Зудар двох полярностей, коли мовоформа сакралізованого приходить у секулярний сучасний світ: тут зміщуються світи предметностей, як у прадавніх казках, які корінням сягають часів, коли люди вірили, що блискавка запліднює землю, ― це можливість поезії.

Поет, без якого важко говорити про українську таборову поезію, про її виформування, про свободу, яка творилася словами у темних, важких казематах, холодних карцерах.

Нам дуже бракує такого типу письма, де розкривався би не тільки посттравматичний синдром військових, а й високохудожньо прописувалася би тема їхньої пасіонарності та волюнтаризму, які мають місце, але практично не проговорюються.

У суті це ― наратив російської пропаганди. Причому ще дошкульнішої, бо ці речі проговорює в українському творі українська героїня.

Твори, що тужавіють життям. Це поезія наповненості відчуттями. Тут і мотиви плинності життя, і мотиви невідворотності його фіналу, важливості миті як того, що наповнює світ людини густою екзистенцією. Приватні звертання до Бога  вдається увести в сильну поетичну форму. Подібні пасажі в сучасній літературі ― рідкість. 

Cильна література пишеться в стані “на межі”, в стані “великого переживання”, в стані “повороту з пережитого”. Кожен вартісний твір ― це осілий у тексті стан певної ініціації, певного вбування у це життя, коли удари долі, скруха та інші екзистенційні моменти роблять зір автора гострішим, слово точнішим, думку ― кристалізованішою. 

Його проза вкрай трагічна, це оповідь стиснутого рукою Долі серця, що не витримує, чує свій кінець і бодай перед ним хоче виговоритися, наче на сповіді ― тихо, дібраними словами, короткими реченнями, щоби тільки суть, тільки важливе, без прикрас. Та в цій стисненій до болю лапідарності і прозирає вся краса його вміло дібраних слів.

Це твір, сюжет якого розгортається наче на краю прірви, у ньому щосекунди відчувається присутність смерті та великої пристрасті. Ці два провідники, що вводять людину в справжнє життя, сплітаються тут у жаский вузол, розплутати який береться автор. Та він завжди посміхається собі у вус, наче Бог, бавиться зі своїми героями, підкидаючи їм випробування.

Вона може говорити голосом вбутого в життя часу, голосом, що вміє сказати про великий масштаб великих актів дії – терпіння, болю, співчуття. Коли вони не просто одиничні, приватні, а утворюють великий наратив історії, у якій ми усі живемо.

Читання текстів цього виїмкового, ні на кого в нас не схожого автора, дає можливість різкого переживання дуже розмаїтих екзистенційних станів.