Я — це хто?

Українці мають проблему з ідентичністю. Ми хто? Громадяни світу, бо живемо на планеті Земля? Українці, бо народилися в Україні? Не українці, бо народилися не в Україні, але живемо тут? А якщо у нас подвійне громадянство — то хто ми? А якщо ми народилися в Україні, але переїхали? Як ідентифікувати себе? Скільки в нас ідентичностей? Ми лише українці чи також кияни, львів’яни або сумчани? Питань багато.

Почнемо з прикладу: Ірландія. Як ідентифікують себе ірландці? Британська ідентичність виграє проти ірландської. Сучасна культура перебуває під сильним тиском Британії. Країна, яка пережила багато потрясінь через сусідів, — голодомор, повстання, революції, служіння аристократії британській короні — досі програє війну за ідентичність. Ірландія двомовна країна. Панівною залишається англійська мова. Письменник Джеймс Джойс та поет Вільям Батлер Єйтс прославили свою країну на весь світ, але зробили це англійською.

Українці дуже цікава нація. Ми, за метафорою Артура Шопенгауера, дикобрази: коли настає холод, ми намагаємося тулитися один до одного, але наші колючки не дозволяють цього зробити. На Майдані ми стоїмо поруч за одну і ту ж  ідею, а, повертаючись додому, згадуємо, що моя хата скраю.

Українська ідентичність переродилася після Революції Гідності. У 2013-2014 роках ми уклали усний договір із самими собою — бути українцями. Але що це означає? І чи виконуємо ми умови договору?

Осмислити ідентичність у постсучасному світі намагалися Тарас Прохасько, Анатолій Дністровий, Марина Гримич, Вікторія Амеліна та Тарас Лютий (модератор) у розмові про те, як ми стали один одному небезпечними. Дискусія відбулася за підтримки 27 Форуму видавців та Українського культурного фонду. Центральним поняттям бесіди є проблема ідентичності — її актуалізація на колективному та індивідуальному рівнях.

І блок. Постійне та мінливе в наших уявленнях про себе.

Що таке ідентичність — усталена матриця чи постійно змінюваний конструкт?

Учасники дискусії Тарас Лютий, Анатолій Дністровий, Марина Гримич.

Марина Гримич: Оскільки ми живемо в часи метамодернізму, то маємо приймати усі концепції та трактування ідентичності. Кожен із вимірів цілком слушний. Є постійні матриці, з чого складається ідентичність: вік, стать, гендер, релігійна приналежність, субкультура, місце народження чи покоління, до якого належимо. Це константа. Решта параметрів, такі, як культурні чинники, можна змінювати впродовж життя. Виходить: у деяких питаннях ідентичність стабільна, у деяких — змінна.

Анатолій Дністровий: Згоден, що ідентичність — це усталено-мінлива річ. Вона є носієм стабільних ознак, але з іншого боку на ній позначаються докорінні трансформації, які відбуваються в світі. Наприклад, індустріалізація вплинула на локальні ідентичності. Зі свіжого прикладу можна взяти книгу Олександра Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям» про те, як змінилася донбаська ідентичність з відмиранням шахтарського міфу. Але є багато речей, які пов’язані з модерністю, і вони переживають приблизно однаковий сценарій розвитку і певного занепаду. Наприклад, ідентичність в США була зовсім іншою до 11 вересня 2001 року. І ми справді живемо в світі прискорених трансформацій.

Ірландський Донбас.

Як ми формуємо свою ідентичність? Інші нам допомагають чи навпаки становлять загрозу у  її формування?

Вікторія Амеліна: Слово «ідентичність» нас заплутує. По-перше, є декілька визначень ідентичностей, чи то у філософії, соціології або психології. По-друге, ідентичність — це тотожність. Особисто для мене ближчим є визначення ідентичності як відрефлексованої самості. І ця самість, власне, позначається нашою здатністю до Я наративу: розповідати свою історію, яка є плинною, і вписувати сюди всі зміни. І саме в такому мінливому світі, коли майже неможливо залишатися сталими, тоді ми розуміємо, що найважливіше в нашій ідентичності — це наша історія. Українці не вміють про себе розповідати. Ми не достатньо дослідили та зрозуміли себе. Також я схильна думати, що інші допомагають нам формувати свою ідентичність. Наприклад, персонаж у творах завжди розкривається через зустрічі з іншими. Ось в американських коледжах дуже полюбляють різноманітність. Вважається, що для студента краще, якщо в групі є іноземці.

Ідентичність може бути несвідомими шатами, які вбирає на себе людина? І чи можна відчувати відчуженість у суспільстві, яке визначило свою колективну ідентичність?

Тарас Прохасько про людину в середовищі.

Тарас Прохасько: Ідентичність є власною роботою особи. Це результат її визначення, означення самого себе. Але мають бути спроби раціоналізації. Людина відповідає сама собі, якою вона хоче бути в певному середовищі. Ідентичність — вияв певного адаптаційного механізму, навіть такого як мімікрія. Ця адаптація намагається вирізнити людину, надати їй власну цінність, з іншого боку — залишити людину адекватною для певного середовища. Сама ідентичність є багатогранною для кожного. І чим більше є відрефлексованості, тим більше ребер в багатограннику цієї ідентичності, побудованої самою людиною. І кожен раз йдеться про сигнал, який викликає якусь певну ідентичність з підбору своїх граней ідентичності.

Тарас Лютий згадує термін Бенедикта Андерсона «уявлена спільнота». Тут йдеться не про раціональний конструкт, а про уявний.

Як тоді бути зі своєрідним дуалізмом на індивідуальному та колективному рівнях?

Анатолій Дністровий: Я люблю згадувати Декарта. У нього є судження про індивідуальний та колективний розум. На його думку, індивідуальний розум здатний більше на прогрес та відкриття, а колективний — як форма самовиживання, яка дбає про вид. Вона не потребує стимулів, щоб виконувати надзавдання. Це може звучати упереджено, але локальні ідентичності більше конструюються під впливом цих загроз та речей, які пов’язані з нав’язуванням елітами. Якщо ми говоримо про раціональне самоосмислення, то мені здається, це річ важливіша для індивідуальної ідентичності, тому що одна людина здатна змінити свою ідентичність докорінно. З великим танком колективної ідентичності важко щось зробити. Це демонструють усі наші реформи — складно подолати застарілі установки. Чим більше буде людей інструментально налаштованих, в хорошому розумінні цього слова, тим більше користі.

Марина Гримич: Кожна держава конструює ідентичність — через символіку, шкільні предмети тощо. І кожна ідентичність має свою домінанту. Якщо національна — то це твоя приналежність до держави. Але кожен представник субкультури формує власну ідентичність відповідно до цього.

У 2020 році в США почалися масові протести під гаслами Black lives matter проти системного расизму, який насправді ніколи не зникав з американського порядку денного. Наскільки цей рух дається взнаки і як впливає на американців?

Вікторія Амеліна: Ця турбулентність не спаде як мінімум, тому що в листопаді будуть президентські вибори. Але ця хвиля й довго наростала. Проблема є — системний расизм в США. І це не є рухом однієї групи, яка обмежена расою. Це є рухом спільноти, яка поділяє одні цінності, — захист прав меншин, які хочуть справедливості. Зараз на противагу гаслу Make America Great Again на сцену виходить інше гасло — Make America Fair Ones (зробити Америкою справедливою хоча б раз).

Колективна ідентичність є нашим бажанням належати до якоїсь групи. Всі, хто не належав до колективу, вимерли в часи еволюції. Це біологічна даність. Ми не свідомо починаємо підпорядковуватися тому, що робить група. Але ми маємо свідомо конструювати власну національну ідентичність.

Також варто зачепити поняття неоплаченої ідентичності. Ідентичність може бути даністю. Якщо людина народилася в україномовній сім’ї, але не відрефлексувала це. Оплачена ідентичність — коли людина усвідомлює себе членом конкретного суспільства. І ціннішою є саме ця відрефлексована ідентичність. Невідрефлексована = небезпечна. Наше підсвідоме намагання бути такими, як всі, є небезпечним. Ми маємо про це пам’ятати, вмикати мислення. Не реагувати інтуїтивно, а відрефлексувати в собі бажання конформізму і опиратися йому. В колективі продовжувати зберігати свою автономність.

Євген Глібовицький про вимкнену функцію часу.

Неможливість відрефлексувати те, що відбувається, панувала в часи Радянського Союзу. Як свій досвід перевести у пам’ять? Проговорити. Що робила радянська влада? Забороняла говорити. Те саме тепер відбувається і на окупованих територіях. Євген Глібовицький зазначає: якщо немає можливості відрефлексувати те, що відбувається в житті людини, вимикається функція часу. День бабака. Завтра не настає. Зникає перспектива майбутнього, відповідно зникає й уявлення про те, що людина буде мати життя далі. Ким себе тоді уявляють люди? Кому вони належить? Як це змінило їхнє уявлення про самих себе? Адже кінець однієї трансформації є початком іншої.  Чи можна це ж сказати про ідентичність? Чи кінець української ідентичності є початком іншої, здебільшого російської? Чи зникла радянська ідентичність серед українців? Чи ми всі люди всесвіту?

Тарас Прохасько: Бути українцем — це абстрактна річ, тому що я не можу зрозуміти, що таке Україна чи що таке держава. І навіть коли я обираю цю ідентичність, вона для мене не є деталізованою. Поняття мови дає більше розуміння, тому що воно вже більш відчутно. Але все залежить від сигналу, який викликає ту чи іншу ідентичність. Власне, наші вчинки, вибори пов’язані з виявом чи підтвердженням якоїсь ідентичності. Вони раціонально побудовані на матеріалі, який в значній мірі є несвідомим.

ІІ блок. Як зручніше чи вигідніше існувати в суспільстві: поодинці чи разом?

Як ми змінилися як громадяни з часів Революції Гідності?

Анатолій Дністровий: Перший удар по ідентичності наносять технології. Розлом полягає в тому, що сучасні концепти не враховують того, що відбувається між людьми. Креативна економіка, метамодернізм і так далі — це загальні каркаси. А про те, що відбувається між людьми, концептів мало. Поки є тільки емоційний капіталізм — це про те, що відбувається з людськими емоціями та звичками. Наприклад, в Америці зараз популярне явище «Сім’я вихідного дня» — коли чоловік та дружина працюють в різних містах, а бачаться лише на вихідних. Гроші диктують нову форму співжиття людей. Під впливом суспільства споживання виникає таке явище, як комерціалізація емоцій та почуттів людини. Тепер люди просто так не женяться. Панує раціональний розрахунок. Прагматика визначає логіку людини. Відбувається об’єднання людей навколо класової боротьби емоцій. Є люди, які вичавлюють тіньові сторони дійсності, негативні емоції, і живуть винятково на позитиві. Це також підсилює інстаграмна культура. З другого боку — набирає обертів гіперестетизація. Мури все вище. Закритих містечок для багатіїв в містах усе більше. Ще Бодріяр казав, що люди діляться на тих, хто в медійному полі бачення, та тих, кого немає. Моя теза полягає в тому, що одна територія сьогодні витримує докорінні антагонізми, які є й ідентичні певною мірою. Ще один виклик — це соціальні перепади. Вже відмирає процес хрещення дитини, наприклад. На перший погляд такі виклики не помітні, але вони накопичуються. Що буде з ідентичностями під впливом цих безперервних змін?

Чи вдалося нам перетравити внутрішні дискусії, до яких додається зовнішня загроза?

Вікторія Амеліна дискутує із Тарасом Лютим, Анатолієм Дністровим, Мариною Гримич.

Вікторія Амеліна: Як тільки людина відчуває загрозу, вона відразу починає шукати групу, до якої можна прилучитися. Самостійно ми вижити не можемо. Вже давно є думка, що Путін об'єднав українців, власне, тому що він став загрозою. Але на Майдані ми не проговорили, за яку справедливість кожен із нас боровся. Бо, власне, війна не спонукає до дискусій. Ілюзія була в тому, що перемогла справедливість, але кожна менша група розуміла цю справедливість по-різному. І маємо пам’ятати, що не всі українці сприйняли ідею Майдану. І тут важливо з’ясувати, що кожен має голос. Тому соціальні мережі й стали важливими — вони дають голос кожному. Важливо вміти вести дискусії у цьому багатоголоссі. Нам потрібно зрозуміти, що нація — це щоденна розмова. Ми не просто мовчки обираємо бути українцями. У цьому пошуку і буде полягати здатність нації до виживання.

Те саме з коронавірусом. Пандемія — це ситуація зовнішньої загрози. І тут здається, що людство мало би об’єднатися і відчувати себе громадянами світу. Ніби ми маємо відчувати себе людьми. Так, в перші дні це відчувалося. Але коли ми нічого не можемо зробити, почуваємося безсилими, то починаємо шукати винних. Шукати ворогів всередині. І кожен шукає винного там, де він бачив його раніше. Звичайно, вороги є, але часом цей пошук є більш згубним. Тут треба зупинятися. Навіть в ситуації загроз щоденна розмова, дискусія, ким ми є, про нашу ідентичність є важливою.

І для розмови потрібно пам’ятати, що ідентичність — це лише оболонка. Набагато важливішим є її наповнення, чим слугують цінності.