Наталка заєдно плаче, коли собі пригадає, що з цього хлопчини нічого путнього не виросте.

Ромка любили всі діти. Він і книжку позичить, і задачу поможе виробити. А з Богданком, що то його батька вивезли московські кати, — він нераз ділився своїм другим сніданням.

Про ніщо не було в селі більше говорення, тільки про Андрієве весілля. Адже гектарів обабіч його хати більше як у всіх сусідів, а нивка рівненька, хоч колесо коти. До того ще троєчко сиріт, отож і треба статечному господареві роботящої челядниці.

В кожному селі є менші або більші сільські герої з-під зеленого дуба або т. зв. замучені соловії. Вони дуже люб'ять правду в очі. І вони незвичайно відважні, але ввечері з-поза паркану! Ви йому оповідайте, що в газеті написано, то він крізь зуби чвиркає та блукаючи вічми по долівці, свою правду держить.

  Ми пасли наші коні на Маківці. І вогонь палили, бо студеню тягнуло від багновиння. Коні плавали в чорній габі ночі та форкали, подзвонюючи горіховими припонами; кантарі з ланцюжками.   — Е, ні. Я повну плахту коропів нагорнув, як вилляли, всі п'ять, потічки. Риба лежала на травниках. Меншу позносив я зповоротом до води, а великі коропи у вереті я приніс додому. Я нароком не ходив на рибу, лиш ішов укосити молодої конюшини лошакам та замісць паші пригодилася риба.  

  Це було тоді, коли в мене не було ще ані одного срібного волоска на голові. На дворі весна була та я мав вільний день від праці й не міг усидітись у мурах міста.   Якась дивна, глибоко в серці притаєна туга вивела мене далеко поза камінні дороги. Не манили мене до себе ані пишні льокалі каварень, ані не задержували моїх очей вибагливі вистави крамниць. Це все було чуже, далеке для мене. Я тікав із міста наче цей вязень, що позбувшись примусового нидіння в мурах тюрми, на крилах птахи летить до своєї хати, ані разу не оглядаючись поза себе. Щасливий...  

Різно продумують людські голови, щоб добре та легко жити. Один бачить своє щастя в праці та й праця стає змістом його думань, бажань і стремлінь. А один воліє звисока глядіти на роботящі руки та й посміхатись із працьовитої людини.   — В мене є своя система біду взяти за роги — думав собі Потап, а на прізвище Потапенко.  

 

 

  Домка перша господиня в селі; вона ж із усіма молодими невістами за пані-кумо. До Настки, своєї першої куми, забіжить для свого мізинчика-Никифорчика сорочинку в пишні взори змережати, з Теклею, що найкраще крижмо та ще й півторак білого полотна в куми приспособила, Домка завжди в першій лавці сидить, — чи це на утрені, чи на інших молитваннях. Звичайно так гідно...