І.
Як відомо, 20. жовтня ц. р. відбудеться в Холмі хіротонія вже напередодні — 19. жовтня ц. р. — нареченого єпископа холмського архимандрита Іларіона (проф. д-ра Івана Огієнка). За 950 років істнування української Православної Церкви подібних церковних актів відбулося немало. Але ця остання подія має особливе значіння для українського народу, значіння, яке багатьом нашим сучасникам навіть важко уявити собі, а ще важче оцінити в повній мірі. Тому вже сьогодні необхідно дещо сказати про висвячення проф. д-ра І. Огієнка на єпископа холмського — на тлі нашої сьогоднішньої національно-церковної дійсности.
ІІ.
Значіння хіротонії на єпископа проф. д-pa І. Огієнка тісно вяжеться з його особою. Сьогоднішній чернець яблочинського манастиря на перших священнослужительських східцях, що ведуть до архиєпископського престолу Холмщини, став для українського народу символом боротьби за Українську Православну Автокефальну Церкву.
За високу ідею повернення українського характеру Церкви та за її незалежність велася довга боротьба, що коштувала нас немало жертв у минулому та в останніх часах. Ця боротьба освячена нашою кровю, слізми, муками арештів, вязниць і т. д. В останніх роках потерпіло в ній немало священиків, світських інтеліґентів і селян. Коли додамо ще до цього неперебірчиву боротьбу російського громадянства, спрямовану проти ідеї відродження Української Православної Церкви на наших землях і проти особи проф. д-ра Івана Огієнка, що став її речником і надхненником наших борців-церковників зпосеред духовенства, інтеліґентів і селян, то можемо з приємністю сказати, що інтронізація його на архиєпископському престолі у граді Данила буде очевидною перемогою нашої церковної ідеї.
І нашої національної ідеї.
Але це лише перша перемога.
ІІІ.
Щоб ця перша перемога не була перебільшена треба ще раз тут підкреслити, що поза особою проф. д-ра І. Огієнка, боротьба велася за відродження в межах б. Польщі, Української Автокефальної Православної Церкви, а не лише за те, щоб мати одного чи двох українських єпископів.
Польська влада не хотіла, щоб Православна Церква в Польщі залежала від московського патріярха, але щоб стала незалежною. Одначе польські політики дбали не за дійсну її незалежність, а за узалежнення її від себе, за перетворення її в знаряддя польонізації. Щоб відірвати Православну Церкву від Москви й створити фікцію незалежности її, потрібна була якась історична церковно-правна основа. І вона знайшлася, а саме: на українських теренах Волині, Холмщини, Полісся колись, в давнині, істнувала православна митрополія, підлегла київській всеукраїнській митрополії, що фактично була зовсім незалежною й лише номінально визнавала протекторат над собою царгородського патріярха. Інакше кажучи, Православна Церква на теренах б. Польщі, була частиною незалежної нашої Церкви і саме Церкви Української з Києвом у проводі (до знищення її незалежности Москвою в 1686 році).
На основі цієї колишньої незалежности Української Православної Церкви царгородський патріярх своїм Томосом з 13. листопада 1924 р. і дав згоду на відновлення Української Автокефальної Православної Церкви в Польщі. Але поляки, з політичних міркувань, подбали про те, щоб у Томосі не буде національного означення Церкви "Українська", хоча всі Православні Церкви істнують, як національні.
І повстала офіційно якась інтернаціональна чи наднаціональна Церква, хоч по національному походженню більшости вірних була вона українською. Спочатку дано їй назву "Православна Автокефальна Церква в Польщі", а згодом перероблено її на "Польська Православна Автокефальна Церква".
Одним словом, дійшло до викривлення історичної і сучасно-життєвої правди, що жде на направу.
IV.
Тому-то за першою перемогою нашої національно-церковної ідеї (за висвяченням та інтронізацією холмського архиєпископа) повинна прийти перемога друга: устійнення правдивої назви Православної Церкви в Ґенеральному Ґубернаторстві, що була б згідна зі змістом Томоса патріярха Григорія й відповідала б історичній правді та національному походженню вірних.
Такою назвою повинна бути: Українська Православна Автокефальна Церква.
Хочемо вірити, що митрополит Діонисій, який погодився на висвячення проф. д-ра І. Огієнка на єпископа холмського з титулом архиєпископа, подбає про устійнення саме вказаної вище назви тим більше, що вірні ледви чи не в 99 відсотках — це українці, які живуть на свойому етноґрафічному терені, а решта вірних — чужі кольоністи чи еміґранти, розсіяні головним чином по польській землі.
За першим актом справедливости повинен прийти і другий акт цієї справедливости, щоб життя та історія мали ще одну світлу сторінку.
[Краківські вісті]
16.10.1940