Ми приїхали до Берну березневого пополудня. Погода була не вельми – меланхолійно дріботів дощик, відчувалася близькість холодних Альп. Та енергія міста, у якому столична елеґантність у досконалих пропорціях поєднана з затишною європейською провінційністю, хвилювала більше, ніж примхи погоди.
Монументальна архітектура пізнього середньовіччя у незвичайному приальпійському рельєфі. І звісно ж, річка. В одному місці річці Аре забракло сил прокласти своїм зеленим водам оптимальний прямий шлях і вона змушена була обігнути непіддатливу ділянку. Та не бажаючи занадто віддалятися від цих місць, через якусь сотню метрів круто повернулася й потекла майже паралельно собі, але вже в іншому напрямку. На фото зверху це виглядає так, ніби чиєсь серце раптом дуже захвилювалося, й зубець кардіограми піднявся незвично, загрозливо високо.
Але це не інфаркт, це просто захват.
Центр Берну якраз і розташований у цьому вузькому зубці кардіограми. Вулиці утворюють сітку майже ідеальної форми, кожна клітина сітки обрамлена кам’яницями з XVI-XVIII століть. Середньовічні міські колодязі, прикрашені кольоровими скульптурами, класично бруковані вулиці. Монотонні, однаково сіро-зеленкуваті фасади з піщаника наскрізь пронизані аркадами з низькими важкими склепіннями; коли дощик занадто набридав, ми ховалися в аркадах, розглядаючи вервицю схованих за ними крамниць і кав’ярень.
Через два місяці після відвідин Берну прочитала таке: «Я люблю Берн. Це гарне, автентичне й радісне місто. Навіть у великий дощ під аркадами, що ведуть обабіч вулиць, можна пройти усе місто й не змокнути». Чоловік, який це написав, провів у Берні сім років життя – від 1902 до 1909 року. Його думки, народжені під бернськими аркадами, невдовзі перевернули найавторитетніші уявлення про природу всесвіту. Його ім’я – Альберт Ейнштейн.
Вулиця Крамґассе, на якій Ейнштейн винаймав помешкання, лежить ідеально посередині утвореного річкою півострова. Початок вулиці прикрашає найвідоміша вежа Берна, Дзвіниця Часу з курантами, бій яких супроводжується трьома півнячими «ку-ку-рі-ку». Ближче до Дому Ейнштейна стоїть один з найстаріших колодязів міста з фігурою ведмедя в шоломі, з мечами за поясом і щитом у лапах. Кольори фігури контрастують із суцільно сірими фасадами довкола.
Дім-музей Ейнштейна в Берні
Свої п’ять революційних для розвитку світу статей двадцятишестилітній Ейнштейн писав вечорами і в неділю, бо в інший час – шість днів на тиждень по вісім годин щодня – працював у патентній службі. Скромний службовець, який після студій теоретичної фізики в Цюриху не отримав не те що викладацького, а навіть учительського місця, ходячи на роботу й бавлячи вечорами малого сина, роздумував про закони збереження енергії й матерії. Про те, що ні енергія, ні матерія ніколи нікуди не пропадають, лише перетворюються. Це було відомо. Але як ці дві субстанції пов’язані між собою? І ось тут сталося щось неймовірно зухвале, щось шокуюче: Ейнштейн просто поставив між ними знак рівності. Енергія й матерія – одне й те саме! Енергія дорівнює масі, помноженій на швидкість світла у квадраті. Будь-яка енергія рухається зі швидкістю світла. Енергія руху пропорційна масі, звідси квадрат. Намагаючись зрозуміти формулу Е=mс2, я – людина, якій завжди була цікава не стільки фізика, скільки метафізика, – думаю про постійну Божу присутність у кожній точці простору…
З’ясувавши простий і геніальний зв'язок між енергією й матерією, Альберт Ейнштейн взявся обмірковувати те, як ці дві поводять себе у просторі й часі. Здається, непоганим стимулом для роботи служила ще й та обставина, що його платня службовця третього ранґу в патентній службі була занадто скромна, щоб молода сім’я з малою дитиною почувалася впевнено. Ейнштейн прагнув повернутися у світ науки.
Але не лише це.
Передовсім загадка. Хвіст лева, як він казав. І бажання побачити цілого лева.
У книжці «Помилка Ейнштейна» американець Давід Боданіс пише, що вчений був переконаний: з простором, часом і усіма речами, які знаходяться у їх рамках, усе мусить бути так само просто, як і з масою й енергією. У наступній статті Ейнштейна, опублікованій того ж 1905 року в авторитетному берлінському часописі «Annalen der Physik», йшлося про відносність часу. Про те, що покластися в нашому світі можна хіба що на швидкість світла, бо тільки вона є абсолютно незмінною. («Я – Світло для світу»…). А сталість часу і простору, в яких ми живемо, залежатиме від нашого руху й точки, в якій якраз перебуваємо. Чим швидше рухається тіло, тим повільніше минає його особистий час, і навпаки. Тривалість хвилини залежить від того, де і як ми проводимо цю хвилину…
Два роки після публікації п’яти сенсаційних статей в авторитетному берлінському часописі «Annalen der Physik» не діялося нічого. Ейнштейн продовжував щодня ходити у свою патентну службу, щоправда його підвищили в посаді до службовця другого рангу. Родина переїхала з квартири біля Дзвіниці Часу. Але жоден європейський університет не кинувся шукати генія. Більше того, коли він зголосився до Бернського університету в надії отримати місце викладача, від нього зажадали дисертації. Він подав свої п’ять статей, але їх відхилили, наполягаючи на дисертації. Його взяли до університету тільки 1908 року, після захисту наукової роботи. Однак семінари Ейнштейна відвідували одиниці…
Повертаючись від університету на пагорбі, звідки відкривається розкішний вид на середмістя й круту петлю річки, ми збочуємо ліворуч, щоб оглянути дещо модернізовану монументальну споруду в стилі історизму. Це «Конфедеративна служба інтелектуальної власності» – так офіційно називалася патентна служба. У цьому будинку розташовувався й телеграф, сьогодні тут «SWISSCOM». Оминаючи кав’ярню «Einstein» із салоном для курців, ми покидаємо Берн уже коли темніє. Альберт Ейнштейн покинув це місто у жовтні 1909 року; знання, які він відкрив світові чотири роки перед тим, усе ще залишалися для Берна таємними…
І все ж Берн не був для Ейнштейна злим вітчимом. Радше простакуватим, але добродушним дядечком, який не дуже розумів значення й вагу висновків свого небожа й навіть не підозрював за ним геніальності. Цей провінційний вуйко Берн був не надто уважним до молодого вченого, але забезпечив йому дах над головою, скромний щоденний хліб і внутрішній спокій. Якраз те, чого Ейнштейн потребував, щоб прочинити наступні двері, яких до нього не помічав ніхто. «Я сидів у своєму кріслі патентної служби в Берні, і раптом мене огромила думка: особа, що перебуває у стані вільного падіння, не відчуває власної ваги. Я був приголомшений. Ця проста думка глибоко вразила мене. Вона вказала мені напрямок до теорії ґравітації».
Шлях до цієї теорії виявився довгим, тернистим і тривав щонайменше вісім років. Впродовж нього інтенсивно мінялися декорації: нові міста, інша дружина, болюча розлука з синами. Сумніви, пошуки, помилки, слава.
Родина, в якій народився Ейнштейн, не надавала особливого значення релігії й вірі в Бога. У другій половині ХІХ століття в Німеччині утверджувався модерний капіталізм, витісняючи містичне й непрагматичне. Тому в родині Ейнштейнів, єврейських підприємців середньої руки, не акцентували на релігійності. Справи у підприємців-євреїв ішли краще, якщо вони особливо не вирізнялися, були асимільованими до культури, що домінувала в суспільстві. І все ж поряд з відвідинами католицької гімназії в Мюнхені батьки забезпечили своєму синові приватні уроки іудаїзму, внаслідок яких він до дванадцятилітнього віку ретельно й по-дитячому свідомо дотримувався основних правил цієї релігії. Хоча вже підлітком Ейнштейн віддалився від релігійного сприйняття життя, але підвалини були закладені.
Крім того – багато що в нас старіше від нас. Розвиток особистості великою мірою обумовлений її генетичними нашаруваннями, які є надбанням попередніх поколінь. «Інтуїтивний дух – святий дар, а раціональний розум – вірний слуга. Ми створили суспільство, яке звеличує слугу й забуло про дар», – писав Ейнштейн. Інтуїція – знання, що є властивістю духу кожної людини, – очевидно, шліфується протягом багатьох поколінь, і духовні чинники тут грають визначальну роль. Минулі покоління з родини Ейнштейна шліфували свою інтуїцію читанням Тори й Талмуду. В кінці життя, 1954 року, в одному з листів вчений напише: «Я не вірю, що Бог – особистість, я на цьому завжди наголошував й ніколи цього не заперечував. Якщо в мені й живе якась віра, яку можна назвати релігійною, то це безмежне зачудування тим, як побудований світ…»
Релігії вже нема, але є зачудування і воно ще релігійне.
І про дар тут не забули.
Відомо, що і цей світ, і ми в ньому створені з запасом, на виріст. І Всесвіт, і людина використовують лише незначну частку потенціалу, закладеного в них Творцем. Тих використовуваних 5% відсотків людині вистачає на те, щоб досягати фантастичних технічних успіхів, будувати надскладні машини, компонувати й виконувати божественну музику. І все ж є щось, з чим людина собі ніяк не дасть раду: внутрішній хаос, туман, невизначеність, нечіткість. Кожен бачить в тумані щось своє і надає йому чіткості на свій лад. Старі дороговкази загубилися в інтерпретаціях, нові найчастіше заводять у ще густіший туман.
Такі думки навіяло на мене дощове надвечір’я в Берні. Думала про те, що більшість з нас не засвоїли простого й геніального уроку з фізики. Ми живемо так, ніби Ейнштейн ніколи не з’ясовував, що енергія може ставати матерією й навпаки. У кращому разі ми просто як метафору сприймаємо те, що життєво необхідно сприймати буквально. Для нас досі не має жодного значення, що будь-яка енергія, – а особливо найвищі її форми: слова, думки – потенційно є матеріальними. Нас не переконує навіть те, що Слово стало Тілом, хоча ми з усіх сил вдаємо, що віримо.
Відкрите й доведене понад сто років тому для більшості з нас продовжує залишатися таємними знаннями. Не те, щоб їх від нас хтось приховував. Вони усім доступні, розуміння їхньої суті не вимагає ні особливої обдарованості, ані великого інтелекту, адже ці знання опираються на досвід, який має кожен з нас. Попри свою абстрагованість, вони легко даються унаочнити.
06.06.2017І все ж, ми їх не засвоїли.
І, до речі, щодо метафізики: префікс μετά означає «позаду», «після».