Може, й пусте, знічев’я – бо инакшого не пишеться. Бо кілька вже днів Місяця немає. Я знаю, себто, що він є, але його не видко, і від того так.
А може, це як вірші. Бо я собі сидів, дивився на зоряне безмісячне небо й на два метеори, що його були прокреслили, й воно собі виникло – прийшло, спало на гадку, народилося… Тим більше, що й починається із “чотири чорних”, – і я одразу так і подумав, що це схоже на вірш.
Чотири чорних археологи, отже, леда й помітні звіддаля навіть у бінокль, ходили зораним, вже й задискованим, а відтак, либонь, і засіяним полем на протилежному, східному березі геть пересохлого тут, у верхній частині, лиману Бурнас. У якомусь часі – я іще не з’ясував, у якому, тому не уточнюю – всі верхні частини тутешніх лиманів повідрізувано греблями-дорогами й названо окремими іменами. Цю, зокрема, – озером Солоним. Нижче береги переходять у глинисті, чимраз вищі урвища, але тут, угорі, лиман лежить у широкій неглибокій долині, яка розходиться на схід і на захід пологими бортами. І ось чотири рухомі риски блукали східним, а я стояв на західному, при самім урізі відсутньої води – там, де він мав би бути – і намагався роздивитись у бінокль.
Були, зрештою, не такими вже й чорними. З яскравих кольорів, щоправда, тільки синій – якійсь дивний відтінок синього зі сріблястим – в їхньої машини. Але в їхньому одязі були і коричневий, і сірий, а в одного щось навіть біліло на рівні плечей – можливо, мішок; й у всіх зблискувало раз-по-раз металевим десь над головою. Більшого розгледіти не міг – зо два кілометри усе ж таки.
Спершу був взагалі їх за мисливців сприйняв, адже й було у суботу, в день полювання, а я працюю інспектором в національному парку – “Тузлівські лимани”; у цьому часі – і на його території полювання заборонено: парк створено насамперед задля птахів, що в них тут великий шлях, один із магістральних міграційних коридорів. Мабуть, я і про біле в одного з тих чорних подумав яко про мішок саме через те, що бачив такий у мисливця. У нього він був призначений для збирання впольованої здобичі. Зрештою, як і у них.
Я, проте, блукаю тут із велосипедом ось вже кілька годин, і мені зовсім не посміхається їхати ще й до них – об’їздити греблею кілька кілометрів. А неквапні проходи полем, простягнені до землі руки із подовгастими, довшими за рушниці предметами, й оте металеве зблискування над головою підказують, що це, властиво, мисливці инакші. Не заспокоює, та все ж таки звільняє від потреби крутити педалі – бодай трохи недурний, хоч би й наскільки чорний археолог поза межами пам’ятки зі статусом, як мені пояснили, завжди скаже, що шукає металобрухт.
Час від часу один з них зупиняється й припадає до землі, і можна здогадатися, що він копає – уявити собі це: із маленькою саперною лопаткою, тому що її зручно перевозити в багажнику авто. І я ніколи не мав до справи із тією штукою, якою вони слухають землю і яка мені у них зблискує, але теж собі так уявляю: вона їм перед тим пищить.
Що вони знаходять, невідомо. Їх тому і називають “чорними”, бо про їхні знахідки знають тільки вони. І ті, кому з різних причин – гордощів, а чи комерції – зволіють розповісти.
Але по краях бортів, понад краєм долини – кургани. З мого боку і з їхнього теж – вони ходять за 200–300 метрів од нього – один проти одного, симетрично. Й тих, хто його насипає, я бачу без бінокля.
Бо таке у жоден бінокль, монокль чи навіть нівелір, що у нього, каже приятель, усе, що на Місяці, добре видно, не побачиш. Не знаю, чи бачать їх вони, хоча їм, здається, й ближче. Тим більше, що тримають у руках – і тільки потім складають у мішки – речі тих людей.
І я не знаю також, хто це – ті, що насипають. Бо курганів тут дуже багато, а я тут допіру трохи менше трьох місяців – іще не розібрався, де чий. Але бачу їх так само добре, як і тракториста, що цей курган розорює. У цьому році, в минулому й, судячи з розмитих обрисів могили, вже не один рік перед тим. Вони насипають, себто – аби поховати, вшанувати померлого, згорнути для нього пасовище зрізаним дерном, створити орієнтир у степовому безмежжі й означити терен роду-племені, віддавши його охорону духові небіжчика, а він розорює – розтягує ґрунт й артефакти для отих чорних: аби не об’їжджати або ж задля зайвого центнера (чи скільки там його) збіжжя.
Іще. Один з чотирьох у біноклі, у химерному світлі Сонця надвечірнього, схожий на тих, які насипають, – щось таке на ньому вдягнуте довге, неначе б якийсь кунтуш кочівницький або ж обладунок… Але це вже, вочевидь, моя фантазія – це я собі домалював те, чого не добачив.
А поруч на греблі впоперек річки Алкалія ми стоїмо й балакаємо з мисливцем. Не з тим, що з мішком, – його зараз не видно, бо западають вже сутінки, а він блукає десь в очеретах із рушницею, псами й іще двома мисливцями з сусідньої Кабакші, – але з його батьком. Це остання гребля за течією – нижче вже лиман, і хоч як це дивно, а проте ця невеличка, травами поросла загата і собі малої степової ріки чимало всього обумовлює. Наприклад, північну межу парку. А отже, вище од неї, кабакшанським, полювати можна, а нижче – ні; хоча єгер з Базар’янки і стверджує протилежне, про що я зараз дізнаюся. А ще це межа двох районів – Татарбунарського й Білгород-Дністровського. Мисливець, із яким я розмовляю, – тузлівській, а отже мертва качка у його руках із зернами кукурудзи в закривавленому дзьобі впольована або на території парку, або у сусідньому районі, а там вже, відповідно, угіддя инакшого товариства… Утім, я навіть пострілів не чув – вони були ще до мого приїзду, а зерна у дзьобі чоловік показав мені, пояснюючи, що качка, мовляв, попоївши у полі, прилітала води напитися, й не буде ж вона, дурна, каже, пити солону воду з лиману. Тобто це вже не моя справа, хоче сказати він, тобто нехай турбуються кабакшанські. І тому ми просто балакаємо – без протоколу.
А остання гребля Алкалії, до речі, глуха – селяни засипали їй гирло. А “гирло” дуже схоже на “горло”. Й навіть без лапок, не на письмі теж.
Розмовляємо ми довго. Про рибу, про парк, про Далекий Схід: я там виріс на березі Охотського моря з боку Колими, а чоловік там працював замолоду – навпроти, на Камчатці. Тим часом вже й споночіло. Коли ось під’їжджає авто. Іще двоє мисливців – з Одеси. Але поки що без зброї – приїхали на розвідку. Вони бачать машину кабакшанських, впізнають її й радісно розповідають про спільне полювання із її власником минулого року. “Ну, он тогда хорошо взял – он и гуся сбил”, – каже один. І це він якраз розповідає мені про єгеря з Базар’янки, й навіть обурюється: “То есть егерь, который тут живёт, не знает, где можно охотится?!”
Його пес, поміж тим, знайшов чиюсь нору й починає її підривати. І я намагаюсь його нагнати, бо мені шкода миші – вона там живе, вона там жива. Як і гуска, заким її не “збили”. І за цим разом чоловік мене підтримує, тільки що з инших міркувань – бо мав, каже, випадок, коли собака заліз в нору до борсука й просидів там до пізнього вечора.
Того борсука собака у підсумку все ж таки вигнав, а мій попередній співрозмовник розповідає тепер вже одеситам про вдале полювання иншого мисливця, який зробив тут у тому році, на суміжному полі, триста пострілів. Це вони про голубів, але у нього все у вимірі пострілів.
І ми стоїмо, отже, говоримо – вони вже переважно говорять, я слухаю – а повз нас проходять іще четверо. Зі сторони Кабакші, але з палеоліту. Пізнього, здається, хоча тут і без різниці. Й вони сумні, тому що вертають без здобичі. Невдале полювання, розчаровані сподівання домашніх – тих, що чекають, голодна ніч, і якби хоч одна. Тільки я знову не знаю, як їх назвати, адже ж з мисливцями, ось, говорю.
І де їхній дім не знаю. Наразі знайшов тільки про майстерню кремнієвого виробництва біля села Дивізія. Незвична назва, до речі – потрібен час, аби звикнути: один-два бодай місячні цикли. Кажуть, там землю першими – після виселення ногайців, зрозуміло, – відставні солдати отримували, які себе дивізійниками називали. І я вже, ясна річ, і про инших дивізійників, галицьких, жартома подумати встиг. Але пізніше дізнаюся, що є й инші, не настільки очевидні виводи – від “погонича верблюдів” турецького й до латинського, а чи то, може, румунського “бачити розділеним на двоє”: село і справді на дві частини річкою Хаджидер розділене.
До дому — в Тузли, а згодом у Фуратівку, куди переїхав – повертався як коли. Тоді, як із мисливцями на Алкалії – довго й допізна, геть вже поночі, тому що приварена велосипедна педаль відпала, й мусив як на самокаті. А китайська педаль була приварена тому, що український виробник нарізав їй різьбу за рухом оберту, і гайка відтак повсякчас відкручувалася. А коли чотири чорних – верхом долини. І проїздив повз іще один курган. Я про нього чув щойно приїхав, але не бачив, бо засіяли соняшником. Тепер соняшник зібрали, й здалеку, аж ген-ген за оголеним, глибоко, згідно зі старою хліборобською традицією переораним полем чутно було, як у музейній експозиції краєзнавчого музею в Білгороді-Тірі-Аккермані плаче дитина. Батьки печеніги поховали її тут, а археологи – цього разу білі – викопали, дослідили й експонували.
__________________
Не спромігся нараз написати, й Місяць тим часом не лишень з’явився, але й повні набрав. А тому іще трохи підмісячного. Вчора стояв і рахував браконьєрські авта, що нічними полями-шляхами їхали на мис Калфа та звідтіля вертали. Це межи лиманами Бурнас, Курудіол і Алібей – сезон ловлі кефалевих нині, а там місце зручне. І якщо по закону – “згідно з законодавчою базою” – браконьєрами є всі, окрім кількох підприємців зареєстрованих і рибалок, які працюють “від них”. Але серед браконьєрів також є різні: є ті, що для себе, наприклад, що лінуються бюрократії і не бажають ділитися – а є що на продаж, у промислових масштабах. А всі разом згадують про старі часи, коли ніхто не “сипав” сіток із дрібним вічком, та обурюються щодо продажу камбали розміром з монету. Яку, проте, однаково хтось купує.
А загалом оцей нурт із рибою, він тут від самих початків нової, опісляногайської історії – іще запорожці з донцями-некрасівцями за рибні промисли ворогували. А я тепер ось на практиці згадав, що й саме козацтво значною мірою з рибальства починалося – з промисловиків-уходників на річках Дикого Поля.
А вивчав це я, отже, “логістику” браконьєрську – є, виявляється, слово таке. Жвавий доволі рух – нарахував п’ять машин туди й чотири назад й іще мотоцикл, скутер.
А в полі десь – мені не видно, тільки чути – трактор. Оре чи сіє – займається землеробством. Цілу ніч.
А з моря чутно час від часу далеке відлуння вибухів. Й у небі з’являються, висять, опадаючи вогняними краплями, і зникають вогні, які дехто по селах сприймає за НЛО. Насправді не знаю їхньої природи і я, але пов’язано це з військовою авіацією – тривають військові навчання. Знову дивився фільм про бомбардування Хіросіми й Нагасакі; усім иншим вже був вражений раніше, а тепер – кількістю самого тільки пального, яке споживає бомбардувальник: він не міг більше чекати на літак супроводу, тому що в нього залишалося лишень близько 5 тисяч літрів…
Вили шакали в околицях мертвої Зандерівки – колишньої німецької колонії, а згодом української Миролюбівки. Кружляла наді мною сова – не знаю, чому й наскільки це типово, але зі мною так завжди. Небом рухалися хмари – з південного сходу. Потеплішало…
__________________
Написав три роки тому й облишив – здалося сировим і нецікавим. А цієї зими у монографії про кам’яну добу північно-західного Причорномор’я на археологічній мапі пам’яток мезоліту побачив квадратову позначку “місцезнаходження” побіля села Широке.
Широке – це офіційна від 1948 року назва Кабакші (турецько-татарське Кибарече). Щось на кшталт моєї Фуратівки-Новомихайлівки тобто, або ж трьох Приморських – у Білгород-Дністровському, Татарбунарському й Кілійському районах…
