Саме з цього питання – «Як бути далі?» – було розпочато досить раптове, призначене всього за кілька днів до події, публічне обговорення двох нових комунальних інституцій культури у Львові. Замість трьох недіючих (давно занепалі кінотеатри на Богдана Хмельницького та «Дзвін», або відчужений у міста «Київ») комунальних підприємств пропонують створити дві нові інституції. Одну – у юридичному форматі установи, другу – як комунальне підприємство: аби мати більшу варіативність діяльності у рамках чинного, переповненого обмеженнями, законодавства. Ремарка: і далі не зрозуміло, чому замість реформувати нездалі правила гри, ми вигадуємо способи, як їх віртуозно обійти? Питання риторичне, не звертайте уваги.
Отож, на зустрічі Олександр Кобзарев презентував нечисленним присутнім стратегію розвитку культури, і коротко розповів про п’ятирічну роботу над нею та основні здобутки. Опираючись на концепцію секторальних стратегій, Кобзарев досить швидко презентував основні пункти стратегії культури – візію, місію, пріоритети та стратегічні цілі. Місія стратегії розвитку культури Львова, згідно пропонованого документу, – сформувати відкриту, відповідальну й солідарну спільноту, що зберігає і розвиває спадщину, творить нові сенси через активні культурні практики, перетворюючи місто у дієве культурне середовище.
Оскільки у роботу було задіяно понад сотню добрих і дуже добрих експертів, то у стратегії справді йдеться про важливе. Пріоритетні напрямки роботи – створення умов та інструментів для ефективної діяльності в сфері культури (тут можуть виникнути креативні індустрії), партисипативність (тут можна подолати відірваність районів, маргіналізацію місцевих порівняно з туристами, прірву між пасивним споживацтвом і співучасництвом), комунікація (горизонтальні і вертикальні міжсекторальні зв’язки не просто пішли би на користь гуманітарній сфері, але реально вирішили би дуже, дуже багато проблем), актуалізація системи формальної і неформальної освіти (виклик часу, на якому також можна розвинути і частково прибуткову діяльність культурних осередків). Команда дуже сподівається, що стратегію проголосують цієї весни. Точних дат не називають. Раніше говорили про березень.
Так от, однією з подієвих цілей, закладених у Стратегії розвитку культури Львова 2025, є подання заявки на титул Європейської столиці культури 2024. Власне, саме з огляду на цю амбітну ідею (яку вже вдалося трохи скуштувати торік, у рамках офіційного партнерства з Вроцлавом – Європейською столицею культури 2016) і постало у адміністрації питання про інституційну спроможність Львова у галузі культури. Дві нові комунальні інституції – це, слід розуміти, пропонована виконкомом відповідь. Пропоную розглянути цю ідею ближче.
Агенція проведення подій та Інститут стратегії культури
У дискусії (досить умовній з огляду на формат та кількість/представництво учасників) взяли участь Мар’яна Куземська, Юлія Хомчин, Богдана Брилинська, Марта Іванишин та Остап Лозинський. Модерував Тарас Яценко – у рамках прямої інтернет-трансляції на «Твоє Місто ТВ». Саме такий склад диспутантів окремо не аргументували ніяк: очевидно, що усі ці люди так чи інакше брали участь у роботі над стратегією, або будуть дотичні до її виконання, або ж – з огляду на часто використовуваний займенник «ми» – вже бачать себе представниками майбутніх інституцій (що не є погано, але не зовсім ясно для зовнішнього спостерігача, не заглибленого у внутрішню комунікацію процесу).
Функції нових інституцій, пропоновані у презентації, були суперечливими і часом взаємозамінними у подальших поясненнях виступаючих – перш за все тому, що чіткого уявлення ще ніхто, вочевидь, не має, і обговорення було затіяне наче б то саме для збору конструктивних думок. Проте, з огляду на вкрай обмежену аудиторію, і досить дивний як для такої мети формат (панелісти без чітко визначених компетенцій та єдиного бачення відповідають на питання залежно від того, кому є що сказати), навряд чи ця зустріч лишила по собі відчуття порозуміння.
Оскільки пропонованих інституцій дві, почнімо з кращої і більш аргументованої – Інституту стратегії культури (не певна, що це найкраща назва, але). За словами Мар’яни Куземської (а саме вона доводила стратегію як документ до цілісності останній рік), у стратегії вже запланована поява такої інституції, яка мала би контролювати та координувати реалізацію стратегії, проводити щодва роки Форум культури (широке публічне обговорення насущних культурних трендів і проблем, а також презентацію здобутків по виконанню стратегії), і – формувати поле для синергії у культурній сфері. Юлія Хомчин додала: Інститут також мав би напрацьовувати нормативно-правову базу для створення муніципального Фонду культури, та лобіювати фіксацію відсотка бюджету розвитку на культуру. На її думку, творення нових інституцій уможливлює зміни загалом, і зокрема, у цьому випадку, акцентує пріоритетність культури у Львові.
Богдана Брилинська зі сторони управління культури відверто зазначила: для них стратегія – це у першу чергу можливість максималізувати роботу підконтрольних їм установ. Здається, управління вирішило сконцентрувати свою увагу на комунальних підприємствах (кількаразово прозвучала за вечір підкреслена цифра «40» – саме стільки закладів культури менеджерує управління). Тож вони бачать Інститут як ще один, додатковий важіль впливу на своїх підопічних; хоч неясно, яким чином мала би зрости якість від подвоєння контролюючих структур. І без того заклопотане управління прагне віддати частину повноважень з координації міських подій комусь іншому (і це обґрунтовано). Чи буде це інститут (як у випадку зі стратегією), чи агенція (якій хочуть віддати усі міські свята) – управлінню не принципово. Зрештою, про це давно говорили – управління культури на повинне робити дідух на Різдво чи гаївки на Великдень. Тож буде прикро, якщо добра інтенція делегувати не властиві управлінню функції перетвориться у множення сутностей без змісту.
Інститут стратегії культури справді міг би стати у нагоді. Якщо вже ми акцентуємо на культурі як третій складовій міського успіху Львова (виводячи культуру у департамент розвитку разом з ІТ і туризмом, вочевидь, мали на думці саме це), то доцільно мати окрему структуру, зайняту візійними, стратегічними речами. Потрібен регулярний збір даних, їх аналітика, розробка та впровадження інновацій, побудова стабільних партнерств, лобіювання змін на муніципальному чи може навіть національному рівні. Також до компетенцій Інституту пропонують додати стратегування комунальних закладів культури (зараз цим займається управління), та культурну дипломатію (чим і є, по суті, проекти на кшталт ЄСК). Чи має це бути комунальне підприємство за юридичною формою? – питання відкрите, адже така інституція навряд чи могла би бути прибутковою. До того ж, комунальне підприємство не має права отримувати гранти і аплікувати на титули типу ЄСК. Для цього потрібна була би установа.
Єдине, що видається недоцільним у озвученому стосовно Інституту – це постійне наголошування на спільності, спільному шляху, спільних цінностях. Мистецькі середовища ніколи не були і не будуть єдиними; і думаю, усі були би розчаровані, якби таке сталося. Рух у культурному полі часто стимульований саме незгодою, подоланням чи відмінностями. Звісно, спосіб і рівень львівської дискусії на суперечливі теми ще треба підіймати і підіймати; треба вчитися цивілізованих дебатів замість закулісних срачів; треба виробити звичку продовжувати вітатися, не зважаючи на те, що ви – за пам’ятник, а ваш опонент – проти. Але чекати, шукати і ставити собі за мету повну солідарність людей культури – це безнадійно, та і навіщо? Краще формулювати прозорі правила гри і чесну конкуренцію у секторі.
З Агенцією проведення подій історія цікавіша. Ця структура мала би, за пропонованим задумом, вигадувати, організовувати та проводити міські свята (День міста, День Незалежності, Великдень тощо), міжнародні події, фестивалі та концерти, створювати нові культурні продукти, а також розвивати музеї, театри та міські галереї (що мається на увазі?...). Здавалося би, достатньо роботи для цілої інституції. Але є кілька «але».
У підпорядкуванні департаменту розвитку вже є ЛКП «Агенція з підготовки подій» (засноване 2013 року), знана як Lviv Convention Bureau. Їхня декларована мета – розвивати діловий туризм у Львові, популяризувати Львів як новий напрямок у Східній Європі для ділового туризму та співпраці з місцевим бізнесом. На жаль, їхній публічний звіт за 2016 рік знайти не вдалося; на сайті ЛМР є лише дані про річний бюджет 2.7 млн. (замість 18.3 запланованих), з яких найбільше було витрачено на поточні витрати, і найменше – власне, на промоцію. У звіті за 2015 йдеться про розробку проекту нового конференц-центру у Львові поблизу Арени Львів, а також (серед іншого) про зйомку та просування промокампанії «Заплануй свій захід у Львові» (понад 300 переглядів у найпопулярнішого ролика з серії). Тому назву для нової інституції вигадали справді зовсім невдало; починає двоїтися в очах.
Про Агенцію проведення подій найбільше розповідала на презентації-дискусії Марта Іванишин, керівниця відділу промоції, ініціаторка щорічної Ночі у Львові. Її тези і помисли орієнтовані (на противагу Богдані Брилинській) здебільшого на туристів. Твердить, що бізнес у Львові готовий вкладати у культуру. Як доказ: Ніч у Львові вже стільки років відбувається без витрат з міського бюджету; чесно кажучи, не ясно, як ще, крім поліграфії, могло би витрачатися місто на маркетингову акцію, у якій зацікавлені самі власники закладів. Нова Агенція з проведення подій, за словами пані Марти, мала би привабити до Львова якісні європейські фестивалі і нових європейських гравців.
Навряд чи саме відсутність Агенції не дає приваблювати європейських організаторів культурних подій зараз. Натомість, заважають тут чимало інших факторів: відсутність зручних майданчиків для великих чи навіть середніх концертів (щойно зараз починає розкручуватися Fest Republic); й досі проблемне авіасполучення зі Львовом (потроху сподіваємося на вирішення); відсутність справді високоякісної звукової та сценічної апаратури в Україні (не лише у Львові); низька платоспроможність львів’ян та українців загалом порівняно з європейськими цінами на хороші концерти. Та і якщо ми говоримо про проекти вищого ґатунку, які збирають більш вимогливу публіку, то тут львівські титули типу «найдешевше місто для відпочинку в Європі» не дуже грають на користь нашого реноме. З якісними послугами у нас таки є проблеми.
Навіть якщо припустити, що у процесі формулювання і обговорення вдасться усунути дублювання функцій вже існуючих установ, залишиться питання про фінансування планованих нових. Звісно, можна рухатися помалу в усіх напрямках, і виділяти по трохи бюджету і на виконання стратегії, і на ЄСК, і на міжнародне просування, але будьмо відверті – у більшості з обговорюваних сфер малі вкладення рівносильні нулю. Тут не виїдеш на ініціативі (та і скільки можна?), для пристойних представництв закордоном та достойного прийому гостей у Львові банально потрібні великі гроші. І львівський бізнес не готовий давати їх сам-один, та ще й з такою далекою перспективою, та ще й міським установам. Готельєр не зможе порахувати, скільки його гостей потрапили до нього завдяки тому, що минулого року він виклав N-ну суму на шикарний муніципальний (наголошую, загальноміський, а не завішаний рекламою його готелю) стенд на міжнародному ярмарку.
ЄСК 2024 і Стратегія розвитку культури 2025
Якщо починалася ця розмова з потреби втілення стратегії розвитку культури та бажання аплікувати на титул Європейської столиці культури 2024, то варто сюди ж і повернутися. Що потрібно мати, аби аплікувати на ЄСК 2024? Найперше, потрібне підписання меморандуму між Україною та Європейською комісією (лист про це вже скеровано у Міністерство культури, відповідь чекають). Далі право подаватися на титул ЄСК отримують усі українські міста, а отже, Львову треба ще позмагатися з конкурентами всередині країни. Тож у довільному порядку, але радше – водночас, нам потрібні: координована і мотивована робота більшості помітних гравців культурного сектора над цілісною і цікавою своїм наповненням та ідеєю заявкою на титул Європейської столиці культури, консолідована воля міської влади на втілення цієї заявки, і реалізація цієї волі у відповідні бюджети (значна частина яких мають бути реалізовані ще до самого титулу, наперед, бо йдеться також про інфраструктурні зміни). Як слушно зауважив у коментарях до онлайн-трансляції Володимир Воробей, директор PPV Knowledge Networks, експерт з економічного розвитку, середній бюджет ЄСК – 64 млн. євро (дослідження про довготривалі ефекти та успішні стратегії Європейських столиць культури, 2013). Місто Львів, судячи з цього обговорення, здебільшого розраховує на гранти та співфінансування різних структур. Хоч направду, левова частка цих бюджетів завжди покривається самими містами; ефективність таких інвестицій знаходиться десь на межі – там, де культурні актори мали би правильно і доцільно сформулювати міську заявку, і у ній не тільки продемонструвати найкраще з міської культури, але і запланувати рівномірне, перспективно доцільне розподілення бюджетів поміж видовищами і необхідною інфраструктурою.
Припустимо, що питання грошей справді вирішиться «в процесі», як обіцяють нам міські управлінці від культури. Тоді усі інші аспекти, необхідні для втілення ЄСК, цілком співпадають з тим, що потрібно втілювати у рамках стратегії розвитку культури. Дерегуляція роботи для інституцій культури усіх форм підпорядкування, збільшення фінансових можливостей для їхньої діяльності, децентралізація культури від центру на райони, інновації у роботі старих інституцій, співпраця муніципальних та немуніципальних закладів, налагодження комунікації та обмін досвідом, освітні програми для працівників культури (які теж можна побудувати на обміні досвідом всередині галузі між молодшими і заслуженими культменеджерами). Вірогідно, правильно організований і незалежний Інститут стратегії культури міг би бути центром для вирішення, чи принаймні координації вирішення усіх цих проблем.
Ті ж самі методи цілком пасують до застосування, якщо наша проблема – низька чи недостатня якість культурних подій у місті. Бо для зростання якісного рівня потрібна постійна якісна публіка – не туристична, а місцева, постійна, і готова витрачатися саме на якість. Починати виховувати такого глядача можна вже. Наприклад, налагодити співпрацю між управлінням культури та освіти, і забезпечити, аби мистецькі предмети у школах викладали виключно люди з професійною мистецтвознавчою освітою, здатні зацікавити учня, а не знудити до смерті; долучити до цієї співпраці музеї на партнерських засадах; подарувати шкільним вчителям малювання книжку «Як розмовляти з дітьми про мистецтво»… Та й омріяний нами «культурний турист» навряд чи приїде до міста, яке славиться турами «Львів п’яними очима», де музеї часом зачинено у вихідні, театри заледве знають свій розклад на місяць вперед, а у філармонії та опері сезон закінчується якраз коли починається найбільша туристична навала.
Також для зростання якості культурних подій у Львові і для привернення інтелектуального туриста можна спробувати дати шанс на повномасштабну реалізацію вже відомим і успішним громадським організаціям, які з року в рік провадять свої інтелектуальні фестивалі короткого метру, перфомансу, джазу, і щоразу вигадують хитрі комбінації комерції, спонсорства та міського бюджету, щоб хоча би вийти «в нуль». А що, якби такі організації отримали можливість на тендерній основі реалізовувати загальноміські події? Може, тоді би відпала потреба у створенні Агенції з проведення подій, і зникло би відчуття, що таким чином міська адміністрація хоче канібалізувати ринок культурних заходів, на якому і так не дуже багато грошей. (Для участі у цьому процесі незалежних підрядників ще доведеться вирішити питання з проплатами через казначейство; але з цим давно пора щось вирішувати).
Або ще така пропозиція: а якби відділ промоції поставився до інтелектуального, сучасного і прогресивного, відомого у Європі львівського фестивалю короткого метру так само, як до закордонних гравців? Може, тоді цей фестиваль винаймав би Планету кіно, а не Палац мистецтв? Може, якби місто працювало на залучення справді масштабних спонсорів (бо місто, на відміну від маленької ГО, має чим зацікавити цих спонсорів і схилити їх до соціальної відповідальності), то усі ці маленькі інтелектуальні події стали би більшими?
Звісно, таких риторичних питань можна задати безліч. Я згодна: найлегше – критикувати. Протягом останнього року відбулося справді чимало важливих і потрібних зрушень у культурній сфері; може, якраз тому, не хочеться зупинятися на досягнутому. Я спробувала вище сформулювати деякі конструктивні пропозиції. На завершення додам ще одну, більш загальну. Чого найбільше мені забракло у пропозиції створення двох нових інституцій культури (а особливо агенції проведення подій), так це розуміння з боку міських чиновників тих способів і механізмів, завдяки яким існує все поза межами прямого міського підпорядкування. Креативні індустрії, про які так багато тепер стали говорити, мають трохи інші важелі регулювання, аніж звиклі економічні сектори. І тут як ніде важливий саме людський капітал, його якість і конкурентність. Тому не проблема створити нову інституцію. Проблема буде наповнити її сенсом, тобто, людьми.
24.04.2017