Авторка – програмна директорка Бієнале довіри
19-20 жовтня у Львові відбудеться Бієнале довіри – митців, дослідників, підприємців, управлінців та активістів запрошують разом поміркувати над тим, куди і чому зникає довіра; де і у який спосіб її вдається відроджувати; як ефективно використовувати довіру для цілком прикладних потреб.
Криза довіри – проблема зараз настільки очевидна, що коли про неї починаєш говорити з кимось вголос, розмова моментально сповзає у банальності та трюїзми. Зізнаюся чесно: коли я надсилала перші листи з пропозицією партнерства колегам з медіа, кілька відповідей цілком вкладалися у репліки з хештегом #синПорошенка: «це ж влада така, як їм можна довіряти?» Мало, дуже мало хто прочитав цю тему одразу і у зворотному напрямку, стосовно себе самого: чи вартий я довіри? чи довіряв би я сам собі, будучи на місці іншого?
Можливо тому процес підготовки Бієнале довіри супроводжується достатньою мірою скепсису і сумнівів серед усіх потенційних аудиторій, до яких звернений проект. Ініціативна група невипадково дійшла концепції «відкритої платформи» на означення того, чим власне є Бієнале довіри – найбільше хотілося саме запросити інших до обговорення, а не розповісти чи (не дай Боже) виховати когось, як треба довіряти.
Ініціатори Бієнале довіри не причетні до політики, міської влади чи управління – це підприємці чи керівники компаній, інтелектуали і митці – незалежні, але небайдужі люди. І їхня ідея початку цього діалогу про довіру на міському рівні була настільки ж проста у своїй суті, наскільки й складна в реалізації: бо сама організація проекту Бієнале довіри є власне випробуванням взаємної довіри у львівській спільноті підприємців, інтелігенції, митців та громадських активістів. (До слова, зовсім небагато є майданчиків, де представники цих спільнот мали би нагоду регулярно перетинатися і спільно обговорювати якісь абстрактні цінності, а не нагальні міські проблеми). Тож співфінансування Бієнале варто вважати важливим елементом процесу і навіть своєрідним лакмусовим папірцем: чи достатньо усвідомили у львівській бізнес-спільноті важливість соціальної відповідальності бізнесу і чи готові разом інвестувати у соціальний капітал свого міста?
Ірина Старовойт, кураторка дискусійної програми Бієнале довіри, так розповідає про початкову інтенцію проекту: «Кожен по-своєму ми відчули, що тема довіри важлива в місті, в країні і що брак повсякденної довіри руйнує чи розпорошує десятки тисяч добрих намірів і зусиль, що поруч з програмою енергоефективності нам страх як треба програм ефективної довіри, щоб зростити і відновити довіру – до інших людей, до команд, до інституцій, до своєї держави. Скільки б не опалювати будинок, якщо вікна трухляві і з усіх щілин тягне морозний вітер, то хати не нагрієш. Так само й з довірою. Вона ніби ущільнювач і провідник продуктивних стосунків всередині спільноти. Нема довіри – нема спільнодії, наш дім перестає бути теплим і придатним для життя, а утримувати його стає щораз дорожче.
Коли академічне середовище перетнулося в цій темі з митцями, бізнес-середовищем і міськими активістами, стало ясно, що настав час "виходу в люди", і за кілька тижнів весни 2018-го у співпраці з британським колегою Чарлзом Лендрі, котрий якраз напередодні відвідав Львів у рамках форуму "Креативний прорив", ми розпрацювали ідею Бієннале довіри у Львові».
«Щоб Бієнале не стало подією для окремих осіб, а було доступне для багатьох різних людей» – так пояснює свою мотивацію до участі у проекті інший його учасник, Віталій Кирилів, засновник дизайн-бюро Hochy rayu. «Тема довіри досить складна і різноманітна, і ми запровадили три різних підходи: академічний, мистецький, практичний. Власне, з моєї ініціативи був створений практичний напрямок. Для мене важливо, щоб після проведення події як публічного експерименту були зроблені висновки і створені рішення, які практично почнуть впливати на довіру в повсякденному житті». Програма практик зараз охоплює бізнес, військову справу, психологію та конфліктологію, імпровізаційний театр, освітні та медіа-проекти, участь громадян у програмі реставрації, створення ОСББ та локальних громад на районах, методики динамічної групової взаємодії, технічний супровід роботи громадських організацій (і це теж ще не повний перелік). Мистецька програма запропонує низку ленд-артів, наскрізний перформанс Алевтини Кахідзе, покази Мандрівного Docudays UA, низку інтерактивних подій та презентує переможців Міжнародного конкурсу плакатів (цей проект запрошує усіх охочих до співучасті на Спільнокошті).
І тому, мабуть, складно швидко пояснити у кліпово-презентаційному форматі, чим у суті своїй буде Бієнале довіри. Бо найбільше воно має бути процесом – пошуком тих, хто займається послідовним впровадженням практик довіри у своїй сферах (лікарі, HR-ри, керівники творчих майстерень, соціальні працівники, психологи, медіатори, фасилітатори, військові, педагоги, тощо, тощо); комунікацією між усіма цими людьми зі спільною метою і дуже різноманітним практичним досвідом та теоретичним багажем; імплементацією напрацювань і поширенням успішних сценаріїв серед тих, хто, ймовірно, хотів би піти по слідах позитивних історій, але не має сміливості знову долати той самий шлях без вказівників і елементарної методички.
Детальна програма лекцій, практикумів та мистецьких подій буде опублікована вже зовсім скоро; одразу ж буде відкрита і реєстрація на участь у Бієнале (вхід на усі заходи буде вільним). Три дні Бієнале 19-21 жовтня запропонують гостям три різні «зрізи» теми: у п’ятницю – філософія, соціологія, антропологія та урбаністика, у суботу – екологія, психологія та нейрологія, у неділю – порозуміння, освіта та дипломатія. Програма буде переважно зосереджена на двох локаціях – у Центрі Шептицького та у трамвайному депо LEM Station, і учасникам ми будемо пропонувати цілісний досвід: розділити разом увесь день, перейти від теоретично-мотиваційного вступу через практики і розгляд конкретних кейсів, через переживання мистецької програми – до спільних підсумків ввечері кожного дня. І навіть після Бієнале процес не припиниться: на майданчиках наших партнерів ми плануємо продовжувати дискусії про довіру у кожній конкретній галузі, ситуації, секторі. Через два роки ми маємо намір знову зібрати ширше коло дослідників, але найкраще буде, якщо між тим триватимуть системні програми і активності.
Практики самоврядності, які зараз починають давати перші плідні паростки, кризовий досвід революції, війни та окупації, феномен українського волонтерства та інші симптоми останніх років створюють зараз унікальну ситуацію, коли спільнота може усвідомлено закласти у себе нову суспільну звичку – ненаївної, обдуманої довіри.
Більшість нашої поведінки визначається саме набором наших повсякденних звичок – навіть якщо ви не думаєте про це як про звички. І це нормально, так ми звільняємо мозок для вищої операційної діяльності. Але якщо застановитися, то можна помітити: якісь наші щоденні практики культивують здорове майбутнє (наприклад, сортування сміття), а якісь – закладають у майбутнє конфлікти і непорозуміння (наприклад, непрозоре житлове господарство). Презумпція недовіри, яка наразі переважає у нашому суспільстві, – це шкідлива звичка (звісно, вона має свої причини і підвалини). Замість неї ми пропонуємо розвивати (спочатку хоча би у нашій локальній) спільноті критичне мислення, культуру діалогу і пошуків компромісу, культуру гри з ненульовою сумою. Прості математичні моделювання демонструють, що у далекоглядній перспективі довіра як принцип взаємодії є значно вигіднішою: «добряки» виграють на довгій дистанції. Але згідно з математичними законами, для цього необхідно також якнайпрозоріше висловлювати свої позиції: що більша невизначеність, що більша «сіра зона», то менше шансів на win-win-гру в усіх учасників взаємодії.
І це пояснює не тільки загальну, суспільну «вигоду» від роботи у цьому напрямку, а і персональну для кожного і кожної, хто працює над проектом Бієнале довіри. Відповідь Ірини Старовойт на запитання «Навіщо ви займаєтеся Бієнале довіри?», як на мене, найкраще завершить цю дещо задовгу спробу пояснити, про що нам йдеться:
«Думаю, я маю дві рівноважливі мотивації. Перша – професійна, а друга – громадянська. Професійно я вже багато років займаюся тим, як окремі люди, родини і спільноти розказують самим собі історії свого життя. У 20 ст. в нашій частині світу найчастіше це трагічні катастрофічні досвіди, які накладають довгу тінь завченої безпорадності і символічного сирітства. З цим треба щось робити. Тому що колективна травма перейшла в третє покоління і насправді нам шкодить. Як філолог з вишколу, я знаю, що один і той сам сюжет, одні і ті ж пазли досвідів можна пригадати та розказати по-різному. Що поразки можуть насправді обертатися перемогами і навпаки. І що є приклади суспільств, які впоралися зі схожими постравматичними симптомами і перетворилися на ліпшу версію самих себе.
Як людина, яка відчуває спільність долі зі своєю країною і переживає за неї, я хочу й буду працювати над тим, що вважаю суспільним благом. І довіра точно є таким благом. Хтось в цьому місці глибоко зітхне і заверне очима, а хтось погуглить і побачить, що довіра не така вже й ефемерна, що її можна виміряти (і вимірюють), її можна монетаризувати (наприклад, керуючи репутацією), а найважливіше – її можна і треба плекати, акселерувати, практикувати. Ми ліпше знаємо, що робить довіра, ніж чим вона є.
Довіра робить стосунки глибокими і взаємними і завжди полягає в дотриманні обіцянки. Довіра – це вдале подружжя компетентності і добрих намірів. Досі в Україні часто ставалося, що публічні особи першої лінії або були висококомпетентними, але без добрих намірів, або з прекрасними намірами і візіями, але не підкріпленими компетентністю. Через це багато профуканих шансів. Байка Глібова про лебедя, щуку й рака, написана 1853 року в Ніжині, – це не про 19 століття, це про нас: «У товаристві лад – усяк тому радіє, дурне ж безладдя лихо діє».
Тема довіри вічна, але й напрочуд негайна для України і для світу. Нам випало жити в епоху війни, постправди і вірусної дезінформації, глобалізованої офшорної корупції, яка обчислюється трильйонами умовних одиниць, і вимушеної міграції, яка обчислюється мільйонами реальних людей. Екологічно ми живемо в борг, бо користаємо з невідновлюваних ресурсів. Чимало держав на планеті Земля живе в борг і фінансово. Сукупний світовий борг перевищує сукупний ВВП усіх країн світу на 217 %. Це означає, щоб вирівняти взаємні залеглості і вийти «в нуль», кожен землянин, навіть немовля, має два роки і два місяці пропрацювати без вихідних і без зарплати. Країна біженців, якби така існувала, уже в кілька разів була б більшою за населення теперішньої України. Все це зневірює і робить нас як простих людей і громадян нібито безпорадними перед лицем великих потрясінь.
Але в тому то й сіль, що коли ми довіряємо, разом ми не безпорадні, а як люди мислячі, моральні і освічені можемо ставати самозарадними. Годі очікувати, що світ багатих врятує бідні країни від поганих політиків чи нечесних урядовців. Нові незалежні держави мають встановлювати нові еталони і досягати їх. Але нестримний оптимізм є нечесним. Тому Бієнале довіри якраз про це, що в довірі є ризик, але він виправданий позитивними очікуваннями. Довіра допомагає розірвати хибну спайку влади і статусу. Маючи довіру, ми не потребуємо статусу для контролю і впливу в суспільстві. Щоб мати довіру, треба лише бути гідним довіри, виправдати її. Підтверджена довіра породжує ще більше довіри і тим створює необхідний запас міцності для суспільства, яке саме себе пересотворює, для «народу у поході», як казав патріарх Йосиф. А ми з вами зараз якраз і є таким народом у поході, навіть якщо просто сидимо тут у Львові і думаємо, що нічого особливого з нами не відбувається. Динаміка змін величезна, і вона буде тільки зростати. Тому нам усім доведеться вчитися, генерувати ідеї і досвіди і зростати в довірі. Не тільки ми дивимося на світ за зразками, але й світ дивиться на нас. Що це дійсно так, підтверджує, наприклад, той факт, що Гельсінкі – місто №1 у світовому рейтингу довіри впродовж багатьох років – вступає в партнерство з Бієнале довіри у Львові і відряджає сюди свою делегацію».
25.09.2018