Малий фейлєтон
Роздробилося наше життя. Зріжничкувалися орієнтації, погляди, інтереси і... амбіції. Кожній веде свою політику. Кожній має свою мету, свою програму, свою тактику і своїх приклонників. І так є не лиш з нашими заграницею, але й з тими, що осталися в межах "східної Малопольщі", себто з тими, що вросли в свою землю корінням і... векслевими зобовязаннями та шукають зорі і стежки у будучність. Одно нас всіх занимає, одно нас припікає: розвязка сусідського питання. Роблено вже деякі проби в сім напрямі. Розпочав сі заходи любий Лев Черкавський, опісля взявся за те заслужений Данилович. Та виявилося, що се твердий хліб. І се якpaз стало для мене заохотою. Люблю плисти проти вoди. І я став роздумувати над сусідським порозумінням, що могло би стати помостом і передпокоєм для сусідської згоди. Висповідаюся сьогодня, хоч діло не доведене до кінця.
Я взявся инакше до сього питання. Я не буду ждати на візвання до ДОҐ, ні на запросини до п. Ґалецького чи Вітоса. Я пішов за демократичним духом часу і зачав роботу з низу і то з самого низу.
Від майже наполєонських часів живе при ул. Личаківській моя тітка. Колись був я у неї на станції. Маю знайомства в сій камениці до сьогодня. Живе там в сутеринах порядний, чесний і засібний возний одної з львівських банковиx інституцій. Називається Войцєх Колянко. Є сусідського обряду і національности. Любить говорити про політику. Стрінув мене вчора на улиці, зачіпив і розбалакався. Гризе його наш сусідський спір. А щирий хлоп, сердечний і вимовний. Я повів його на невтральне місце — до Фухсової, щоби свобіднійше побалакати.
І поплила розмова. Зразу йшло гладко: "два сусіди мусять жиги в злагоді", "згода будує, незгода руйнує", "краща соломяна згода, як золота авантура", "де двох бється, там третий користає" ітд. ітд...
Він говорив, а я пив пиво і притакував, потому я пив пиво, а він притакував. Та розмова зачіпила несподівано мов у сухий пень.
— Ще одно мені поясніть — просив Колянко — що то є властиво за холєра з тими етноґрафічними межами? Я якось не годен розібрати.
Говорю йому і пояснюю, що то є етноґрафічна маса, етноґрафічна область, но і етноґрафічна межа.
Статочний п. Войцєх вибалушив очі, відсунув пиво і каже:
— Що мене обходить етноґрафічна межа? Беріть на розум. Я живу не Личакові вже 58 років, на Личакові жив і мій батько, що примандрував з Бохні. Я тут хочу вмирати. Що мені етноґрафічна межа?
Бачу, що п. Колянко не визнається в справі, то й зачинаю з другої бочки. Пускаюся на мальовання, на образовість і порівняння.
— Слухайте пане, кажу, берім так на розум: йде зима а у мене нема плаща. А мені плащ конечний, властиво потрібне мені футро. Но маю і нема за що купити. А бачите, у мого сусіда є футро. Значить, можна би футро мати. Треба лиш переступити його поріг, розбити шафу но і...
— Ей пане, се пахне Бриґідками — перебиває статочний п. Войцєх...
— Но, но. Заспокойтесь. Я того й не зроблю. Я остану в своїх етноґрафічних межах...
Ми випили ще одно пиво і говорили про осінь, апровізацію і недобрі жінки...
Громадська думка
29.08.1920