Є собі інтернет і є собі гуцульська Верховина. Я зараз в Києві і ніби від того далеко. Себто, від Верховини. Інтернет – під руками. Але є у Верховині газети і сайти, які викладають місцеві новини. В тому числі і у фейсбук. Так що час від часу натрапляю на різні повідомлення. Наприклад, з нагоди чогось відбувся гарний концерт, або на околиці певного села пограбували магазин…
А сьогоднішнє повідомлення особливо гарне – «Новозбудована церква в селі Замагора засяяла золотими куполами». На додаток – фоторепортаж! І люди – такі святкові. В гуцульських строях. На їхніх тілах буяють барви вишивок і оздоб. Вони раді! Посміхаються! То нічого, що посмішка морщить лице. Вона й добрить його.
В такі моменти спільної радості люди справді добрішають. І спровокувати на щось недобре важче, бо не хочеться в чомусь розбиратися і докопуватися. В спільній радості хочеться прощати.
Це теж якоюсь мірою вплив маси. Те, що часом називають у негативному світлі стадним інстинктом. Але тут нема що ображатися, бо також може бути стадо корів. А корова – хороша тварина. Дає смачне молоко. З нього сир, сметана, масло. Корова дихала на маленького Ісуса, коли він народився, і цим гріла його. Крім того, корова велика, спокійна і добра. А спокій є тоді, коли є певність у собі.
Без стадного інстинкту певно не можна обійтися, якщо бути з людьми. А людина є переважно для того, щоб бути з кимось. Ділити радість. Ділити смуток.
Так вже повелося, що бути самому переважно гірше. Бо радість не так тішить в самоті, якби було з ким її прийняти. А смуток ще більше гнітить, ніж якби було з ким його розділити.
Спільність вчить зважати на інших. Рахуватися з ними. Мати їх за людей. За рівних.
Так само спільність, стадний інстинкт є і в злості. Зі злості можна разом наробити теж багато. Бо самому важко зважитися. А разом і батька легше бити.
Але, так чи інакше, маємо більше волі, ніж корови. Нас не зганяють в стадо і не провадять на пасовисько. Ми самі пристаємо або до стада радості, або до стада злості. Маючи мінімальну волю, рішучість можемо поміняти своє становище. Головне хотіти й розуміти, чого саме прагнемо.
Може бути гладеньке бліде холодне лице без зморшок, схоже на гіпсове. А може бути, як перемерзле яблучко під весну, але з посмішкою, яка все згладжує і робить ті зморшки красивими.
Бо кілька тижнів тому була й сумна звістка – у містечку Залізці на Тернопільщині в одну ніч підпалили дві церкви. Католицьку й православну. Встигли погасити, відновлюють. Але багато пошкоджено.
Чого так сталося? Бо йде боротьба проти нашої спільності. А в маленьких містечках чи селах – церква чи не єдине місце, де велика кількість мешканців може сягати спільності. І в молитві під час служби, і в мирній радісній розмові після служби.
Коли людина сама, вона звісно може доходити до геніальних ідей. Але настане сум, бо ні з ким поділитися.
І таки не багатьом дано бути плідними на самоті. Переважно приходить сум’яття і думки про марноту світу, життя і всього. Тоді як радість життя ми пізнаємо в перебуванні з рідними, друзями чи навіть у випадковій розмові з нібито випадковими людьми. Але саме в спілкуванні можемо приймати спільні й позитивні рішення.
Спільність – велика сила. З перших днів почали ремонтувати підпалені церкви. В перші неділі правили служіння надворі, але правили. Бо церква – не лише споруда. Церква – це люди в мирі й радості. І зовсім не конче, щоб були куполи. Просто куполи – теж, як посмішка, яку видно з дальшої відстані.
27.06.2014