Щоразу інший смак у яблука. Навіть якщо воно щоразу того ж сорту. Залежить від усього. Від того, хто їсть. Від того, коли їдять. Від того чи є відчуття голоду.   Бо яблуко може бути зів’ялим за зимове лежання в пивниці і не так смакувати, як у вересні – соковито і хрумко. А може нарешті смакувати, бо вже не таке тверде і слабі зуби здатні кусати – якщо зуби слабі.  

  Шматочок твердого сиру і кава. Шоста ранку. Раніше за сонце. Хоча, кілька днів тому, коли я їхав у поїзді і прокинувся щойно по четвертій, то вже можна було читати. Прочитав десять сторінок і знову заснув. Хоч день вже був. І теж раніше за сонце.   Зараз воно сходить. Мені на п’ятому поверсі вже видно перші промені, а нижні поверхи ще не скоро побачать. Не раніше, ніж хвилин за п'ятнадцять. Але вже день. Гучно птахи. Радість. Бо світло.  

  Є собі інтернет і є собі гуцульська Верховина. Я зараз в Києві і ніби від того далеко. Себто, від Верховини. Інтернет – під руками. Але є у Верховині газети і сайти, які викладають місцеві новини. В тому числі і у фейсбук. Так що час від часу натрапляю на різні повідомлення. Наприклад, з нагоди чогось відбувся гарний концерт, або на околиці певного села пограбували магазин…  

  Нещодавно в Івано-Франківську відбулася презентація книжки «Євромайдан. Хроніка відчуттів». Це перше видання такої тематики, але не комплексне дослідження, а польові враження. Саме вони є цінними, бо писалися не після того, як вже склалася цілісна картина, але під час. Як бувають коментарі на полях книжки, так це коментарі на полях історії. Їх робили, починаючи з кінця листопада минулого року і до кінця лютого 2014 (до моменту усунення Януковича) Тарас Прохасько, Іван Ципердюк, Юрій Андрухович, Сергій Жадан та Юрій Винничук.  

 

 

Може, критики якраз і треба навчати. Бо, наприклад, літературні курси — добре, але всі говоримо, що людина з талантом народжується, і лише як він є, то є відповідне вираження. А от вміти оцінити — означає мати певний рівень, величезну базу знання всіляких інших творінь, для того щоб могти порівнювати і зіставляти. Здається, це й мав на меті Всеукраїнський фестиваль «Контекст-2», який відбувся 11–15 вересня в межах 20-го Форуму видавців у Львові з підзаголовком «Школа літературної критики і книжкової журналістики».  

  З музикою все веселіше, а читати вірші — тим паче. Якщо читець не надто добрий, то фон порятує. Звісно, все буде прекрасно, коли декламує Юрій Андрухович, а музикують Вера Каппелер і Петер-Конрадин Цумтор. Андрухович не просто читає, а й часом співає; музики не лише створюють фон — вони переплавляють текст і музику у цілісну штуку.    

  Тарас Мельничук виявив себе принаймні в двох родах літератури – ліриці і епосі. Що за маячня? – обуряться ті нечисленні, що знають творчість Мельничука, з тих нечисленних, що читають взагалі. Себто, особливих зауваг і не прозвучало б, навіть якби автор цих рядків виявив профанність, а чи вдався до провокації. Тим не менше, ані першого, ані другого в цьому твердженні нема.