​   П’ять років тому цю землю ділили. Зі сварками, обмовами, скандалами, погрозами і теорією змов про фаворитів і ворогів начальства. Вірніше, не землю, а територію занедбаного шкільного стадіону, де росте трава. Власне, цю траву і ділили. Тобто площу, яку можна скосити і отримане сіно винести. Дослівно, згорнувши у плахту.  

  Мешканці міст часто сприймають свої населені пункти як щось стабільне. Як константу, нічим не порушену й тривку. Як щось, що од початку було саме таким, з усіма цими будинками, вузькими чи не дуже вуличками, бруківкою чи кривим асфальтом. Як уже кому пощастило. І лише одиниці замислюються над тим, що все насправді не так. Що простір міста колись був зовсім іншим. Хтось, читаючи старі краєзнавчі книги. Хтось, пам’ятаючи, що ще не так давно, у минулім столітті все мало зовсім інший вигляд.  

14 серпня відзначаємо 140 років від дня народження голови україн­ського гімнас­тичного товариства «Сокіл», органі­затора першого україн­ського «Спорто­вого кружка гри ніжної пилки» (копаного м’яча, футболу) у Львові, члена Бойової управи Україн­ських Січових Стрільців (УСС) Івана Боберського. З цієї нагоди Львівська обласна рада проголосила на Львівщині 2013 рік – Роком Боберського.  

Про майбутнє ми здатні думати і говорити тільки думаючи і говорячи про минуле. Але якщо знання про минуле є одним з доказів існування Бога, то і незнання майбутнього теж є рисою межі між людським і Божим.

180 років тому, 3 серпня 1833 року народився галицький письменник, громадський діяч, мовознавець і літературознавець, довголітній голова “Просвіти” Омелян Огоновський (1833–1894).  

   «У перший день серпня 1913 року в Бога стало на одного ангела більше…»                                                                                                         (Леся Щербанюк)    

​   Так буває – день криво піде з самого початку. Здається вже звик (або звикли – бо ви не один), що дороги жахливі, що автобуси рідко, а тут дощ, як із відра, або спека, що дихнути – проблема. Але ні, буває ще гірше – автобусів просто нема. І, коли ви, здається, вже втратили віру (а вам дійсно треба до Львова, бо там чекають), зупиняється бусик. Ви і компанія вам подібних ледве сіли в салон, а водій – по газах.

На початок останнього місяця літа (3–4 серпня) віряни УГКЦ запланували Другу Всеукраїнську Патріаршу прощу до Галицької чудотворної ікони Матері Божої в селі Крилос на Івано-Франківщині. Минулого року, коли стояла нестерпна спека, ця проща зібрала понад 40 тисяч людей. Цього року сподіваються ще більшої кількості паломників. Минулого тижня вразила чисельністю загальноукраїнська проща на Тернопільщині — до  Зарваницької чудотворної ікони Матері Божої. Туди зійшлися майже 100 тисяч вірян, яких не злякав навіть рясний дощ.  

Якось-то в редакції зайшла дискусія про хвилю антиєвропейських фейків російського виробництва, що їх навіть цілком адекватні люди сприймають за чисту монету і перепощують. Говорили також і про того самого виробництва медіа-продукт про Україну: зневажливі відгуки про націю, невизнання очевидних історичних фактів тощо. Частина редакції в кращих традиціях теорії змови («якщо зорі гасять, то комусь це треба») схильна була вважати, що все це — спланована кампанія Кремля, яку розробляють і впроваджують на найвищих рівнях російського керівництва.

І. Найважче завдання Потоцького — замирити поляків з українцями   «Великий селянський страйк так налякав консерватистів, що вони довели до уступлення Пінінського» з уряду цісарського на­місника Галичини. [1] Східногалицькі дідичі (великі землевласники) не могли йому простити неактивкости супроти страйкового руху.