Соломія Чубай анонсувала презентацію другого дитячого музичного альбому «Колискові для Олекси». Презентація відбудеться онлайн 2 жовтня, а 23 жовтня у Львові можна відвідати живий концерт за участі дорослих музикантів, нейротипових дітей та дітей з аутизмом, які його створювали.
У першому альбомі були зібрані колискові, які відновлюють душевний спокій у дітей. На його створення Соломію надихнув її власний досвід із сином Олексою, який живе з аутизмом. У новому альбомі для дітей звучить найкраща українська поезія від Лесі Українки до сучасників у яскравому аранжуванні відомих музикантів. Альбом видано зі збіркою поезії та нотами, щоб її могли розучувати у музичних, інклюзивних та загальноосвітніх школах, виконувати на дитячих та родинних святах.
Напередодні прем'єрного представлення нового альбому Z мав розмову із Соломією, і вона була дуже щирою: розповіла про свого особливого сина, про свого особливого батька і про дуже особливу саму себе…
— Як зародився проєкт «Колискові для Олекси»? Якою була ваша мотивація? Як колискові змінили вас і сина Олексу?
— Моєму синові Олексі було два роки. Удень він гарно бавився, а ніч видалася важкою. Я не могла його заспокоїти, бо насправді не розуміла, що відбувається. Молоко, іграшки, ліки не допомагали. В якийсь момент я почала співати «Ой ходить сон біля вікон», а синочок сказав: «Мама, пай (співай) ше» і почав стишуватися.
Діагноз – синдром Аспергера – нам поставили у три роки, і лише потім я почала розуміти, що відбувалося з дитиною, після багатьох консультувань для мене стала зрозумілою поведінка дитини і в якому керунку треба працювати, щоб допомагати йому.
Колискові виявилися інтуїтивно правильним вибором. Я співала колискові Олексі і перед тим складним випадком. Коли він слухав «Котику сіренький», одразу легко засинав, це і досі його улюблена колискова.
Ідея зробити альбом колискових у мені жила давно. Я знайшла свій щоденник, який вела 11-річною дівчиною, і пригадала, що писала тоді колискові для своєї майбутньої дитини.
Дорослою виношувала в голові проєкт запису колискових із зірками.
Та зробити альбом і видати його мене таки підштовхнула наша з Олексою історія. Він вчився у першому класі. 2 квітня, у Всесвітній день інформації про аутизм, була опублікована моя стаття у досить відомому виданні, де я розповідала про наш досвід. Її прочитали батьки однокласників і... злякалися.
Під час канікул знайома переказала мені, що не варто вести сина у той же клас, бо батьки нібито зібрали підписи, щоб нас виключили зі школи. Вчителька після канікул сказала «приводьте Олексика до школи». Потім ми сіли розмовляти із вчителькою та батьками, і я чула від них аргументи, що Олекса заразний (!) і що він агресивний.
Так, він може битися, як і всі хлопчики. Надмірний шум, дія всіх інших подразників при аутизмі відчуваються набагато-набагато сильніше. Людина відчуває дискомфорт, тривожна. Але я давала в школу дитину вже дуже підготовлену, яка вміє заспокоюватися, і детально роз’яснювала вчителям, що у некомфортній ситуації дитину просто треба відвести в окрему кімнату, дати віддихатися, поговорити, і він заспокоїться.
Можна зрозуміти інших батьків: вони хотіли захистити своїх дітей, але ними керували страх і незнання. Я почала думати, що можна зробити у цій ситуації. Сваритися, з’ясовувати стосунки, вимагати розуміння – це не мій метод. Але говорити про це треба.
Я зрозуміла, що хочу максимально поширити інформацію про аутизм, щоб покращилося розуміння у суспільстві, щоб люди не реагували зі страхом, не реагували агресивно. Я вмію співати і знаю, який вплив має сила художнього слова, пісні. Так з хлопцями з «Джалапіти» ми почали «Колискові для Олекси».
— Новий альбом «Колискові для Олекси» дуже відрізняється від першого. Він набагато масштабніший за перший, ми почуємо 50 голосів і дорослих, і дитячих.
— Другий альбом значно наповненіший. Піснями цього альбому стали поезії українських письменників – як сучасних, так і класиків: Івана Малковича, Андрія Содомори, Жака Жаб’є, Катерини Міхаліциної, Олесі Мамчич. У ньому є поезія Лесі Українки, мого батька Грицька Чубая,і є також мій текст. Відбираючи тексти, я зосередилася на тому, щоб дітям було цікаво.
На відміну від першого, це не альбом колискових лише для сну, а радше альбом приємної музики, яку можна слухати і в дорозі, і щоб потанцювати.
Дизайн обкладинки до альбому зробив Олекса. Тобто це була наша з ним ідея, але сам дизайн зробила Юля Стрипа. На обкладинці першого альбому були зображені різнокольорові пташки, які літали у космосі на орбіті. Зараз зображене дерево, яке проростає з Олексиної планети, і пташки повернулися на нього.
Дійсно, слухачі почують талановите багатоголосся. В альбомі записалася хорова капелла «Дударик». Ми залучили до проєкту нейротипових дітей і дітей з аутизмом. Звучатимуть барабани. Ігор Гнидин віртуозно виконує джаз, фанк, латинську музику. Аранжування зробив гурт «Рококо».
— Запис альбому і репетиції відбувалися у період карантину?
— Поки готувалася до проєкту, я легко уявляла участь дітей з аутизмом у самому альбомі та концерті. Проте це виявився непростий проєкт: ми записували альбом у період посиленого карантину, зв’язуючись онлайн і за допомогою смартфонів. Далі проводили репетиції, адже 2 жовтня відбудеться онлайн-концерт, а 23 жовтня у Палаці ім. Гната Хоткевича – живий.
До кожної дитини взагалі треба знаходити підхід, і для діток з аутизмом це особливо актуально. Наприклад, один хлопчик любить грати за нотами, а ми йому запропонували імпровізацію. Ти пропонуєш їм один ритм, а вони наполягають на своєму. Складно вмовити зіграти одну й ту ж ноту п’ять разів.
Кадр із репетиції нових "Колискових для Олекси"
Довелося, поспілкувавшись із батьками, вивчити різні особливості і знаходити способи, як залучати до творчого процесу кожного. Велику допомогу в цьому маємо від Хав’єра Донлукаса Пелайо, педагога з Мексики, який працює із дітками постійно. Він переконаний, що наш виступ вдасться.
Хоч кількість місць обмежена, усього 300 квитків, для дітей вхід буде безкоштовним. І ми будемо забавляти їх перед сценою, хочемо, щоб діти постійно контактували із нами.
— Альбом має назву «Колискові для Олекси». Але насправді, Соломіє, для кого він? Як гадаєте, кому найбільше припаде до душі ця ваша робота? Дітям?
— Проєкт «Колискові для Олекси» зачіпає всіх і кожного. Бо крім того, що це соціально-культурний проєкт, він ще й соціально-освітній проєкт, відкриває поле для спілкування батьків із психологами, педагогів із дітьми. З презентацією проєкту ми можемо привезти у школу, садок дуже фахових психологів, які можуть дати необхідні знання і педагогам, і дітям. Наприклад, допомогти виявити і пропрацювати булінг або навчити вихователів виявляти і правильно реагувати на реакції дітей з особливими потребами.
Це є книга поезій із нотами та самим альбомом (треба подякувати «Українському культурному фонду», що в непрості часи відбувається підтримка соціально орієнтованих проєктів). Книга з альбомом «Колискові для Олекси» буде розіслана для музичних шкіл по Україні, де зможуть працювати з нашими піснями. Дуже хочеться залучити до цього також школи і садочки, щоб на дитячих «ранках» звучали «лю́дські» пісні.
Загалом нашим дітям дуже бракує якісного україномовного контенту. Я вважаю, що на якій музиці ростуть діти, в такому напрямі вони потім і розвиваються. Ми відібрали кращу поезію, і вона звучатиме для дітей. І не лише з альбому – ми заллємо «Колискові для Олекси» на всі відомі онлайн-майданчики.
— Певно, завдяки «Колисковим для Олекси» у вас відбулися й особисті трансформації?
— Коли Олексі поставили діагноз аутизм, спершу я перебувала у глибокій депресії. Спершу не знаходилося якісної інформації про аутизм, як з цим працювати. Я наштовхувалася на російські сайти, де це змальовують як вирок.
Потім я пішла на поведінкову терапію, щоб навчитися, як краще поводитися із сином, як йому допомагати. Поступово для мене стала зрозумілою поведінка моєї дитини і в якому керунку нам треба працювати.
Олекса – харизматичний і може перебрати увагу всіх на себе, на свої потреби. Мене дуже турбувало, як він буде налагоджувати стосунки, спілкуватися з довколишніми. Зараз Олексі 12 років, із ним усе нормально, він перейшов через момент булінгу в новій школі, зараз стосунки із тими однокласниками нейтральні. Але це у всіх так – я не знаю людей, з якими б дружили абсолютно всі. Ми дуже багато всього навчилися, і вчимося щодня.
Для Олекси весела школа, де діти жваво галасують на перерві – дуже сильний тригер, це у його сприйнятті хаос. Набагато комфортніше було б у середовищі, де все розмірено, за чітким розкладом, тихо і дисципліновано, яке я називаю «совком». Але я дуже тішуся, що Олекса, відвідуючи школу, виходить із такої зони комфорту в реальний світ.
Щодо мене, то я дуже довго йшла до нормальної самооцінки себе як мами. Спершу, коли ми не знали про особливості Олекси, я не раз чула, що його поведінка дивна, бо я його якось неправильно виховую.
У мене відчуття, що я погана мама, було дуже глибоке. Моє приходження до нормального сприйняття і налаштування на те, що у нас багато всього виходить класно, відбувалося дуже довго.
Мені самій треба було зрозуміти, у чому моя історія і чому Олекса прийшов до мене. Так, переосмислювала, пропрацьовувала себе, своє дитинство, своє розуміння материнства, дуже багато всього.
Терапія, робота над собою потрібна постійна, бо кожного разу, як ставалися якісь проблеми з Олексою, у мене з’являлася думка, що це я недостатньо приділила уваги. Мені було складно спочатку як мамі, яка працює – Олекса потребував багато уваги. Але, з іншого боку, те, що він усюди був зі мною, дуже допомогло – він почувався спокійним, захищеним.
Тепер я всім мамам і татам кажу, що якщо помічаєте у дитинки певні проблеми, то можете повести її до психолога. Але буде значно краще, якщо почнете із себе самих: бо коли діти нервують, істеризують або замикаються, не говорять – таким чином вони, хоч нам це може видаватися дивним, віддзеркалюють і показують те, що відбувається у батьків.
Загалом проєкт – це не лише альбом «Колискові для Олекси», а набагато глибша робота. Я постійно скомуніковую людей, які можуть одне одному допомагати.
Коли батьки дізнаються, що у них з дитиною щось не так, то втрапляють у глибоку депресію. І часто вони не хочуть чути психологів, бо ті не пережили цього досвіду. Такі батьки хочуть чути людину, яка теж має цей досвід – на основі цього витворюються довіра. Я це зрозуміла після лекції в Українському католицькому університеті, коли до мене утворилася черга з батьків, які дивувалися – а що це ви так легко сприймаєте вашу життєву ситуацію? І всі хотіли поспілкуватися ближче.
— Це стало поштовхом до створення психологічної порадні «Сила життя»?
— Проєкт «Сила життя» виник уже під час карантину. Ми його ведемо з Оленою Лажневською, яка теж є мамою особливої дитини. До того кожна із нас уже консультувала окремо, а тепер об’єдналися. Ми – мами, які перейшли певні етапи і періоди зі своїми дітьми, і маємо певний досвід, яким готові ділитися. Бачимо, що людям це дуже потрібно, бо допомагає повірити в себе і почати замислюватися над собою, над своїми проблемами. Дорослі люди розмовляють на дорослі теми, щоб допомогти розімкнути коло травми, щоб той, хто цього потребує, зміг щось змінити і більше не травмував себе і близьких. І що дуже важливо розуміти: якщо людина не готова собі допомогти, ти їй не допоможеш. Ми можемо бачити, що саме не так, показати це людині – але вона має це визнати, прийняти, і потім можна з цим працювати.
— Крім крутих музичних проєктів, створення унікальних дитячих україномовних культурних продуктів, ви також багато часу присвятили популяризації творчості батька – Грицька Чубая. Котрий із проєктів, присвячених йому, приніс відчуття задоволення від розкриття постаті Чубая перед сучасниками та перепрочитання, масштабування його творчості?
— Переломний момент відбувся з «П’ятикнижжям». До 2013 року я не відчувала, що маю право на тата: я не співала його текстів. Якщо читала поезію, то дуже-дуже юнацьку. До того він більше належав мамі і брату Тарасу. Видання «П’ятикнижжя» – це був мій діалог із татом і Олегом Лишегою. Я зрозуміла, що Олег був його найближчим і найглибшим другом.
Коли ж починався проєкт «Чубай. Україна. Любов. Poety», я відчувала, що ще не все зробила для тата. Хотілося, щоб про нього чули. Але також було важливо, щоб образ людини-пам’ятника – так, як сприймають Лесю Українку, Павла Тичину, Миколу Вінграновського, усіх-усіх – образ радянського пам’ятника нарешті зруйнувався, а перед нами постали живі люди. Батько любив розповідати про них: як вони жили, як любили, як їх сприймали.
У мене ніколи не було захоплення на рівні культу митцями – вони всі бували у нас удома, я бачила їх у побуті. І розуміла, через що вони проходять: їхній біль, втрати – когось зраджували, у когось були проблеми у спілкуванні з дітьми.
Соломія і Тарас Чубаї
Під час концерту, презентацій хотілося розповідати історії, щоб передати молоді, яку змушують вчити цю поезію, розуміння, що ці люди були кайфові і класні. І вони були молоді, як сучасні виконавці, які самі пишуть пісні і музику. На глядачів дивився кольоровий портрет Грицька Чубая. І це був важливий месидж: «Подивіться, це – хлопчик, якому 18 років, і він з вами».
Другий не менш важливий месидж: «Українці, перестаньте нарешті страждати, просто пишайтеся, що у нас є стільки геніїв». І зараз серед нас є купа геніїв, яких треба не принижувати, ними треба пишатися.
Концерт «Чубай. Україна. Любов. Poety» до 70-ліття від дня народження Грицька Чубая, коли ми з Віктором Морозовим та Сергієм Жаданом у супроводі гуртів «Джалапіта», «Rockoko» та симфонічного оркестру «INSO-Lviv», яким диригував Євген Крук, дозволив показати, що поет, якого у 33 роки вбило КҐБ, зараз у ХХІ столітті є суперактуальним, збирає аншлаги, його поезією зачитуються. І його не забувають.
— Уже триває робота над біографічним телефільмом «Чубай. Говорити знову». Кого ми побачимо у документальній стрічці?
— У фільмі, який знімається за підтримки УКФ, глядачі побачать дуже харизматичних особистостей, найкращих друзів тата, які зараз у свої 70 переусвідомили, хто був Грицько Чубай. Тоді всі вони були молодими, їм було по 20–30 років. І постійно була дуже непроста ситуація: стежило КҐБ, відбувалися обшуки, ставалися образи.
Зараз вони розуміють, із ким спілкувалися тоді: Грицько дуже багато знав, це була ходяча енциклопедія, він був різним: і веселим, часом драстичним, саркастичним, до нього тягнулися люди. І те, що у багатьох відбулася така переоцінка, доводить, що мистецтво – вічне.
Із режисером Михайлом Крупієвським ми намагаємося витягнути ці спогади, яким був Чубай. Михайло, з яким ми раніше робили проєкт «Наше Різдво», дуже органічно влився у цю працю, фільм став його життям. Таку ж глибоку включеність спостерігаю і в Сергія Жадана. Коли ми у Верховині готувалися до концерту «Чубай. Україна. Любов. Poety», Сергій дістав з кишені жакета книжку Грицька Чубая «Говорити. Мовчати. Говорити знову» за 1990 рік. І ми відчуваємо, що у суспільстві зараз є запит на такий фільм.
— Гадаєте, останніми роками культурне середовище у Львові змінилося?
— Тут не питання Львова. Йдеться про осередки культурності, богемності, де є потужні митці, які стають стержнями, і довкола яких збирається ціле середовище: музиканти, письменники, художники, загалом митці.
Чубай не був зі Львова, і Віктор Морозов не зі Львова, і більшість знакових особистостей не є львів’янами. Але з’їжджалися і з’їжджаються сюди, як у Франції до Парижа. Колись Чубай був таким стержнем, до якого йшли. Маркіян Іващишин був таким стержнем. Раніше ти розумів, що коли прийдеш до «Дзиґи», то довкола тебе будуть письменники, художники, різні творчі люди. Зараз, коли Маркіяна Іващишина уже немає, всі шукають місце, де знову будуть збиратися, як довкола «Ляльки», довкола «Дзиґи». І знайдуть таке місце. Озирніться – довкола є дуже багато потужних людей, які заслуговують на нашу шану і повагу.
Розмовляла Юлія ПОЛІКОВСЬКА
30.09.2020