Я тихенький, тихенький.
Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.
Є. Плужник, «Галілей»
Десь під осінь 1967 р. відбулося моє знайомство з Грицьком Чубаєм у Театрі ім. М. Заньковецької, у якому я працював з 1964 р. і в приміщенні цього театру жив упродовж 1964–1969 років.
Хоч убий мене, але не можу згадати сьогодні, хто нас познайомив, — можливо, Михайло Осадчий, з яким вони приятелювали і з яким я теж був тоді в товариських стосунках. Я не перестаю повторювати: «З ким поведешся — від того й наберешся». Для мене важливим було й те, що цей хлопець походив із Рівненщини, а я і сьогодні зберіг почуття певної близькості до своїх краян, і завжди коли знайомлюся з людиною, часто запитую: «А звідки ви родом?» І почувши, що з Рівненщини, то відразу на підсвідомому рівні відчуваю близькість, а якщо є можливість, то й далі розпитую: «А з якого ви району? Як ваше рідне село називається?»
Подібний діалог у нас тоді відбувся і з Грицьком.
У своїх спогадах я раніше вже згадував про свою кімнату №70 у службовому приміщенні театру ім. М. Заньковецької, що розташовувалася на другому поверсі, куди заходив Гриць після перегляду вистави (не без моєї допомоги в організації перепустки), і ми за чаєм вели балачку про літературу, зокрема і про поезію. Але практично ми не говорили про теорію. Зазвичай я читав ті твори, над якими працював. Бо мені завжди бракувало уважного слухача, хоча б навіть і в одній особі. І Грицько виявився саме таким уважним і вдячним моїм слухачем. Згодом у вірші «Постать голосу» він напише фактично сам про себе: «Я мовчки жив, я мовчки міркував…» Але про себе чогось такого особливого, що мені запам’яталося б, він не розповідав. Очевидно, не хотів або не мав відваги говорити про поезію В. Симоненка, Ліни Костенко, М. Вінграновського, а про І. Франка і поготів. Відчував себе на той час ще школярем.
Та проте одного разу все-таки наважився мені прочитати один свій вірш (назви якого я тоді якось не запам’ятав). А тепер, перечитуючи книжку його поезій «Говорити, мовчати і говорити знову» (Київ : Молодь, 1990), — саме до цього видання зі своєї домашньої бібліотеки я звик роками звертатися, а не до пізнішого і повнішого «П’ятикнижжя», — упізнав у рубриці «З юнацьких віршів» цей текст, що має назву «Безсоння»:
Химерні тіні в вечір прикочують,
І я у них, безсонний, утоплюсь.
За день всього набачусь і начуюсь —
Аж уночі заснути я боюсь.
Бо як засну у ніч ту сивоброву,
Обступить вдень побачене кругом.
І Україна снитиметься знову
Тополею з обрубаним верхом.
Читав він спокійно, але заглиблено, не поспішаючи.
— Грицю, повтори, будь ласка. Я хочу ще раз його послухати. Можеш ще повільніше..?
І він повторив, врахувавши моє прохання.
— Дякую, Грицю! У тобі щось є таке, чого не маєш права цуратися у повсякденні. Ти мене вразив!.. — і я потиснув йому руку.
Приблизно через день цей вірш, який мені запропонував Грицько, я прочитав Романові Лубківському, будучи переконаним, що цей текст і йому, як і мені, припаде до душі і буде до вподоби. Але ж Роман образ «тополі з обрубаним верхом» не сприйняв:
— А чому тополя з обрубаним верхом? Чи не краще було б — зі струнким верхом у небо!?
Не знаю, чи в Романові не заговорило соцреалістичне мислення!? — саме так він не раз іронічно висловлювався, коли оцінював, наприклад, поезію, Ростислава Братуня.
На той час я завершував роботу над поемою Є. Плужника «Галілей». І мені, звичайно, хотілося бачити перед собою слухача, спорідненого з автором і співпричетного до мого внутрішнього стану в тому моменті, коли я западав, читаючи «Галілея», у своєрідну душевно-настроєву сповідь. Саме таким переді мною сидів юнак із мудрим і глибоким поглядом, трішки гірко усміхнений.
По безмежних просторах знайома путь
Не втомила землю і досі,
Бо ось знову дощі ідуть,
Осінь.
І коли повз кав'ярні, де теплі огні,
В черевиках іду подертих,
Чогось раптом спокійно-спокійно мені —
Чи то жити, чи вмерти...
Ах, ця осінь!
Це з нею постійно так:
Стисне серце в малий кавалок,—
І ось дні —
Наче сірий тифозний барак,
А за вікнами плями галок.
Гей, спокійні, досвідчені! Всякі!
Ви!
Чиї щелепи мов обценьки!
Я тихенький, тихенький. Тихіш од трави…
Взагалі я дуже тихенький.
Не потрібно, звичайно, такої бридні
Тим, що мають нервову систему хорошу!
Ну, а я, хто обідає раз на три дні,
Інакше не можу!...
Я як драматичний актор хочу зауважити, що успіх виконання ролі у виставі часто залежить від партнера, в чому мені не раз вдавалося пересвідчуватися особисто. А мені як акторові-читцеві надважливо бачити перед собою такого слухача-глядача, який може пробудити в мені щось таке, що буде керувати мною, наче паличкою, і що призведе до найвищого спалаху моїх почуттів, коли захочеться вигукнути: «Микито, чи це ти чи не ти!?»
Грицько вмів і хотів слухати! Очевидно, мав у цьому потребу. І то неабияку!.. Після закінчення радянської школи, яка виховувала «правильних громадян», його бажання і вміння відчувати Справжність не згасло, а навпаки — свідчило про присутність чогось загадкового в його природі та характері таланту як поета українського, що, за Франком, «болить чужим і власним горем».
Майже паралельно з «Галілеєм» я приступив до сатиричної поеми «Бал в опері» польського поета Юліана Тувіма в конгеніальному перекладі українською мовою Миколи Лукаша. Цей Тувімо-Лукашевий шедевр і до сьогодні залишається «родзинкою» у моєму декламаторському репертуарі. За тривалістю поема охоплює час приблизно у 30 хв. звучання.
І ось якось заходжу я до Михайла Осадчого додому на колишню вулицю Некрасова, а він, привітавшись, раптом запитує:
— Ти хотів би себе послухать, Святославе?
— Не розумію… Та я вже себе слухаю, коли розмовляю із тобою!?
— Е, то щось інше!.. Йдеться про твою рецитацію. Ось тобі — подарунок!
І він ввімкнув магнітофон.
Я збаранів. У моєму виконанні звучить «Бал в опері», якого я не записував:
В опері сьогодні бал —
Всяке хоче бути гостем,
Бо дає той бал не хтось там —
Сам державний принципал.
Клеопатри й Аретузи
Нашвидку перуть рейтузи,
Скрізь по місту люду тиск,
Дзенькіт шпор і касок блиск,
Скрізь шикуються жовніри,
I гусари, й кірасири,
Коні дибляться і ржуть,
Без угаву юрби пруть,
Аж ревуть автомобілі —
Пробки скрізь, ні верть ні круть…
Я слухав із роззявленим ротом, поглядаючи на Михайла, а він, усміхаючись, спостерігав за моєю реакцією.
І десь через кілька рядків я почав розуміти, що це… імітація мене!
— Михайле, а хто це так дивовижно перетворився у Максимчука?
— А ти так і не розшолопав!?
— Ні. Але це так фантастично!
— Це Грицько Чубай.
— Чубай!?
— Так. Але ж «запорожець за Дунаєм» на турка перетворився одягом, а Чубай голосом — на Максимчука.
— Ніколи не сподівався… Такий тихенький Грицько, безвусий…, а виявляється, уже мотав собі на вус... І це ж треба!
Згодом, зустрівшись зі своїм «голосовим двійником», я, обнявши Грицька, щиро подякував йому за такий надзвичайний дарунок!
..Пишучи ці спогади, я задумався і зателефонував до Грицькової дружини Галини, поцікавившись, чи мав її чоловік за життя музикальний слух:
— Напевно, він був наділений абсолютним слухом?
— Не знаю, — відповіла мені Галина, — але ж колядував у гурті злагоджено!
Отже, мені не вдалося достеменно переконатися в абсолютності слуху Чубая. Але те, що його діти володіють прекрасними голосовими і вокальними даними — це факт незаперечний: їхні голоси не змовкають в Україні й у цей трагічний для нашого народу час, що надважливо — вони наділені чуттям великого болю за свою націю, державу, за всіх українців. Адже недаремно українська приповідка гласить: «Яка хата, такий тин — який батько, такий син». І син Тарас, і донька Соломія щиросердно обробляють батьківську ниву. Невтомно. Спасибі їм за це!
Але я повернуся до розмови з Галиною.
Коли я їй розповів про Грицькову імітацію мого виконання «Балу в опері», то вона зізналася мені, що й Соломія володіє таким самим хистом, імітуючи, зокрема, голоси різних звірів та птахів, що їй вдається напрочуд правдоподібно:
— Ну, якби на українському радіо чи телебаченні була б потреба в такій професії чи ролі, то Соломія змогла б стати зіркою №1 у жанрі «Імітація»!
На цій здатності до імітації у Григорія Чубая роблю особливий акцент. А відтак я задумався ще над такими питаннями:
Звідки взявся його «Вертеп»? І як такий твір зміг написати юнак у віці 19–20 років?.. Для літературознавців це, мабуть, теж неабияка загадка… Бо це ж не просто поезія, в якій її творець спалахнув у момент свого емоційного вибуху!.. Це в літературі, зрештою, не є рідкістю. Але «Вертеп» — щось більше і щось інше.
Спробую висловити свою версію історії появи цієї поеми.
Отож, «Вертеп», згідно з авторською датою, написано 1968 року. Саме тоді, а саме навіть від осені 1967 р. я працював із поемою Плужника «Галілей», яка вийшла друком після тридцятирічної павзи довкола імені поета Розстріляного відрядження у видавництві «Радянський письменник» із передмовою Леоніда Новиченка. Коли я вперше прочитав цей твір, відчув незбагненну глибину авторського мислення у поєднанні з безмежною щирістю викладу своїх почуттів. Воістину, серце поета було зранене реаліями тогочасного життя, зокрема наслідками політики НЕПу:
(…) Ах!
В яких таких словах,
В рядках, скажіть, яких
На розі днів моїх
Від болю закричу?
Мовчу.
(…) Homo sapiens я...
Хлип... хлип...
Дайте мені на хліб!
Кормителі!
Хай царствують ваші родителі
Вічно,
А я денно і нічно
За них
хлип... хлип...
Дайте мені на хліб...
Не минайте!
Темний я з болю — не бачу.
Радість останню трачу.
Чуєте: плачу —
Хлип...
Хлип...
Дайте мені на хліб
На шматочок...
Матінки, мене пожалійте,
Батечки, мене научіте,
Як його в світі жити
Мені...
О, ні!
Не копійки брудні!
Дайте шматочок щирости!
О, коли б серцем вирости
До безмежної,
як біль, тишини!
Але мовчки проходять вони,
Кожний кожному завше далекий (...)
Архітектоніка Чубаєвого «Вертепу», мені видається, увібрала безмірний щем і біль за людину, що виплескує і виплескує неймовірною силою, енергією та ритмами рядків Плужника і водночас шрапнельними каскадами сатири Тувімо-Лукашевого «Балу в опері»:
(…) Вирує світ, сміється, плаче, виє.
Кружляють видива, веселі і сумні.
Іде вертеп, без поділу на дії,
Хіба що з поділом на ночі і на дні.
…Кружляє світ. Мовчить, як треба крику.
І правда топиться в брехні чи не щодня.
Невже і я впаду у нього й зникну
Безболісно, безлико, навмання?
Впаду туди, де безум всьому пастир
Й пасе держави, душі і слова.
О Боже мій, не дай мені упасти,
Бо обертом іде вже голова.
Бо вже і дням, і ночам моїм боляче.
О Боже мій, спаси і одведи
І від отих, лукаво «єсьм» глаголящих,
І від отих, набравших в рот води.
Й від тих, за брехні лаврами заклечаних,
Й від тих, що ні сюди і ні туди,
Й від ідолів старих і новоспечених,
Й від пустослів'я, Боже, одведи! (...)
Коли читаю Чубаїв «Вертеп», в мені починає вібрувати на клітинному рівні все моє єство. Не перебільшую, адже й сьогодні, навіть якби хтось розбудив мене посеред ночі з проханням терміново щось процитувати з «Галілея» або «Балу в опері», я це залюбки зробив би не вагаючись і без особливих зусиль.
Порівняйте, наприклад, самі ці три фрагменти з надактуальною для кожного часу темою влади грошей над людиною:
Ю. Тувім:
(…) Уночі — лиш у касах станційних,
Апатичні, ледь чутні, спокійні,
А в картярнях — азартно громаджені в кучі,
А в борделях — падлючі, липучі, текучі,
А в шантанах — шампанно-шипучі,-
З блиском дня розворушені і нашорошені,
Брані, давані, крадені, зичені, прошені,
Розточились по світу
Роз'юшені гроші.
Із кишень, з гаманців, із шкатулок
До шухляд, портмоне і кишень,
За хліб, за трамвай, за притулок,
За шпінат, за шпагат, за жень-шень,
До кас і з кас,
За мито й промито,
Із міста у місто,
В повіт і з повіту,
За світло, за газ,
За дрова, за гас,
До банків, крамничок, до баз і до кас,
А з баз, із банків, із кас, із крамничок,
До кравців, офіцерів, актрис, провідничок
I знов од актрис до шевців і кравців,
Од шоферів, монтерів до продавців,
За курс, за стіл, за гоління, за дріт,
За сіль, за спів, за цеглу, за шріт,
Від пекаря до токаря, від токаря до аптекаря,
Від аптекаря знов до цирульника й пекаря,
I знов,
I знов,
Ще раз і сто раз,
За квиток, за ніж, за воду, за газ,
За гармату, гірчицю, підкову, протекцію,
За зуб, за шлюб, за гроб, за лекцію,
За клямку, за кліпси, за баржі, за біржі,
За папір, на якому пишу я ці вірші,
За ручку й чорнило, за шрифт і за друк,
За бомбу, за румбу, за рибу, за брук,
Поету — за хист, за імення, за час,
Усім за все, з кишень і до кас,
Із кас до кишень, далеко і близько,
Лабіринтом заплутаним, ворушким муравлиськом,
Чорториєм вируючи, смерчем вибухаючи,
Ростучи і спадаючи, киплячи і всихаючи,
У мільйони розбухлі й на шаги розпорошені,
Закружляли диявольськи ненажерливі гроші (…)
Є. Плужник:
***
(…) Кооператор один знайомий(Сірий костюм, рукавички, бриль)
Говорив мені:
— Вам двадцять сьомий,
А ви й досі ще гниль!
Зрозумійте ж, що має рацію
Зараз бути лиш той,
Хто кохає кооперацію
Або має авто!
О!
(…)
Прокидається в місті базар.
І чиїсь закривавлені лапи,
Тіні творчої вічно руки,
Сіють рясно на дрантя й єдваби
копійки,
копійки,
копійки...
На посади... В церкви...
В ресторани…
Жруть... Кохають...
Крізь зуби плюють
В непромиті неславлені рани...
Живуть!
Поруч злиднів — карати, парфуми...
Гаманці...
Гаманці...
Гаманці...
Як до речі вигукують думи
Десь на розі старці! (...)
Г. Чубай:
***
(…) Все втечі та втечі. Погоні і втечі.
А потім — до світу, від карт і від зречень,
від пива, з футболу, з кіно, з домовини
вертають до світу якось безневинно,
вертають, не мовивши навіть «прости».
А світу немає куди утекти.
А світові — голо!
А світові — босо!
Тиради.
Укази.
Промови.
Доноси.
Танці.
Ракети.
Паради.
Кастети.
Торговці.
Шпики.
Генерали.
Естети.
Джаз-банди.
Футболи.
Космоси.
Нації.
Боги.
Півбоги.
Парт-ор-
гані-за-ції!
Персони.
Парсуни.
Кінозірки.
Голгофи.
Освєнціми.
Соловки.
Дачі.
Собори.
Кремлі.
Мозолі.
Владики на небі.
І
на землі.
Гроші.
Отрути.
Вина.
Єлеї.
Гробниці єгипетські
і
Мавзолеї!
Роги і німби.
Тюрми і Грати.
Ідоли.
Плітки.
Авто і гармати.
Кодекси карні.
А також — моральні.
Кайдани модерні
із картами гральними.
І
безхребетна
пихата
еліта —
усе це для світу,
для білого світу!
Для світу — тиради!
Для світу — доноси!
А світові — голо!
А світові — босо! (...)
Загадкою для мене залишається, чому тоді Чубай сам не прочитав для мене жодного рядка зі свого «Вертепу»!?.. Так само він не озвучив переді мною і вірш «Театр», який мені й присвятив…
Принагідно зізнаюся вам, що через Грицька восени 1968 р. я познайомився з дівчиною Наталею Смоляною, що була тоді студенткою слов’янської філології Львівського університету імені Івана Франка і яка згодом стала моєю дружиною. Після вистави вони обоє зайшли до мене у мою знамениту 70-ту кімнату, в якій я прожив загалом чотири роки.
Коли ми з Наталею побралися (заручилися 9 березня 1969 року), то з Чубаєм я уже зустрічався рідко, хоч від осені 1971 р. і до осені 1972 р. Гриць якраз влаштувався на працю у нашому театрі робітником монтувального цеху (в обов’язки його працівників входять монтажні роботи з укріплення декорацій на сцені). Однак спілкування з Чубаєм уже як із колегою по роботі вже було трохи іншим, ніж раніше, — якимось віддаленим, відстороненим. А після арештів української інтеліґенції 1972 р. навіть у Львові стосунки між людьми творчого прошарку стали обережнішими в усіх своїх виявах. І коли у серпні було заарештовано поета Ігоря Калинця (його ж дружину Ірину енкаведисти запроторили за ґрати 12 січня 1972 року), то пішла по місту чутка, що Чубай як свідок виступав на судовому процесі над Калинцем і давав свідчення на шкоду підсудному. Самого Грицька тоді теж було ув’язнено на три доби. Відповідно, слідчі з ним «попрацювали», аби «вправити мізки» молодому поетові так, щоб він говорив саме те, що їм було потрібно і що, зрештою, вплинуло на термін вироку для Ігоря (про що він мені сам розповідав). Не беруся коментувати поведінку Чубая — не маю морального на це права!.. — а все ж мені здається, що у цій ситуації далися взнаки, по-перше, юнацькі роки поета з його найблагороднішими поривами, а по-друге, неготовність хлопця до аж такого крутого повороту подій щодо тих людей, які стали найближчим його оточенням…
Наставала доба чорного маланчукізму.
... А щодо недовіри — то я її відчув у ті часи й на собі. Сповна.
04.11.2022