...Пасу верблюди на степу — рік уже другий. Але я ліку днів не знаю. І цього теж не знаю, чи я ще жию, чи мерцем по світі валяюсь...
На степу дні однакові, як однаково голодні завжди немої верблюди. А сонце не гріє, тільки пражить, висисає кров із м'язів. Довжезним походом сунеться по небі, повільно, але жадібно висмоктує з мойого дряхлого тіла мою сукровицю, дриляє мене з ніг; мізок мій сохне.
Звалююсь колодою в зелене степове ложе, коміть головою, триваю непорушно у вічних вогнях. Горію, спалююсь живцем у багрі неба.
20.11.41 | |