У совєцькій масовій свідомості початок війни 1941-1945 років пов'язаний винятково з датою 22 червня і сконцентрований у рядках відомої пісеньки: “...ровно в чєтирє часа Кієв бомбілі...”. Але якщо йдеться про німецькі бомби над Україною, то перші з них впали ще 1 вересня 1939 року, коли об 11:30 бомбардувальники Люфтваффе заатакували Львів. Але наша розповідь трохи про інше.    

Не шукайте Червоногород у списку міст і сіл України – даремна праця. На сучасних мапах знайти його теж проблематично – хіба що вони дуже докладні, з позначками чи не кожного урочища. Від колись велелюдного міста нині залишилися вежі колишнього палацу, пустка старого костелу й офіційна назва «урочище Червоне».   Дитячий табір поруч із рештками замку    

“Збруч” уже не вперше відкриває досі невідомі історикам пам'ятки минулого. Останньої осені ми знайшли добре збережені залишки середньовічного укріплення – основу мурованої вежі та складну систем валів і ровів. Від початку ХХ століття це укріплення вважалося повністю знищеним і назавжди втраченим для нащадків. Про це ще 1901 року повідомив “батько подільського краєзнавства” Юхим Сіцинський. З того часу ніхто, крім “Збруча”, чомусь так і не спромігся перевірити слова наукового авторитета.

Вакханалію на бурштинових родовищах треба припинити. Найпопулярніша з пропозицій — узаконити видобуток коштовного каменю, ввести його, так би мовити, у правове поле. Копачі, мовляв, хай собі видобувають — чого добру в землі пропадати? — але хай чемно беруть у держави на це дозволи й сплачують податки. На перший погляд пропозиція виглядає не позбавленою здорового глузду — що не можна здолати, те треба очолити. Але чому ж бурштин не видобувають у сусідніх Польщі, Білорусі, країнах Балтії, де його поклади не згірш українських?

Городище в урочищі Камлай, що на Хмельниччині, хоч і не таке унікальне, як сусідні з ними священні городища славнозвісного Збручанського культового центру, але зовні – чи не найефектніше і найгарніше у Надзбруччі. “Збручу” давно кортіло там побувати, але шукати серед густого лісу давні вали – справа непроста. Потрапити на омріяне городище вдалося лише цього квітня – у товаристві методиста з охорони пам'яток історії та культури Відділу культури, національностей і релігій Городоцької районної держадміністрації Ігоря Олійника.

​ Бриґада волонтерів з Городка (Хмельниччина), які ремонтують панцеротехніку для Збройних сил України, працює вже понад рік. І «Z» вже розповідав про цих людей, які встигли «поставити на колеса» понад півтора десятка машин. А в березні їх навіть відзначили медалями Міністерства оборони «За сприяння Збройним силам України».  

Іванківці, що в Городоцькому районі Хмельниччини, – одне з надзбручанських сіл, найбагатших на унікальні історичні пам'ятки. Але, якщо не знати, що і де шукати, цього зовсім не скажеш. Село, як село. Це через повну відсутність головної туристичної тріади – “замок-костел-кам'яниці”. Але то не біда. На таку “тріаду” можна помилуватися, де завгодно, а в Іванківцях – свої, часом абсолютно унікальні пам'ятки.    

Пуща Відлюдника – одне з найцікавіших місць над Збручем. Тож мандрівка до неї нікого не залишить байдужим, а продемонстровані згодом світлини викличуть білу заздрість у друзів, знайомих і колег на роботі.   До Пущі якнайкраще пасує знана сентенція: “Святе місце не порожнітиме”. Бо з історичного погляду маємо типову “багатошарову” пам'ятку, де водночас можна побачити й залишки давньослов'янських язичницьких святилищ, і ґрот християнського відлюдника, який дав назву місцевості.  

  Продовження теми. Початок – "Меджибіж: ледве не Бородіно та горілчана річка".     Подільське містечко Меджибіж відоме своїм замком, одним із найбільших в Україні. Це Меджибіж польсько-шляхетський і російсько-гусарський, про які ми вже розповіли. А був ще (як і скрізь у нас) Меджибіж єврейсько-містечковий.   Баал Шем Тов