Репортаж   Львів, 22 квітня.   КРІЗЬ ВІДКРИТЕ ВІКНО  

  На всю округу та й бецирк не було другої такої господині, як Марточка. Що одна жінка руками та всім зусиллям у роботі — то Марточка розумом коня здожене.   В неї світлиця наче пава; в одному куті — як вона перед сусідою хвалиться — з воріхового дерева стоїть крайдеденц, під стіною нецеайсрес і шафрика, а посеред хати тарапчас. Ще один красний мебель — це псьоха з дзеркалами, машинкою до вондилянції, желязко чепурити гриву та габжур до лямпи, аби світло не фіялося та не мигало в очі. Чисто по-панському...  

  — Скажи мені, друже, — питався мене раз приятель, — де тут у Вас кінчається місто, а де зачинається передмістя?   — Де? Гм... — не зняв я, що казати, бо й справді, хто це сьогодні знає.  

  Петро Догода не мав ще досі нагоди оженитися, хоч проскочив уже своїм парубоцьким віком 37 рік. Просто не мав часу над такою справою подумати, бо ввесь вільний час займали йому інтереси, до яких мав куди більше щастя, як до жінок. На свою долю, назагал, Петро Догода, директор торговельного підприємства, не мав причини нарікати. Уладженого вибагливо і комфортово мешкання завидували йому всі старі знайомі й товариші, готівочка в банку ніколи не зменшувалася, навпаки росла, наче паляниця на поташі, бо Петро вмів якслід використовувати конюнктуру.  

  Вставай, хто серцем кучерявий, Нова республіко — гряди! Хлюпни нам, море, свіжі лави, О земле, велетнів роди!   (П.Тичина).     ...А земля не хоче родити нам велетнів... А земля, як на горе, родить нам обильно всякий хлам.   *  

  Не-гумореска   Вигляд мого приятеля, звичайно бадьорого й життєрадісного, вразив мене чимось особливим. Похилена лінія плечей та погаслі очі вказували на якусь психічну депресію.   — Ов, друже! Щось приключилось?   — Ні, ні... власне нічого...   Мнучись у недоговорених словах, приятель хотів викрутитись від ясної відповіді, але під напором моєї настирливости, вкінці уступив.  

Гумореска     — Дайте мені два білети в першому ряді — звернувся пан Онуфрій Солонинка до театральної касієрки.   — Нема вже.   — Що значить нема? Для мене мусить бути! Я в Туманківцях все купував білети в першому ряді. Мені на грошах не залежить.   — Нічого не пораджу. Нема. Всі білети вже випродані.  

Життєві мигунці   Застогнавши важко, як згонена коняка, осів на рейках довжезний поїзд. З відчинених дверей бухала пара, наче з-під покришки горшка фасольової юшки. І такі ж самі пахощі стелилися по розпчиханому пероні. Брудні каплі поту спливали по прижмурених віконцях і в половині своєї заплаканої дороги замерзали, укладаючи взори валенсіянських коронок.  

Мій знайомий Петро — великий політик. Я просто заздрю йому тих великанських політичних здібностей, що їх виявляє він щодня, на кожному місці, при кожній нагоді, у кожному гурті людей, серед яких знайдеться.   — Бо що ви знаєте? Думаєте, що робити політику — це те саме, що написати малий фейлетон? — говорить бувало він до мене, скільки разів маю приємність знайтися в йога товаристві.   — Нічого не думаю! — відповідаю я в таких випадках.  

Життєві мигунці   Пан Гавриїл Шпонька дістав від своєї жінки Пелагії Шпоньки важливе доручення: принести з Йордану збанок свяченої води. До цієї важливої місії прийнявся пан Шпонька незвичайно дбайливо. Одягнув ватовані штани, під блюзу взяв жінчину кацабайку, обвинувся через плечі й на грудях нахрест теж жінчиною хусткою, насунув кучму на вуха, підперезався старою куплею, що йому осталася ще в спадщині по австрійській ляндштурмі, і для певности, прив'язавши збанок на мотузку до гудзика від кожуха, вийшов уже в год. 8-ій ранку на Ринок.