Село, яке пережило і війну і революцію, всеж таки осталося більш сите і вдоволене всім, як було до війни. Продукти, за якими по містах аж трусяться, селянам розпирають боки. Правда живе по селах і біднота та безприютні діти, яких батьки погинули на війні або від тифу.
На загал одначе село не голодує, хиба що недостає йому — соли, сірників та підошов. Цукру багато; про самогонку нічого й говорити. Панство розвелося по селах в неймовірних розмірах.
Найбільше доскулює селянам недостача плугів, та других залізних причандалів, за які платилиб чим би хто забажав.
Большевицькі реквізиції полишили слід тільки в памяти селян. На ділі їх непомітно. Зате кидається в вічі спустошення, яке чинять самі селяне — вирубуючи ліси, розбираючи будинки, випасаючи худобу по садах, розбираючи огорожі і загалом, соціялізуючи все, що осталося без догляду. Найелєментарнійші основи соціялізму, не говорючи уже про комунізм, ні трохи не відбилися на світогляді селянства, навпаки — селянин став більше непримиримим оборонцем "свого", а ніж був до того часу.
Школи майже перевелися. В більшости сіл школи поруйновані а вчителі займаються всім, тільки не школою. Такжеж духовенство не вспіло іще скинути зі себе "ветхаго Адама" і живе відірване від усього, механічно виконуючи свої треби. Помітний серед духовенства рух до українства не спирається на ніяких реальних основах; не має серед духовенства ніякого обєднання, кожен творить "своїм Богом" і не відає, що діється за останнім колом його села. В результаті виходить таке, що в нас української церкви не має, а є та, де або поминають в молитвах ворогів України, або не поминають нікого з боязни — когось обидити, або комусь недогодити.
Кооперації на селі нема ніякої. Споживчі крамниці, яких було стільки, зачинено за недостачею товарів. Зате розвинулася спекуляція, не гірше городської. Купуючи чи перепродуючи щонебудь, селянин кермується правилом, що коли на десять тисяч карбованців не має двайцять-трийцять тисяч чистого доходу, то не спішиться він торгувати і морочити собі голову. По деяких селах є одиниці, які ведуть якусь культурну роботу. Подекуди є "Просвіти" з читальнями і драматичними гуртками, але все тут робиться на помацки і гальмується безустанними політичними переворотами, відсутністю книжок та часописів. В настроях селянства, в його мріях і сподіваннях, помітний деякий поступ, хоч і тут не має одної лінії, одної плятформи.
Інтересний напр. погляд великої скількости селянства, що поміж большевиком і комуністом не бачить нічого спільного. На їх думку — большевик, це друг народа, а комуніст, це грабіжник, що забирає в селян хліб, худобу, волочиться по селу й не дає людям просвітку. Ця частина селян розуміє большевизм в той спосіб, що справжніми большевиками були ті, що на початку 1918. р. йшли з фронту і роздавали селянству усе — зброю, продукти, коней і т. д., теперішні большевики, це вже комуністи, які замість давати беруть. Одначе найбільший процент, три чверти усього українського селянства творять середно-заможні господарі, основа і сила України. Вони то хочуть, щоб поміщицькі лани поділити поміж без- і малоземельних, але справедливо і розумно. Їм уже набридло щорічне розмірювання землі весною, вони тужать за спокійною і доцільною працею.
Україну розуміють вони по свойому, по свойому її цінують і відстоюють свої погляди на національно-державну справу. На першу чергу висувається питання законности і розмірного розділення прав і обовязків на всіх. Усякому в селі надоїла уже анархія, яка дозваляє всяким городським заволокам, водити усіх за носи.
Громадська думка
11.07.1920