Так склалося, що від початку театрального сезону я побувала у Львові на трьох прем’єрах. Не те щоб я зумисне відбирала саме ці вистави з усього запропонованого, і напевне, цей вибір перш за все свідчить про мої власні зацікавлення і смаки, а не про загальну ситуацію в сучасному українському театрі. Але неможливо було не помітити перегуків між такими різними – за інтенцією, форматом та втіленням – перформативними проектами. Тому я вирішила викласти свої спостереження – без претензії на експертність; більше, мабуть, як глядачка.
«21 Naked voice» (ідея і реалізація – актори театру Леся Курбаса Андрій Водичев, Наталія Рибка-Пархоменко; соціальний проект «Гра в нас», реалізовують YMCA міста Львова у партнерстві з Крим SOS за підтримки Мальтійської служби допомоги в Україні), «Депеш Мод» (Харківський театр для дітей та юнацтва, режисер Маркус Бартль, художник Філіп Кіфер, за романом Сергія Жадана, перша прем’єра – 2010 у Ландсгутському земельному театрі Нижньої Баварії, у 2015 – за підтримки Ґете-інституту – у Харкові), та «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» (2016, створена в межах польсько-українського перформативного проекту «Мапи страху /Мапи ідентичності»; далі – детальніше про склад) були показані у Львові впродовж місяця, і розраховували, здається, на приблизно ту ж саму цільову аудиторію – молодого глядача, зацікавленого у актуальному театрі. Хоч і розмовляли з ним у принципово різний спосіб, зачіпаючи кожен іншу чутливу зону.
«21 Naked voice» – це поетичний перфоманс за участі 21 особи (переважно – жінки, переважно – не-актори за професією, переважно – переселенці). Проста сценічна дія, побудована на легко зрозумілих символах – валізах, оберталася навколо поезій Люби Якимчук, Юрія Іздрика та Олени Степової. Не знаю, чи так було насправді, але складалося враження, що учасники самі обирали собі тексти – настільки чесно вони їх проживали, і так по-іншому звучали вже досить відомі слова. Здавалося би, все просто: переселенці, валізи, зворушливі беретки і хустинки, відверті персональні документальні оповіді на відеопроекціях, кілька спільних сцен вокзальної колотнечі і гуркоту ешелону, кримськотатарська і російська мови… Але ти сидиш в залі, і чуєш, як зал плаче. Навіть не чуєш – бо всі завмерли каменем, а відчуваєш. І навіть там, де чоловік забуває слова, його розгубленість не псує вистави. Бо це не вистава. Вони не грають. Вони просто використовують ці віршовані тексти для того, щоб розповісти свої власні історії. І ти навзаєм можеш єдине – тільки вклонитися їм за таку щирість.
«Депеш Мод» Сергія Жадана – це, мабуть, один з небагатьох прозових творів сучасної української літератури (не рахуючи класика Подерв’янського), навколо якого є свої сектанти: я знаю людей, які можуть цитувати його напам’ять величезними уривками, а на певній стадії вечірки все одно вмикають аудіоначитку самого Сергія Вікторовича, і хором закінчують фрази за ним. Здається, німецький режисер теж належить до фанатів Жадана: вистава триває три години, і все це настільки близько до тексту, що ти аж чекаєш подумки, коли ж зазвучить знайомий голос автора. Але тут мені не йдеться про режисуру – хоч вона й добра у своєму близькому замилуваному читанні оригіналу, а сама постановка – велика сміливість і для Харківського театру, і для головного режисера ТЮГ’у Олександра Ковшуна, який у виставі – то Чапай в шубі і з трипером, то Гоша в червоних панчохах і на підборах. Набагато цікавіше було спостерігати за молодими акторами і за публікою в залі львівського театру для дітей та юнацтва, де цю виставу показували у рамках театрального фестивалю «Золотий лев». З переповненого залу, де перед початком сварилися за місця, після антракту лишилося менше половини – львівська публіка не змогла стягнути такої кількості алкоголю, курива і демонстративного блювання на сцені (хоч треба віддати належне сценографам – з останнім вийшло особливо ефектно!).
А дарма розійшлися, до речі. Бо актори були насправді чудесні, і знали, про що їм йдеться – і також, про що йшлося Жадану у його «Депеш Моді». Бо насправді, після тригодинної вистави, де часами зал заливався реготом, я вийшла якась не те щоб сумна… а знесилена. Я знаю цих пацанів – і з покоління теперішніх 40-річних, і з покоління своїх ровесників, і з покоління 20-літніх. Вони нікуди не зникають. Їхні історії і далі повторюються, тільки по радіо вже не Степан Галябарда; але електрички і далі такі самі. І все це було би справді смішно, якби не було так сумно. При цій виставі так і хочеться десь в театральній програмці втулити примітку «Пам’ятайте: не кожен оповідач подібних історій стає відомим письменником!». Більшість продовжують жити персонажами історій; про закінчення таких історій краще почитайте у самого Жадана.
Я люблю цей період, насправді, як і багато моїх однолітків. А як нам його не любити, якщо ми виросли в тих 90-тих, якими тепер пояснюють мало не всі проблеми пострадянського простору. Просто у художній літературі все завжди гарніше, ніж було насправді. Може, частково в цьому і є сенс писання – зробити хоч трошки краще, там, де можеш зробити. Хай вони заговорять українською, а цей, так, ось цей – хай не помре. А на виставу «Депеш Мод» рядами йдуть народжені у 2000-их, і я не знаю, якщо чесно, що вони зрозуміють про той період після цих трьох годин. Але з ними говорять чесно, і їм подобається; дуже, дуже подобається.
«Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду» (як і 21 Naked Voice) не називається виставою – це перформативний проект (категорії 16+), що постав у результаті довшої спільної роботи у проекті «Мапи страху/Мапи ідентичності», організованому Об’єднанням практиків культури (Stowarzyszenie Praktyków Kultury (SPK) та дофінансованому з коштів Міністерства культури і національної спадщини Республіки Польща та реалізованому за підтримки EEPAP під кураторством Йоанни Віховської. У фіналі проекту з понад 40 учасників мусили лишитися тільки декілька. Але усіх їх варто назвати поіменно, щоб стала зрозумілою природа цієї постановки: режисура: Аґнєшка Блонська (Варшава), Роза Саркісян (Харків); драматургія: Йоанна Віховська (Варшава), Дмитро Левицький (Київ); художниця: Алевтінa Кахідзе (Київ); художник світла: Ігор Азаров (Біла Церква), втілення сценографії: Ілля Джулай (Київ); перформери: Лукаш Вуйціцький (Варшава), Анна Єпатко( Львів), Іван Макаренко (Одеса), Ніна Хижна (Харків), Оксана Черкашина (Харків).
Тут було найжорсткіше. Тут вже було не до сліз, співчуття чи замилування. Тут було прямо – не зручно. Люди шовгали на місцях, відверталися, але ніхто не вийшов. Навіть на фінальній пісні.
Переказувати тут щось стосовно змісту вистави немає сенсу. Хто не бачив – навряд чи зрозуміє. У ній немає сюжетної дії – зате є потужні герої, які і оповідають свої історії. Щоправда, ті, хто бачив робочі сесії, підтвердять: на них оповідалося про значно більш приватне, аніж було вибрано для фінального проекту. Вочевидь, як драматург переміг Діма Левицький, і його підтримала режисерка Роза Саркісян (те саме оголення прийому вони використали у Львові на показі своїх ескізів: замість показати щось, вони чесно розповіли і чудово обіграли, як важко вигадати, що саме показати). У «Мій дід копав» навіть є сцена, де на полотні для субтитрів транслюється щось типу «Режисер Левицький на це не підписувався» (сцена і справді не аж така органічна в загальній канві, я згодна) – тобто, суперечки і конфлікти між учасниками проекту так і не завершилися (і це добре). Отож, на відміну від робочих показів, у фінальній версії актори пішли по-чесному, але все-таки більше по акторському, а не по людському і особистому.
І це зрозуміло: людські історії у них настільки різні, і настільки цікаві (як і всякі людські історії), що у одну виставу їх усі не увібгати. Та і що ще, як не театр, акторство, гра могло би стати спільним полем для дослідження для таких різних, впертих харизматів?
Вони підривають зсередини: ось вам – національні символи (жовто-синій каремат), покладені на національний ґрунт (буквально розсипаний на сцені), на карематі сидить Аня (єдина, котра зі Львова, хоч насправді – зі Стрия) і у виставі більше говорить російською (єдина, хто так і не відкриває себе ні на йоту). А щоб ви не переплутали, що це все значить, і не додумали собі нічого зайвого, вам усе назвуть і пояснять – навіть лавку, на якій «мати в муках народила Шевченка». А ось вам – політично-психологічні жести: декомунізація, депресія, ДНР. А потім ще польський актор, для якого Україна – це, перш за все, «rozjebany rower», запропонує поговорити про Волинь. Вони ще спробують заплакати і пожаліти себе, але і це буде тільки ще один стилістичний оберт: сльози несправжні, страждання кожного більші за чужі. Попсова музика, яку усі впізнають; попсові символи, які усі прочитають; правда, яку усі знають, але ніхто не каже вголос. Бо не можна втрачати надії; бо у нас складна ситуація в країні, «не можна про це говорити, Лукаше». Це ж навіть не про страх перед війною – ну серйозно, за два роки це перестало бути найстрашнішим. Автори «… А я не буду» говорять не стільки про це, як про інше – типу, занадто дрібне, щоб потрапляти в поле уваги зараз («В стране война, а они!...»): про страх перед нашою медициною; про брата-наркомана, який «не погиб на войне»; про стрьомні патріархальні традиції у ХХІ столітті, де чоловік мусить, а жінка повинна; про повсюдний театр і подвійні стандарти; про кітч, олімпійки на три смужки, і про те, як це все дістало.
Розлючені і прямолінійні, вони говорили і робили на сцені усе те, що у нашому суспільстві проходить під грифом «так незручно». Чесно кажучи, весь мій день перед тим сконцентрувався у цій виставі: безперервний холодний дощ, черги в фінансових і бюрократичних установах, огидний громадський транспорт, палац культури на районі, де в фойє – стійкий запах блювоти, але відповідно до «санітарних норм» суворо заборонено завозити в приміщення дитячі візочки. Це все взагалі про мене – і про завищені вимоги до мого покоління, які висловлюють здебільшого представники покоління, за мовчазної згоди якого будувалася вся наша «українська демократія», яку тепер терміново знов треба ставити на ноги; і про ускладнені умови, які не ми створили, але в яких ми намагаємося якось (хоч якось!) зорієнтуватися.
Звісно, це все треш, панк і жерсть. Але чого ви хотіли після усього? «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду!». Я не знаю, чи багато у моєму покоління геніїв; але точно багато розлючених і неврівноважених.
Зроблені у дуже різний спосіб, усі ці три постановки використовують у розмові з публікою один основний, безпрограшний засіб, який я і хотіла відзначити, – чесність. І це – найважливіша знахідка. Чи тоді, коли йдеться про «пацанський пафос» Жадана, чи тоді, коли говорять очевидці і учасники новітньої історії (21 Voice), чи тоді, коли це все – театральний експеримент у пошуках нової власної форми. Тут йдеться не про трендову зараз дихотомію істини і правди, а саме про чесність. Бо у час, коли все непевне, правд стало забагато, а на істину всі аж наче полюють. А чесність – це ж такий простий, такий очевидний прийом подолати інформаційні маніпуляції і страх. І він чомусь здебільшого залишається осторонь. Може, тому, що цю категорію досить важко застосувати до такого навмисне-вдаваного виду мистецтва. А виявляється, він можливий – чесний український театр.
10.10.2016