...з уважністю пережити відчуття власної тілесності. Зіставляючи її з божественною. Заперечуючи її тягар і конечність. Відчуваючи радість відповідальності.

 

 

 

Пригадую, як довго і вперто доводилося розповідати нашим людям про то, що Україна можлива. Пригадую і то, що давно-предавно нас, прекрасних білих хорватів, покалічив і взяв у рабство дикий Київ.

  Мені не подобається, коли мат стає несучою конструкцію сказаного, бо це веде до зубожіння мовлення. Але подобається, коли доречно вживаються певні матовокореневі слова-поняття, бо це може збагатити мовлення доданою ясністю.   Ситуація була власне такою, що треба було говорити максимально ясно. І ми так поговорили. Та все ж у записі нашого діалогу я буду користуватися евфемізмами, розуміючи, що втрачаю можливість передати висоту інтелектуальної напруги.  

  Все вийшло страшенно непрофесійно. Від такого застерігають усі підручники розвідки. Хоча без цього не обходиться жоден шпигунський роман. Я їхав до Риги на розвідку. Хотів побачити, як виглядає країна, через яку проїжджав тридцять п'ять років тому. А натомість закохався. Як старий, якому очистився доступ до його ж підліткових відчуттів. І це дуже непрофесійно. Бо привезена інформація стає мало вжитковою через речі, які не надаються до аналізу.  

   

Я думаю про весну. Про те, що все повторюється. Що мало що змінюється від часів моєї молодості. Про то, що найбільшою цінністю є розмаїтість форм життя. І про те, як зникають мови. Про то, що нічого неможливо пояснити. Про темінь, жадобу вражень, про народ. Про самознищення і брудну воду.