, після закінчення котрого отримав роботу на львівському телебаченні в редакції літературно-художніх передач, де із режисерами створював телефільми про людей мистецтва ( зокрема й про Ліну Костенко).

Ці ж люди мистецтва, із кадрів кінохроніки згодом перекочують вельми яскравими персонажами до книжки есеїв-спогадів «Лицарі пера і чарки» (2000), яку автор розпочав публікувати у львівській періодиці від 1996 року. Микола Петренко у своїх есеях різного часу без перебільшення створив непересічну галерею портретів живих літераторів на тлі їхньої доби: тут і колишні молодомузівці, й усусуси, й імениті радянські письменники, і ті неблагонадійні, котрі щойно із таборів( Борис Бобинський, Юрко Шкрумеляк, Андрій Патрус-Карпатський, Володимир Гжицький)… Що воно значить бути неблагонадійним Микола Петренко й сам скуштував тоді, як його звільнили з роботи за опублікований в журналі «Вітчизна» вірш «Бранка», із тлумаченням: автор змальовує в образі бранки поневолену Україну…

Того ж року, коли вийшла друком книжка «Лицарі пера і чарки», Микола Петренко видав і цікавезну книжку кримінальних новел «Злочин у сотенному містечку» за актами лохвицької ратушної книги XVII ст., а також збірку поезії «Нагорна сповідь», у якій із сповідальною простотою підсумовував свій шлях, зокрема віршем «Дорога з пагорба».

Однак у письменника й після цього своєрідного підсумку лишалося що сказати сучасникам і нащадкам, бо ще не всі теми відболіли в його пам’яті й творчості. Так 2009 виходять збірка поезій «При чесному хлібі» і щемлива книжка «По сусідству з гетто», під обкладинкою якої уміщено новели й вірші очевидця знищення єврейських дітей із лохвицького гетто. А по тому ще були притчі й новели «Самоспалення свічі» (2010) та книжка поезій «Перетин» (2015), яку висували на здобуття Шевченківської премії…

Загалом премій Микола Петренко заслужив чимало: він – лауреат премій ім. Павла Тичини, Юрія Яновського, Маркіяна Шашкевича, Богдана-Нестора Лепкого, Ірини Вільде, Дмитра Нитченка, Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», літературної премії «Благовіст», літературної премії ім. Романа Федоріва, премії журналу «Березіль», переможець 1-го міжнародного поетичного конкурсу «Чатує в століттях Чернеча Гора», дипломант Всеукраїнського літературного конкурсу рукописів прози «Крилатий Лев». А 2011 року йому призначили державну стипендію як видатному діячу культури і мистецтва.

Літа йшли, шелестіли сторінками його все нових і нових видань, але не стирали ані пам’яті про далеке минуле, чи близьке – із колегами-сусідами з будинку літераторів і творчих майстерень, ані привітного усміху у вус, коли вчащав до Спілки письменників на вул. Крушельницької…

Відійшов, залишивши нам свої пісні, книжки та інтерв’ю спогадів історичної особи, свідка очевидця великих подій і великих людей, будучи й сам людиною великого серця.

Редакція видання Zbruc висловлює синові покійного Любкові Петренку та його родині щирі співчуття у зв’язку із смертю батька.