Десять негренят

Нове французьке видання знаменитого роману Аґати Крісті «Десять негренят» на вимогу правнука авторки й правовласника отримає назву «Їх було десять». Тут, звісно, можна згадати Шевченкове «славних прадідів великих правнуки погані», але ситуація не така проста, як то здається на перший погляд.

Адже під оригінальною назвою цей роман вийшов у Великобританії в 1939 році й перевидавався так до середини 1960-х. Натомість уже для американського видання 1940-го року сама авторка підготувала нову редакцію тексту з іншою назвою – «І не лишилось жодного». Було «Ten Little Niggers», стало «And Then There Were None».

Можна сказати, що Аґата Крісті вдалася до самоцензури, або ж пояснити це делікатніше й назвати просто «новою редакцією». Хай там як, але це святе право авторки і її добра воля, тому проти назви «І не лишилося жодного» я особисто не маю нічого проти. Зрештою, навіть перше українське (совєтське) видання в перекладі Вадима Хазіна називалося «Таємниця індіанського острова». Вочевидь, комуністичні цензори вважали, що негренят і негрів убивати не можна, а от індіанців – чому б і ні.

Насторожує натомість коментар правнука авторки, Джеймса Прічарда, який цю ординарну подію пояснив так: «Коли писалася книга, мова була іншою, і ми використовували слова, які тепер забуті. Сьогодні, на щастя, ми можемо виправити це, не змінюючи роману, але це стане прийнятно для всіх».

Коментар цього меркантильного чоловіка, який живе з пожинання плодів літературного генія своєї прабабці, вражає своїм цинізмом і спрощеністю. Адже добродій Прічард відправив на смітник історії «стару мову» і самовпевнено заявив, що деякі слова вже «забуті». Чи справді ми, читачі, маємо так легковірно погодитися з тим, що слова «ніґер», «негр» уже ніхто не пам’ятає й не використовує? Можливо, було б доречніше сказати, що нині вони набули негативних конотацій, тому доречніше їх не вживати або ж вживати їх із коментарем?

Адже йдеться не просто про розмову на кухні, а про художній текст, і вже сам факт зміни назви авторкою є цікавою історичною подією, яка до певної міри ілюструє епоху, в яку ця книжка постала, а також зміни, що відбулися в суспільній свідомості за вісімдесят наступних років.

Мова, якою ми послуговуємося, мова, яка послуговується нами, – це не просто засіб комунікації, а щось на кшталт спільної свідомості й підсвідомості, що в цей конкретний момент часу існує з нами, але загалом може обійтися й без конкретних нас (що й відбудеться, коли ми підемо з цього світу, звільнивши місце для майбутніх поколінь). Мова – як сам час: вона існує тепер, але також існує в своїй безкінечній тяглості. Відстань у двісті чи в тисячу років ще не означає, що мові не належать певні слова чи граматичні конструкції, навпаки: всі вони в ній живі, хоч, можливо, й не активні в цій її фазі. Невживання архаїзмів свідчить радше про лексичну обмеженість нашого активного словника, але аж ніяк не про мертві пласти в мові. Просто через те, що в мові нічого мертвого нема, вона розумніша й живіша за всіх нас.

Тож намагання на догоду політичному моменту цензурувати мову й твори мистецтва заздалегідь приречені на поразку. Бо хоч ми й випалили з офіційного спілкування нейтральне для західноукраїнських наріч слово «жид», або ж намагаємося цензурувати традиційний вертеп і прибрати з нього «цигана», ці слова все одно живуть у мові. Так само, як слово «затурканий», яке – за логікою новітніх цензорів – теж варто б забанити за образу турків, чи слово «німий» – за образу німців.

Мене бентежить те, що люди, які однією рукою пропагують свободу й рівність, другою намагаються накидати нам нові цензурні окови. Є твори мистецтва й слова, які є артефактом певної епохи, і цензурувати їх нині, заднім числом, це наче намагатися переписати історію в нових рожевих кольорах, усунувши згадки про рабовласництво, кріпацтво чи расову сеґреґацію.

Не знаю, як ви, а я не хотів би дожити до часу, коли ліваки відцензурують і перевидадуть такі жахливо неполіткоректні, але які ж геніальні й історично значущі вірші Тараса Шевченка. Не кажучи вже про те, що й Біблію, в якій Ісус стане чорношкірою жінкою, я теж читати не збираюся.