Львів з іншого погляду

Нещодавно на «Збручі» вийшла стаття Юрія Винничука «Перебреханий Львів», де він, зокрема, пише про книгу «Східно-Західна вулиця» Філіпа Сендса. Оскільки мене згадано в статті, то дозволю собі невелику полеміку з шановним автором.

 

 

Найперше хочу сказати, що я бачив шлях цієї книги від початку, а саме від перших візитів Філіпа Сендса до Львова, і аж до її публікації в Україні, виступивши науковим редактором та автором передмови. Тому не буду коментувати зауваги саме до перекладу, які вже чув і раніше, – я не був залучений ні як перекладач, ні як редактор перекладу.

 

Проте зупинюся на іншому, а саме критиці окремих думок та тверджень британського юриста та письменника. Тут слід звернути увагу, що книга не є "кабінетною": протягом 6 років професор Сендс здійснив 5 поїздок до Львова загальною тривалістю близько місяця, відвідавши всі місця, які він описує, і поспілкувавшись з сотнями людей.

 

Я не був (та й не міг бути) присутнім на всіх зустрічах, проте очевидно, що в ході них він робив ті чи інші висновки, зокрема про складність і небезпечність питань ідентичності і походження та про "чашу жовчі", на якій акцентує пан Юрій у свої статті. Справедливі вони чи ні – але ці твердження є особистими висновками Філіпа, так само як і реакція пана Юрія щодо їхньої несправедливості – суб'єктивною. Зрештою, книга належить до нон-фікшну, а не позиціонується як наукове видання.

 

У нашому із Сендсом спілкуванні я наголошував на важливих для мене проблемах сучасного Львова: корупції, непотизмі, "законсервованості", тому, що в англійській мові називають "close-mindedness". Інші львів'яни говорили йому про проблеми, важливі на їхню думку. І очевидно, що фокус британського дослідника був спрямований на відслідковування інших речей, які були пріоритетними для нього.

 

Головне, на чому хочу зупинитися, – це зауваги пана Юрія стосовно окремих історичних тез у книзі. Одна з них – це відсутність примітки до тексту під фото, де ім’я Симона Петлюри помилково подане поруч із Гітлером, є моєю хибою: у тексті, який я редагував не було цього фото. Я не звернув на цей справді дражливий момент належної уваги, щоб заглянути у оригінальне видання, як робив у інших випадках.

 

Однак в іншому випадку, коли в книзі є твердження про вину Петлюри у "смерті сотень тисяч євреїв", Філіп Сендс просто цитує джерело, яким він користувався. Рівно ж твердження однієї з другорядних героїнь про те, що її матір "схопили українські і німецькі солдати", є її прямою мовою.

 

Чи мало Видавництво Старого Лева здійснювати широке коментування, а точніше, опонування автору? Я вважаю, що ні. Там, де була явна помилка, а саме коли Симона Петлюру було представлено як Президента ЗУНР, я наполіг, щоб була зроблена окрема примітка. Але видавець не ставив перед собою завдання зробити "коментоване видання", і навряд чи на це б погодився автор та британське видавництво. Та й чи можливо знайти ідеальну для усіх точку зору в таких коментарях?

 

На мою думку, на цю ситуацію варто подивитися під дещо іншим кутом. Під час однієї із зустрічей Філіпа Сендса у Львівському університеті у 2011 році, коментуючи українську правничу науку, він сказав: "Вас немає". Немає у сенсі відсутності публікацій у міжнародних виданнях та іншими мовами, в міжнародному дискурсі. І це справедливо не тільки щодо права.

 

Хочемо ми цього чи ні, але іноземні автори книг, у яких йдеться про історію Львова чи України, черпають ті чи інші думки або факти із доступних їм джерел. І проблема тут не в упередженості авторів, той же професор Сендс має власну думку щодо контексту Другої світової війни, але не є упередженим, і навіть щиро симпатизує Львову та Україні, в чому я не раз переконувався. Проблема в тому, який саме наратив є для цих авторів доступним.

 

Альтернативна до Сендса точка зору є справді можливою, як і альтернативна думці пана Винничука. Однак доносити її та полемізувати з автором варто не лише в українських наукових та культурних середовищах, де не залишилося вцілілих списів. А шукати можливості її публікацій за кордоном й іноземними мовами, нехай не одразу в першорядних виданнях, проте крок за кроком обстоювати власне бачення.

 

Відтак тоді серед джерел, які знаходять та використовують автори таких видань, будуть висвітлені різні точки зору на історію міста та держави. Чи всі вони будуть почуті – це уже інше питання, яке залежить і від якості аргументів.

 

Та останнє: сучасний Львів цікавий тим, що максимально ефективно використовує, чи то пак «монетизовує», свою історичну спадщину. Насправді, попри гарно збережене середмістя, історія Львова є цікавою лише локально, якщо порівнювати навіть з історією знайомих мені тюрінзьких містечок, в тлі яких присутні Наполеон, Шиллер, Ґете, Бетховен та інші глобальні постаті. Ні перше, ні друге не є поганим чи трагічним.

 

Насправді великою удачею для міста є книги на кшталт Сендсової, які привертають увагу до Львова крізь призму глобальних постатей Герша Лаутерпахта і Рафала Лемкіна, людей, котрі задали тренди для повоєнного світу. І помилкою було б монополізувати право написання книг про історію Львова лише для львів’ян і галичан. Інакше історичний Львів ризикує перетворитися в літературі на міфічне місто з судноплавною Полтвою, по якій ходять морські піратські кораблі.


Іван Городиський,
адвокат, канд. юрид. наук, директор-засновник Школи права УКУ (2014-2020)

 

 

 

21.09.2020