Позбуваючись зайвого

Рисунки Анни Миронової про час і простір у  тернопільській галереї «Бункермуз»

Безкраї краєвиди вібрують. Позбавлені ознак, за котрими можна було б зорієнтувати на місцевості й у часі, монохромні рисунки мовлять про безчасся, першопростір і першооснови. У виставку «Край» київська мисткиня Анна Миронова об’єднала роботи проєктів різних років «Край», «Горизонталі», «За течією». Відкрили експозицію у тернопільській галереї «Бункермуз», львівяни ж мали змогу свого часу  ознайомитися із творчістю Анни Миронової на експозиції її творів у галереї «Дзиґа» з подачі Влодка Кауфмана.

ПРО ПРОЄКТ:

Роботи художниця підбирала для цього приміщення, для нього ж придумала архітектоніку:

— Заходячи до галереї, читаємо експозицію, як і будь-який текст, зліва направо. Горизонталі задають початок руху. Його переривають віконні отвори стіни навпроти входу, тому роботи тут темні, на противагу віконному світлу (принцип контражуру). Темні роботи — плями — зупиняють на якийсь час рух, відтак він продовжується плином течії з однойменної серії, яка й завершує це умовне коло огляду експозиції, повертаючи до початку.

Великоформатні роботи — а з ними мисткиня працює найчастіше, бо так почуває себе вільно — оформлені у білі рами. І тут важливо додати, що замовивши багети, Анна Миронова доробляє їх власноруч. 

— Хотіла, аби рами були саме такі — зливалися зі стіною,  не привертали до себе уваги та виділяли роботи. Виділяли, але не переривали їхній простір — я хотіла створити цілісне середовище без означених кордонів, у яке можна було б зануритись.   

Для творів художниця використовує папір і олівець.

— Ці матеріали пасують моєму складу мислення і смаку — це мінімалізм у всьому. Папір і олівець — це безмежні градації тону, це ємкий виразний спосіб передачі почуттів. Малювання олівцем — довготривалий процес, медитативна техніка. Коли малюю, заглиблююсь так, що втрачаю лік часу. Текстуру робіт створюю штрихами різних напрямків та інтенсивності. У них неможливо внести корективи, щось виправити чи стерти.

Через особливості формату Анна Миронова працює над рисунками в майстерні.

— Ескізи я використовую дуже рідко, зазвичай нотую формальне рішення. Зробити ескіз — це зробити ще одну роботу. Я довго думаю, обмірковую, переживаю рисунок. Коли приступаю до нього, вже чітко знаю, яким він буде. Найчастіше я працюю серіями. Окремих робіт у мене дуже мало. Серія повніше розкриває тему та ідею. У ній можу висловитиcь повністю. Я малюю стільки, скільки хочу сказати, зупиняюсь, коли відчуваю, що сказала все.

ПРО НАЗВУ:

Концепт виставки небагатослівний, проте є точкою занурення у експозицію.

«Край поля, край неба, край обрію. Край, в якому все це бачу, думаю про це і малюю.

Реалізм моїх робіт у реально пережитих почуттях, з достовірною історією, прив’язкою до місця і часу. Я звільняю свої роботи від пізнаваних моментів — зачіпок, «спіткнувшись» об які, раптом прокидаєшся і те, що гіперболізувала і викохала пам’ять, враз стає таким зрозумілим і реалістично буденним».

Мене захоплює ця багатозначність. Край — місце, й те, чим певне місце закінчується. Абстрактність творів починається у конкретному місці та в конкретний час. Абстрагованість пейзажу, має деталі, так, вони зуніверсалізовані, іноді зведені до штрихів чи плям, але вони — розділові знаки наративу.

— Я закладала багатозначність у назву виставки. Зазвичай довго міркую над назвою серії. Коли створюю роботи, вкладаю в них багато того, що хочу сказати, тому іноді важко підсумувати ідеї словом чи словосполученням.

ПРО ПРОСТІР І ЧАС:

Я запитую художницю про точку, де конкретне побачене переходить в узагальнене відтворене, про переплавлення простору й часу в спогади.

— Кожне місце з його фотографічною конкретикою у моїх роботах завершується його символом. Власне, це той же символ, у який перетворюється будь-яка знакова подія у пам’яті. У роботах серії «За течією» я хотіла передати плавні рухи високих трав на горбах, рух повітря, рух водоростей у воді. Все це мене надихнуло. Проте я не змальовую буквально те, що побачила — я передаю свої почуття та враження — нематеріальні речі, котрих не можна торкнутись. Попри те, схильна людина до творчості чи ні, час — відстань до події — побаченої чи пережитої, робить у нашій уяві той неминучий відбір, який є головною умовою мистецтва. Це процес — дія віднімання — позбавлення твору (в будь-якому виді мистецтва) того, що не працює на головну ідею, того, що відволікає та розпорошує думку. Дрібниці відпадають, залишається те яскраве, що асоціюється з певним місцем, із переживаннями у певний момент. Залишається сама суть.

Для декого момент відсікання зайвого у творчості болючий, дрібниці привабливі, від них складно відмовитися, я ж роблю це з легкістю. Я позбавляюся у роботах зайвого, як і кожен художник. Просто кожен має свої межі сміливості, й це добре — всі ми різні.

Згадується вислів Мартіна Ґайдеґґера, прочитаний російською, тому не впевнена, що гаразд його перекладаю: «простір, чи не є він одним із першофеноменів, під час сприйняття яких, за словами Гете, охоплює той кшталт переляку, ледь не жаху? Адже за простором, здавалося б, вже нема більше нічого, від нього не можна перейти до чогось іншого». І ось це відчуття безмежності й поза-крайності простору переслідує на виставці, надто ж до того додається ембієнт, шо лунає з динаміків у галереї. Ці пейзажі, що наче виростають зі стін, виопуклюючись та вібруючи, створюють легкий шум. Шум неперебутності. Я запитую, чим є феномен місця для співрозмовниці.

— Феномен простору для мене у його всеосяжності. Все є простір. Безкінечність космосу, безкінечність простору пам’яті й безкінечність простору в самій матерії. У своїх роботах я організовую свій, комфортний мені мінімалістичний простір. Це простір моєї пам’яті, мій особливий досвід. Таким чином я малюю стан. Стан певної конкретики, того, що примусило зупинитись, того, що привабило. Виражений у такий спосіб, стан може передатися глядачеві, але вже як рефлексії його особистого досвіду з найдрібнішою конкретикою.

Наостанок мені міркується про край, як зіткнення двох або й більшої кількості площин. Зокрема, переходу досвіду особистісного у загальний, спогаду приватного — у колективний, а місця — у метафору. Ці переходи відбуваються через конкретні точки. А точковість тактильно присутня у роботах — вона оприявлюється в текстурі, котра творить одночасно гомогенізовані й індивідуалізовані пейзажі. Й тут варто сказати кілька слів про роботи серії «Горизонталі», частина простору яких незаповнена. Ця зупинка, ця білизна паперу подразнює, спричиняє ледь чутний дискомфорт. Це як тривале спостереження за падінням піщинок, де кілька вирішують піти супроти системи. І в цьому сила точок. І країв.

ДОВІДКОВО:

Анна Миронова народилася в Києві, де нині живе та працює. Членкиня спілок дизайнерів і художників України. Займається живописом, графікою, фотографією, створює об'єкти. Учасниця численних виставок в Україні та за кордоном. Створила 16 персональних проєктів та брала участь у понад 100-та групових виставках.

У 2008 році отримала 1-ше місце в номінації «Живопис, графіка, скульптура» на «Форумі творчої молоді м. Києва 2008». У 2015 році лауреатка Всеукраїнської трієнале графіки, у 2018 році — лауреатка премії ім. Олександра Данченка, отримавши нагороду за найкращу робота року. У 2016 році — одна з 25 у рейтингу Forbes найуспішніших представників сучасного українського мистецтва до сорока років.

Роботи Анни Миронової зберігаються в колекціях Музею історії м. Києва, Одеському художньому музеї, Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків та в інших публічних і приватних колекціях в Україні й за кордоном.

Текст: Анна Золотнюк.

Фото: Анна Золотнюк, Анна Миронова.