Партії як невід'ємна складова демократичної парламентської боротьби є атрибутом кожного розвинутого суспільства західного зразка. Є вони, партії, і в східних суспільствах, але там вони становлять собою радше ширму демократії, а не її суть. Бо в таких державах вони є закритими акціонерними товариствами або державної номенклатури (комуністичні партії СРСР, Китаю), або державного бізнесу (газпромівська «Єдина Росія» Путіна).

Метою львівського бурмистра Андрія Садового на цих виборах є максимально голосно заявити про свої президентські амбіції, не сказавши про них жодного слова. Принаймні таке вараження склалося у «Z», який після аналізу списку та виборчої кампанії ВО «Свобода» тепер узявся за «Об'єднання «Самопоміч». Не маючи загальноукраїнської структури, команда Садового беззастережно віддала ініціативу у формуванні списку громадським активістам та експертам «Реанімаційного пакету реформ», докомплектувавши їх бійцями батальйону «Донбас», членами партії «Воля» та представниками партнерів-спонсорів.

Несподіванка минулих виборів — ВО «Свобода» — на цих виборах має мало шансів пройти у новий склад Верховної Ради. Звісно, партійні функціонери не вірять даним соціології, доводячи що й у 2012 році націоналістам мало хто ґарантував проходження до парламенту. Щоб оперувати фактами, а не домислами, «Z» аналізує настрої в електоральній базі «свободівців» та розбирає здійснені партією протягом каденції 2012–2014 років кроки на такі, що додають команді Тягнибока виборчих балів, і такі, що відбирають.  

Стара політична еліта не здатна відповісти на запотребування сучасного українського суспільства. Зрештою, будьмо відвертими, ця еліта ніколи не відповідала запотребуванням цього суспільства. Інша річ, що запотребування ці були вербалізовані не чітко й артикулювалися не голосно — недарма прижилося вже банальне «влада така, на яку заслуговує народ». Але українська громада зріє, і тепер настав час, коли без реального оновлення в тонкому прошарку політичної сметанки вже не відбутися.

У нас несправжня Незалежність, за справжню треба платити кров’ю, бо інакше її не цінують — звикла риторика останніх 23 років в Україні.  Ну що ж, думки матеріалізуються — Господь послав нам саме ті випробовування, на які ми «напросились».

Все йде до того, що як і обіцяв Петро Порошенко в кулуарних розмовах послам країн-членів ЄС (а потім Андрій Кожем’якін проговорився і для українців) 26 жовтня відбудуться дострокові вибори до Верховної Ради України. Як вони будуть проходити, за яким законодавством – ще не зрозуміло. Висока ймовірність того, що Петро Олексійович скористається тактикою бліцкригу, яку успішно апробував на президентських і київських виборах 25 травня цього року.  

За трагічними подіями на сході, жертвами яких вже стали кілька сотень представників різних країн та народів, питання люстрації влади відходить на задвірки суспільної уваги. І це можна пояснити. Якщо країна у стадії не проголошеної, але від того не менш жорстокої війни, то саме війна і формує порядок денний. Людині притаманно в боротьбі  з наслідками не помічати причин проблеми або відсувати їх вирішення до моменту, коли наслідки не будуть такими подразливими.

"На тлі того, що відбувається зараз в Україні, найбільш значним ризиком є ​​для нас розкол Європи", – заявив нещодавно міністр закордонних справ Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер. До його слів, як і до такої «розкольницької» позиції загалом, можна було би поставитися досить скептично. Європейським спільнотам, які з часом трансформувалися в утворення, яке зараз називається ЄС, ще з часу заснування (27 травня 1952 року) постійно віщували розпад.

Незважаючи на два реальні та один більш-менш можливий варіант ініціювати вибори до Верховної Ради у повній відповідності до чинного законодавства, парламентська більшість з ініціативи УДАРу пішла четвертим шляхом.

Позбувшись режиму Януковича, українці на повен голос заявили бажання оновити всю владу в Україні. Гасла боротьби з корупцією та люстрація, в яких ми бачимо ключові механізми цього оновлення, звучать з усіх ефірів, радіостанцій, ними повняться шпальти газет та Інтернет-видання. Справді, ці механізми є критично необхідними для оновлення виконавчої та судової гілок влади.