«Жодної копійки окупантам!» — під таким гаслом свідомі українці вже місяць бойкотують товари з Росії. Очевидно, що найактивніше до акції поставилися в Галичині. Дії російських військовиків у Криму та загроза вторгнення їх на материкову частину України зробили свою справу — в супермаркетах покупці уважно вчитуються в написи дрібним шрифтом на упакуванні вподобаних товарів, аби дізнатись, де їх виготовили, й носять в кишені календарики з переліком російських торговельних марок, які прикидаються «імпортними», щоб випадково не помилитись у виборі.

Українська Галицька Асамблея не має кому віддати ті $100 тисяч, які ще на початку лютого пообіцяла виплатити особам, які зголосяться з інформацією, що допомогла би знайти та засудити вбивць львів'ян Юрія Вербицького та Романа Сеника. Вербицького, нагадаємо, пораненого на київському Майдані, разом з Ігорем Луценком викрали зі шпиталю й вивезли в ліс. Згодом Луценко, на щастя, знайшовся живим, а от Юрій Вербицький, на тілі якого виявили явні сліди катувань, загинув.  

Парадокс, але на театральних сценах України в роки нацистської окупації були поставленні десятки прем’єр. Мистецтвознавець Валерій Гайдабура, дослідивши роботу 50 театрів того періоду, ствердив, що в них відбулося пересічно по 25 прем’єр. Тобто загалом по Україні – 1250. Близько 900 із них становила українська класика.     Окупувавши Україну, німці дозволи українцям відновити роботу театрів. Більшість театральних труп не встигли під час німецького наступу евакуюватися вглиб СРСР, тому лишилися на місцях.  

  Звичайний хлопець із незвичайним талантом із Вінниці, Дмитро Шуров знаний, перш за все, як учасник гурту «Океан Ельзи» і «Esthetic Education», а також зі своїх фортепіанно-сценічних експериментів із Земфірою. Кілька років тому, на початку своєї сольної кар'єри, він уже був у Львові з концертом. І той, хто тоді спустився у підземелля «Хмільного дому Роберта Домса» інакше, як без мурашок на шкірі і шаленого захвату, концерт не згадує.  

 

25 років тому львівська газета «Вільна Україна» опублікувала захопливий матеріал спортивного журналіста Івана Яремка «Дев’яносто хвилин мужності». У ньому  йшлося про польсько-німецький футбольний двобій у Львові в травні 1944 року. Зміст статті ліг в основу легенди про львівський «матч смерті». Саме так згодом охрестив цю подію редактор часопису «Советский спорт».  

В кожного з нас залишились розмаїті речі з дитинства. В когось – мрії, в когось – ляля в сукенці в горошок, ведмедик без очка, страхи чи фобії, а в мене – знайомство з Нестором. Наші батьки були членами однієї львівської каякової тусовки. Але, власне, з того свого голопузого дитинства я його мало пригадую. Основні мої спогади вже з підліткового віку. Пам’ятаю його трохи незграбним, кучерявим парубком, з яким залюбки ходила на різні концерти в стилі «метал».  

Виправдальний вирок підданному Королівства Марокко, якого звинувачували у вбивстві відомого львівського лікаря Фрайфельда, спричинив величезний резонанс у суспільстві й загострив увагу і до нововведеного інституту — суду присяжних, і до судової системи загалом.

Спостерігаючи за постреволюційними кадровими рішеннями щодо розмаїтих державних посад на Львівщині, переконуєшся, що здатність українських лідерів національно-демократичного спрямування наступати на ті самі граблі межує з клінічним мазохізмом. Таке враження, що кілька місяців протестів за зміну та перезавантаження країни були просто фантомом, а рядові бійці Майдану, які найбільше тих змін вимагали, перетворилися для нової влади в більмо на оці, яке заважає їм переможно вирулювати.