Свенцицька Е. Речі, що лишилися від дому. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 112 с.
Ословлення, а тим паче у рамках поетичної методи, таких емоційних тригерів, як дім, втрата дому, можливість повернення додому – це завжди болить, це завжди особисте і відчувається дуже по-різному. Відтак, говорити, бодай поетичною мовою, про настільки тонкі й чутливі матерії – це гіпервідповідально, це особлива місія, котра тяжіє до персональної спокути.
«Ви послухайте мене…», – звертається до читачів Еліна Свенцицька, відкриваючи, таким чином, збірку «Речі, що лишилися від дому», – і нам залишається тільки слухати. Втім, між вислуханим і почутим може виявитися справжня прірва, подолати яку до снаги не кожному. Тут річ не лише в особистому досвіді, компетенціях, здатності до емпатії. Є теми, котрі на засадничому рівні приречені на неоднозначність трактувань, дискутивність, полярність бачень. В сучасному українському синопсисі такою темою є війна на Донбасі, що поступово перетворюється на одну із найболючіших стигм нашої історії.
Проте Свенцицька говорить до читача, українського читача, саме з епіцентру цієї теми, з осердя її емоційно-психологічного кокону, з простору, наповненого утратою та її рефлексією. Втрата дому на певному семантичному рівні тотожна втраті власної ідентичності, втраті самості. Тільки люди з великим запасом міцності, персональною мужністю та мудрістю здатні зберегтися, витривати і відновитися після такого серйозного випробування.
Козенятка і рушниці
Тема війни, як і тема оцінки її наслідків – чи не найбільш репрезентована в світовій літературі, проте й досі зберігає актуальність, адже війни не припиняються ніколи. Щохвилини на планеті точиться боротьба, подеколи її інструментом є вогнепальна зброя, іноді – інформація чи економічні блага. Проте трагічний пафос війни завжди іде поряд із її гротеском, її брудом і шалом, але в чомусь також і здоровою впертістю, таким дещо своєрідним життєствердним меседжем, адже ніщо так не бадьорить, як необхідність щоденно, щохвилинно боротися за виживання.
Еліну Свенцицьку особливо не цікавить (анти)естетика війни, як авторка вона зосереджена власне на пост-війні у її внутрішньому вияві, її персональному осмисленні та прийнятті. Бо прийняти той факт, що твій дім більше тобі не належить, твоє місто більше не «твоє», твоєї гібридної ідентичності більше не достатньо – вочевидь, прийняти таке нелегко. Навіть просто зрозуміти, що твої вчорашні сусіди, знайомі й родичі – вже не ті люди, якими ти їх знав, – уже це непросто.
Свенцицька бере це болісне, непросте прийняття і трансформує його у виразні, чіткі смислеобрази:
«Козенятка біленькі схопили рушниці – собі вовка шукають».
(«У повітрі лихому святкове ганчір’я…»).
Власне, ці вірші насичені тривожною, болісною образністю, вони базуються на ній, переростаючи у сповідь втаємниченої, сповідь очевидиці. З-поміж особливо разючих – образи «гострозубих ножів», «вовкулак на калині», «сонце – скляна помаранча» (цей останній образ відсилає нас до фільму Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин», що так само переосмислює тему сучасного Донбасу і того що відбувається там і з тими людьми, а назва фільму, у свою чергу, є цитатою з вірша Поля Елюара, французького поета-сюрреаліста) – своєрідний паноптикум і бестіарій регіональної соціально-гуманітарної катастрофи, екзистенційної загибелі, неминучої і незворотної, зумовленої історично, генетично й культурно, у чомусь гротескної, але все одно цілком реальної для конкретних людей, таких, як Еліна, зокрема:
«Летіла лелеча зграя
Над конопляним містом,
Кинула біле пір’я
На похилену хату.
Летіла лелеча зграя,
Кинула чорне пір’я
На покошене поле.
Спитала: що обираєш?
я обираю волю —
Рябу метушливу бабу,
Що просить трави сухої,
Збирає всілякий мотлох.
І не те щоб жебрачка —
Їй шкода покинути речі,
Бо це все ж таки пам’ять,
Бо тільки вона лишилась
В темну глуху епоху,
В конопляному місті»
(«Епоха глуха і темна…»).
У віршах Свенцицької годі шукати сюжетності, годі намагатись розпізнати галерею чітких персонажів – тут домінує дух, а не плоть, тут зміст і форма абсолютизувались і стиснулись до точки у просторі, тут натовпи скривджених історією сунуть у пастку трамвайних дверцят, а трава виростає в степу, всіяному метафізичною сіллю.
Лірична героїня цих текстів – постать скоріше умовна, рефлексійно означена, позбавлена персональних характеристик, майже безособова. До певної міри вона втілена у образ ляльки, – це метафоричне перенесення власної ідентичності у неживий, по суті, предмет і, відтак, спроба оживити його окремо від себе, відокремити себе-колишню від себе-теперішньої, спроба певного впорядкування досвідів життя до і після, При чому нерідко ця лялька – «лялька безнога», що вказує на знерухомленість, певну, не обов’язково фізичну, обмеженість, певне метафоричне каліцтво («Ось ліхтар похилився – стоїть»).
Щодо безособовості, невиразності, ретушуванні особистісних рис ліричної героїні, то це навіть логічно і вмотивовано. Покидаючи дім, не годиться акцентувати власну індивідуальність – краще злитися з натовпом таких самих мігрантів, вдягнути маску безликості, відмовитись від яскравих барв і стати непомітним. Так легше вберегтись, і легше прослизнути крізь усі пастки й блокпости. Зокрема, для того, аби повернутись.
Пухирчасте тіло коло чужого вогню
Втрата дому нерозривно пов’язана з проблемою пошуку нового дому, точніше, його до певної міри сурогатної заміни, блідої копії оригіналу, назавжди закарбованого в свідомості. Так чи інакше, це шлях, це певна зовнішня, але й значною мірою – внутрішня – мандрівка, фінал котрої далеко не гарантовано буде благополучним.
Еліна Свенцицька добре відчуває цю умовність можливого гепі-енду, його фактичну небажаність, сумнівність. Вона передає це в загальній атмосфері своїх текстів, їхній похмурій, дещо відстороненій настроєвості, спроквола систематизуючи умовний багаж, у тому числі й емоційний, котрий зостався після-дому, після епічного Виходу донецьких переселенців.
Світ речей, які залишилися від дому – це ще і «світ похилий речей непотрібних» («Ось ліхтар похилився — стоїть»). Тож чи варто намагатися врятувати цей світ – точніше, його болісні уламки, зазубрені скалки і мікроскопічні волокна, адже:
«І збайдужілі дивляться зірки
На ту, котра додому, ту дорогу,
Але від дому втрачено ключі…
І падають, і падають вночі
Метелики померлі на підлогу»
(«Минуле насувається здаля»).
Свенцицька неодноразово вдається до теми трансформації, неминучої в екстремальних обставинах, в котрих опиняється людина, що втрачає домівку (як реальну, фізичну, з каменю і цегли, так і метафоричну, духовну, сенсотворчу).
Надія на повернення жевріє у текстах книжки, проте навіть ця надія постає якоюсь хворобливою, обізнаною зі власною смертністю й утопічністю. Цей мотив нездійсненного, але бажаного усе ще повернення задекларовано у тексті «Коли до Донецька приїдуть…», котрий є певною мірою програмним для книжки:
«Припинено шлях наш зворотний,
обірвано шлях наш зворотний,
щоб жити під злими зірками,
до рідних суріпок тулитись».
Нескінченна туга за втраченим, а, може, так до кінця і не набутим у екзистенційному вимірі домом, за містом чи його привидом – все це виливається у рядки, абсолютно справжні й довершені, афористичні:
«Серце ходило містом,
не чужим і не рідним,
не живим і не мертвим,
якому лишитись не можна, з якого поїхати важко»
(«Ось вам казочка на ніч»).
Свенцицька пише історію, в якій занадто мало оптимізму, мало віри у щасливий фінал, адже будь-який фінал уже несе в собі зародок тліну, ідею глобальної конечності. Зате в цій історії, створеній поеткою, багато правди і якоїсь апокаліптичної естетики на межі з пророчим віщуванням: «Прекрасне майбутнє йде до нас по наших кістках («Обіймаю чорну калину»).
В поезіях Свенцицької багато монологу – мовлення поетки густе, монолітне, певною мірою, герметичне. Тут уже майже не зосталося місця для інших матерій, інших переживань, ця пекуча урбаністика звучить як мемуари покійного міста, «мертвого міста», котре говорить вустами авторки:
«Я пишу вам зі Сходу – там дивні бувають міста,
Ось, наприклад, моє – воно тягнеться всюди позаду,
Його вранці охоплює біла пекуча сльота,
а вночі виповзає шершава розлючена правда
(«Я пишу вам зі Сходу, з бездомної тої землі»).
Психологічна напруга наростає у збірці поступово, підкоряючись якійсь особливій внутрішній драматургії, розгортається, наче простирадло, щоб, урешті, проявитись у болісному, майже розпачливому рефрені: «Ми хотіли додому…» («Ці шматинки життя – о, які ж ви малі!»).
І, попри те, що «від дому залишились тільки ключі», повертатися у нього ніколи не пізно, повертатися додому нам судилося вічно, й подеколи це виглядає як справжнє прокляття, або ж – болісне, упокорене, спокутуване благословення: «Це останній блокпост. І перепустка дійсна, як біль, Бо потрапити треба нарешті додому, за ґрати», адже «…стали наші дороги додому страшні, як казки» («Поверніть, поверніть обгорілу домівку мені»).
Коли Свенцицька говорить про дім, на якомусь рівні стає зрозуміло, що це і є її болісна точка неповернення, її персональний тригер, її поетична Голгофа, зійти на яку можна, тільки промовивши усі слова – до останнього:
«Дім неначе потопельник,
Тихо падає у дим…
Йде життя – сумирний песик –
Вслід за хлопчиком старим»
(«Доленько моя залізна…»).
Сухі кістки часу
У другому розділі збірки Еліна Свенцицька звертається до пам’яті, персоналізуючи її: «Пам’яте, сива жебрачко», – і, вочевидь, такий перифраз є невипадковим. Пам'ять у буттєвому сенсі – важлива, сакральна, питомо людська особливість і є одним із найцінніших компонентів структуризації особистості, іманентним чинником її становлення й розвитку.
Необхідність відмовитися від цієї пам’яті, стигматизація усього корпусу особистої та родової пам’яті як такої, що виявилася хибною, ганебною, опороченою – важка особистісна травма і екзистенційна трагедія, певний злам свідомості, що фіксує межові стани буття:
«Над минулим моїм розкружлялися мухи і трутні,
Воно стрижнем залізним у чорних легенях тремтить…
Та яким воно стане, коли до нас прийде майбутнє?
(«О, за море, за море, за море, над битвою хвиль»).
Цей біль від утрати пам’яті, від необхідності ревізування її неканонічних решток виливається у болісне голосіння, розпачливий зойк:
«Пам’яте бідна,
як важко зі мною тобі!
Чому ж стоїш ти,
не йдеш до холодної хати?»
(«Пам’яте, сива жебрачко… »).
Мертве волосся пам’яті, за Свенцицькою, прив’язує ліричну героїню лише до непізнаного, невідомого – натомість увесь пласт її прожитого емпіричного досвіду перетворився у прах, і не важить нічого, зосталися лише «примари в під’їзді», тіні й важкі привиддя минулого:
«Пам’ять — світло? Пам’ять — щастя?
Пам’ять мовчки б’є під дих»
(«Моє місто заблукало».)
У персональній онтології поетки немає стійкого і певного, немає сталих категорій, немає утопічних сподівань. Тут макабричні інтенції увиразнюються до максимуму:
«Як я хочу з цього світу
Вийти стежкою провини,
Ось вона, пекельна свічка,
– спалене життя моє»
(«Сонцева сестра забула…»).
Еліна Свенцицька гостро відчуває час, у якому живе, з яким комунікує на рівних, без зайвих загравань чи компліментарних реверансів, лише зрідка здивовано запитуючи і/або фіксуючи:
«Часе, часе, чому ти стоїш, не відходиш,
Кістяками у шафах чи кісткою в горлі,
Ти замерзлою рибою стукаєш в двері,
Кров у серці міняєш на грудочку солі»
(«Часе, часе, чому ти стоїш, не відходиш»).
Поезії авторки сповнені буттєвого трагізму, усвідомленого й відрефлексованого, це повноцінні гранульовані конструкти локальної особистісної трагедії, що розгортається на тлі загальної історичної кризи, на тлі глобального виклику переосмислення національної та персональної ідентичності (що теж є, чи може бути, синонімом дому, врешті-решт).
Дерева, сповнені гніву
Попри позірну спокійну, радше меланхолійну тональність, у котрій звучить збірка, образи Свенцицької подекуди змушують затамувати подих своєю оригінальністю, гостротою, якоюсь аж потойбічною, розпачливою силою. Це ті «криваві квіти, що бачать у снах лелеки», які проростають зі сміття та всілякого такого, аби врешті стати поезією, найгострішою і найболючішою з можливих.
Градус напруги у цих віршах доволі високий, тут постійно звучить енергія болю, енергія протесту й боротьби, що супроводжується усвідомленням межової самотності, хрестоматійної самотності «чужого серед своїх»: «На покинутий дім обернуся в тривозі, і лишився мені тільки стовп при дорозі» («Спопеляється дім»).
Хоча збірка майже всуціль оприявнює тему війни у віршах, власне номінативної війни тут не так багато. Але там, де вона є, усе спрацьовує чітко і безвідмовно, слово перетворюється на зброю, слово творить крихкий, зневірений, якийсь аж смертельно втомлений простір:
«В життя награлися врешті –
Треба в війну пограти.
Хто йде в північному вітрі?
Мертві чужі солдати».
(«Кажу тобі – віє вітер…»).
Окремі вірші цієї збірки вражають до мурашок – вони перетворюються на справжній реквієм, «реквієм за мрією», за домом і пов’язаними із ним особистими та родовими тотемами, родинними зв’язками, відчуттям співпричетності, закоріненості, та навіть, реквієм за віршами врешті-решт (себто віршами, написаними там-і-тоді, уже в якомусь вимірі неіснуючими, фактично – віршами, що перетворилися у «одяг для голого болю»):
«Стала злива схожа на помсту,
Походжають під сонцем мертві,
не можна, більше не можна
З свого часу вийти на площу
Під чуже занехаяне небо
І за слово життя віддати»
(«І лилися вірші сльозами»).
О, тільки б жити!
Попри важку настроєність, у збірці присутній і світоглядний оптимізм, хоча й дещо іронічний («Серце знову відросте»), вплетені у канву меланхолії й туги також і сила і воля до змагу. Деякі тексти, на позір дуже легкі й прозорі, приємно дивують, захоплюють продуманою міццю образів, конструктивним онтологічним подивом на межі із запереченням буття, точніше, його необхідності:
«Мешкала я в капусті —
Нащо мене знайшли?»
(«Через весняну пущу»).
У цих віршах уміщено стільки болю й краси, що майже перестаєш помічати, наскільки простими засобами вони виражені, наскільки невибагливою методою користується авторка у своїх ліричних монологах, притишено зітхаючи або просто констатуючи:
«Мертве море твоє, моя юносте бідна,
Подолати не можу, не можу, не можу…»
(«Ти не зла, ти не добра, ти просто далека…»).
Попри традиційне, якоюсь мірою усталене в літературознавчих колах асоціювання Еліни Свенцицької як власне літераторки зі «Срібним віком» та питомо російською поетикою мовлення, усе ж наберемося відваги побачити в текстах авторки уже зовсім інший, український бекграунд, те, що зажди буде відмінним, а не тотожним, те, що тяжіє до виокремлення і звільнення, а не до уподібнення, те, що походить власне від особистості поетки, а не є виявом її професійної діяльності в академічному сенсі.
Занадто сміливо й відверто Свенцицька оголює в своїх поезіях якісь інтимні, глибинні нерви, пов’язані з болем, самоідентифікацією, вічною метаморфозою буття, занадто багато в її творах трагізму й екзистенційного усвідомлення природи речей (і це ті ж самі речі, які «залишились» – саме вони). Тут немає й сліду акцентованої елегійності, попри глибинну меланхолійну закоханість у життя та його безкінечний плин, його історично зумовлену циклічність:
«О життя, я вітаю тужливе ширяння твоє»
(«О життя, я вітаю тужливе ширяння твоє»).
Відкладаючи в бік, точніше, якось мимохіть не помітивши «срібновіківських» алюзій, бачимо тут зовсім інші ремінісценції, приміром, невипадкове відсилання до «Привітання життя» Богдана-Ігоря Антонича, засадничо відмінного, проте у чомусь настільки ж тужливого поета, оспівувача дому і його вічного віднайдення-після-втрати, попри усю позірну бравурність «Пісні бадьорих бродяг», наприклад: «В дорогу! Щоб лиш сонце нам світило, щоб ясен круг горів нам угорі».
Доволі близькими інтонаційно, та навіть і семантично, виглядають замальовки Свенцицької:
«А над нашим базаром голосить юрба аонід,
І ридають сирени над нашим осіннім вокзалом».
(«О життя, я вітаю тужливе ширяння твоє»),
та Антонича, цього хрестоматійного хруща української літератури:
«Над станційним гамором, мов абажур, наложений
склепіння лук.
Навкруги байдужі очі й обоятні постаті незнані
й кожна з них свій клунок має й кожна з них несе
життя свойого в’юк».
(«Велика подорож»).
Власне, тема «великої подорожі», осмислення вічного шляху і вічного повернення, - усе це створює певний епістемологічний дискурс, в якому і варто розглядати збірку «Речі…», проте не обмежувати ним її прочитання і трактування.
Зазначимо, що Свенцицька охоче практикує інтертекст у широкому розумінні, володіючи академічною компетенцію, вводить універсальний прецедент у структуру свого поетичного мовлення і переосмислює його відповідно до власних завдань і внутрішньої логіки «Речей…» :
«Не скажу на суді, як із пекла ростуть
Ті садочки вишневі, ті кров’ю нап’яті,
Там хрущі вертольотами злими гудуть
І на ліжках сичі сплять щасливі, дзьобаті».
(«Не скажу на суді про перелюб чужих»).
Жорстока, відверта риторика Свенцицької пронизана інтертекстуальним мотивами, що подеколи набувають якогось аж загрозливого звучання: «Україно моя — пил, суріпка та сива імла, Лезо туги залізної, щастя, в яругах забуте» («Чорна мати моя»).
Написані білінгвою, в художньому сенсі ці вірші залишають багато питань, вони допускають технічну недосконалість і певну «кострубатість», й навіть не намагаються це приховати, вони навіть у дечому наївні, вони печальні й якісь дещо сірі, як уся ця земля Донбасу з її териконами і втомленими шахтарями, з її сепаратизмом і безкінечним блуканням у пустелі самоідентифікації, коли навіть війна не є відповіддю, а смерть не ставить питань і, тим паче, не пропонує жодних перспектив.
Проте, попри цей домінуючий настрій все-втрати, «Речі, що лишилися від дому» залишають багато простору для роздумів, багато місця для рефлексій, багато можливостей для інтерпретації. Поезія збірки всуціль рефлексійна, всуціль затемнена, «неприсутня». Ця поезія не генерує нові сенси, не віддзеркалює нового емоційного досвіду, не творить нового семантичного простору. Її місія в іншому, – вона жорстко й безкомпромісно, без сльозливих сентиментів, але все ж оплакує все втрачене, оплакує мертве або те, що ніколи й не жило по-справжньому. І від розуміння цього стає моторошно і боляче, стає до краю незатишно й печально, і хочеться, як про покійників, «або добре, або нічого». Хай буде добре, адже, врешті решт:
«До кожного приходить божевільня
В свій час, і кожен з нас торує шлях
В її прямому коридорі.
Ось так і я дістануся кудись
Нерівними рядками віршів,
Як вичавлю з них все, Що нам сказали».
(«А нам сказали, що Господь покійний»).
15.06.2020