Питання про національну єдність завсіди мало й має велике значіння в житті кожного народу. Зокрема його значіння велике тепер підчас війни, що вимагає якнайтіснішого об'єднання всіх сил. Тому зовсім зрозуміло, що цій темі присвячується багато уваги, що появляються в пресі статті про національну єдність.
Українці переболівши дитячі хвороби всілякого партійництва, вже зрозуміли значіння національної єдности, давно вже стали дозрілими "просто — українцями!" Ще з тих часів, коли одні в р. 1919—1920 опинилися під чужинецькою окупацією, а інші — одночасно пішли в еміґрацію, маючи досить часу, щоб роздумувати, зрозуміли вагу національної єдности. Тому зуміли знайти в собі силу і волю, щоб скинути з себе вантаж старих образ, міжусобиць, отруту старих забобонів. Але... Сила і воля — це ще не все... Треба ще мати віру і скромність. Віру в свою правду українці мають. У вірі тій виказали себе готовими на найбільші жертви.
Але тому, що не мають скромности, що неодин думає, що тільки його жертва найкраща, що тільки він знає правду життя, жертви їх, принесені в гордині духа, це можуть подобатися Богові, і Він їх не приймає.
У скромності міститься "Начало премудрости — страх Господень", і хто не має скромности, не має й мудрости...
Як мудрість без волі наче незасвічена лямпа так сила без мудрости — сліпа, як стихія, а воля — дика, як бестія. Отже, мусимо виховати в собі скромність!
Ту скромність, яка шукає в людині людину, у кожному землякові бачить брата, в традиції вичуває мудрість і сприймає досвід минулих віків і найкращу прикрасу мужа, найбільше вдоволення має у виконанні обов'язку. Про найбільші свої заслуги перед громадою вона не кричить і дорогу до почести й признання не ліктями, а чеснотами промощує.
Не зачинаючи історії "від себе" одна скромність спроможна схилити чоло перед чимось вищим.
Подібна скромність одночасно означає і найбільшу волю, здатну опанувати власну пристрасть-сваволю, що творить підложжя отаманії...
Правдива скромність не має в собі нічого з почуття меншевартости, бо знає собі дійсну ціну. Здатна піднестися вище від образи, колотнечі й забобону, вона стає найблагороднішою гордістю.
Тоді вона зв'язує в людині в одну гармонійну цілість прикмети лицаря й ченця — безстрашного в борні, самовідреченого у подвизі, непохитного в нещасті й великодушного в перемозі.
В наше "врем'я люте" рятунок українського народу в людях типу лицаря-ченця. Використовуючи досвід — "тяжкі діла" минулого та прикладаючи його до складних потреб сучасного вони певним кроком поведуть свій нарід у майбутнє.
Тому автор статті: "Думаймо про майбутнє"*), що прибув із східних земель і болить душею над розбиттям українства та над сварами між ним, бачить справу надто чорно. Замість українців автор знайшов тут різних "івців", а хотів би бачити лише українців. Під кінець статті знаходить ліки на свої турботи, встановивши, що "треба нам національної єдности й солідарности". Щоб цю єдність і солідарність осягнути, п. С. Н. радить "скористати з досвіду інших народів", ось, хоч би й румунів.
На щастя тяга до національної єдности в нас постійно зростає і це наказує нам сподіватися також і кращого майбутнього. Приклад інших народів, а зокрема німців це найкращий доказ, що таке національна єдність, яка це сила й могутня зброя в змаганнях за краще майбутнє народу.
Краківські вісті
15.02.1944