Довіра - це ніби ущільнювач і провідник продуктивних стосунків всередині спільноти. Нема довіри – нема спільнодії, наш дім перестає бути теплим і придатним для життя

«Про те, про що не можна сказати, треба мовчати» – написано у «НепрОстих» Прохаська. Так – просто і афористично, а водночас з кількашаровим інтертекстом і написано цей роман

  Чотирнадцять днів між Новими роками, від 1 до 14 січня – межиріччя, міжчасся, порожнеча між двома віконними шибами. А у ній – прохолодне вогке повітря, новорічні прикраси, стара лялька з глибокого дитинства і відламане алоє пустило корінці у склянці з водою.   У цей час не поспішають – бо в ньому нічого не відбувається спішного. Усе – ритуальне, а отже – відбудеться наче само собою, коловоротом щорічного святкового циклу накотиться на нас, навіть якщо ми «не празнуєм».

 

 

  Сезон 2016-2017 на Першій сцені сучасної драматургії називається «Точки дотику», і це – друга прем’єра у його рамках: перформативне читання п’єси «Боженька» Валерія Пєчєйкіна у постановці Ігоря Білиця.    

 

  Так склалося, що від початку театрального сезону я побувала у Львові на трьох прем’єрах. Не те щоб я зумисне відбирала саме ці вистави з усього запропонованого, і напевне, цей вибір перш за все свідчить про мої власні зацікавлення і смаки, а не про загальну ситуацію в сучасному українському театрі. Але неможливо було не помітити перегуків між такими різними – за інтенцією, форматом та втіленням – перформативними проектами. Тому я вирішила викласти свої спостереження – без претензії на експертність; більше, мабуть, як глядачка.  

  На самому ще в’їзді у Харків, де я колись народилася і більше ніколи не була, на трубопроводі у заростях зелені збоку від роздовбаної дороги, помічаю дві великі картонки, а на них фарбою від руки: «Не суди» і «Люби ближнього свого». І зразу спливають у пам’яті якісь суто жаданівські картинки – бо все, що я знаю про це місто, я знаю здебільшого зі скупих спогадів мами і щедрих на метафорику книжок Сергія Жадана.