Радість дня

 

Шматочок твердого сиру і кава. Шоста ранку. Раніше за сонце. Хоча, кілька днів тому, коли я їхав у поїзді і прокинувся щойно по четвертій, то вже можна було читати. Прочитав десять сторінок і знову заснув. Хоч день вже був. І теж раніше за сонце.

 

Зараз воно сходить. Мені на п’ятому поверсі вже видно перші промені, а нижні поверхи ще не скоро побачать. Не раніше, ніж хвилин за п'ятнадцять. Але вже день. Гучно птахи. Радість. Бо світло.

 

А вчора в метро всі такі сонні, ніби ще не побачили, що день настав. І чоловік у сірій куртці. І пані в макіяжі..

 

Он той товстун, схожий на відомого актора взагалі спить. Лише інший товстун, який не схожий, сидить приречено, а тому спокійно.

 

І ніхто з них не радіє новому дню. А то вже була десь пів сьома. Та що новому дню? Навіть ось цій дівчині, яка сидить майже навпроти мене. Вона гарна. То хіба не привід порадіти, що така красива панна спустилася разом з нами в метро і їде в одному вагоні? Наче б саме сонце сиділо на одній із лавок. А ні – треба сидіти зі скривленими до низу кутиками вуст і нудити світом, бо, бачте, не вдалося добре виспатися.

 

Звісно, сон – то мило. Але ще не все. І коли ночі вже нема, то точно можна спокійно не спати. Як-от я зараз. А позаяк всі решта сплять, то ми собі мирно балакаємо з пташками.

 

Кому треба, то вимушено поїхали на роботу чи ще кудись, а я собі – по вулиці. Свіжо. І об’ємно. Мій чудовий світ із світанком, світлом.

 

Розумію, що цьому всьому можна не дивуватися. Але можна милуватися. Також може здаватися, що бачачи світанок часто, він вже не так вражає.

 

Але мій тато дуже любить вставати рано. По-перше, тому, що багато встигається зробити. Хоч мені здається, що це лише поверхова причина, щоб таки бачити світанки. Бути їх нібито мимовільним свідком. Бо якось кумедно, аби вусатий сільський чоловік вставав удосвіта дивитися на схід сонця.

 

А от прокинутися до роботи – вихід. І, крім того, робота робиться. Причому багато, бо прохолодно, на відміну від спеки середдення, коли губить млявість.

 

Якось, як я ще ходив до школи, але вже була добра весна, ми з татом встали десь о третій ранку й погнали теличку на пашу в сусіднє село. Корову так далеко не поженеш, бо треба щодня доїти і щодня треба молока. Тому тримається поряд. А теличку можна. Відправив у кінці травня і можна забрати аж восени.

 

Йти не так далеко – години три в Шипіт у присілок Пантириш. Там велика толока в татового приятеля Лук’яна. А ще в нього дружина і багато дітей. А ще дві бабі. Одна мама, а інша баба. Але обі однаково старі. Здається, вже повмирали. Але тоді ще були.

 

І ми з татом так остро сходили туди й назад, що я встиг на дев’яту до школи. Та коли вже йшов на перший урок, то відчуття дня було зовсім інше. Здавалося, я вже так багато його прожив. І справді, я вже жив, а не спав з третьої години. І це лише ранок і ще купа дня попереду.

 

Зараз мені теж буде кумедно казати, що пішов гуляти, аби побачити світанок і порозмовляти з пташками. Насправді, я ж з ними не розмовляю. Хіба подумки. А от варіант, що пішов на базарчик поблизу купити свіжих овочів цілком прийнятний. Запитання лиш в тому, чому я так довго йду, якщо він поблизу?

 

 

08.07.2014