Малий фейлєтон.
Памяти М. КУРЦЕБИ.
Так дуже сумно було оноді в храмі св. Юра. На середині церкви зеленіла могила з березовим хрестом, а понад нею розвівались запахи ладану і звуки жалібної пісні. Правлено заупокійне богослуження за душу українського письменника і журналіста, що помер недавно на Сибірі. В час російського наїзду р. 1914–15 царські слуги вивезли його зі Львова на далеке заслання, з якого доля не судила йому вже вернути на рідну землю, до своїх. Там і виросла його могила...
Окружною дорогою наспіла вістка про його смерть. Найблиша родина гурток письменників та журналістів постановили вшанувати його память заупокійним богослуженням, до якого станув, як все готов до послуги, неструджений о. кан. Куницький. В крилосі співав квартет священиків. Плила пісня за піснею, а всі такі сумні, як і сумно мусіло бути українській душі заблуканій серед сибірських тайґ.
І в сю годину пересунулись у моїй памяти всі смутки нашого останнього незавершеного лихоліття. Станули в моїй уяві великі, по широкому світу розсіяні кладовища, ліси хрестів — і той один хрест на далекій чужині, що в срібні сибірські ночі підносить наболілі рамена і похиляється в безнадійній тузі на південь в сторону української землі...
Скільки наших могил виросло за сих шість років! А хрестів поставили ми так багато, що нема вже кому над ними плакати, бо в тих, що осталися при життю, жерело сліз — здається — висохло до дна.
Так було і оноді. В церкві було майже пусто. В одному кутику стояла найблизша сімя покійного, в другому маленький гурток людей з посеред львівської громади. Ходив смуток по церкві, стелився по стінах, нісся у похоронній пісні, дрожав у світлі свічок — а в хвилину тишини ломився у притишеному риданню старенької матері, що перед шести роками поблагословила сина на далеку дорогу — і вже більше його не побачить...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Пок. Микола Курцеба йшов крізь життя тихо, безголосно; весь його труд був звичайно безіменний, тонув і губився на сірих сторінках денників та инших періодичних видавництв. Остало по ньому кілька сумних поезій, одна драма з сільського життя, одноактівка "Свідки" та зручно і гарно зроблене лібретто "Еней на мандрівці", до якого музику доробив Ярослав Лопатинський. Позатим життєвий труд Курцеби — то задруковаві річники "Нового Слова", василіянських видавництв, калєндарів то що. — Як денникар був се талант, на який склались в першій мірі буйний темперамент і широкий круг заінтересовання.
Денникарський труд! Шановна громада часом говорить про нього з усміхом при чорній каві і має в сій справі вироблений осуд! Забувається лиш згадати, в яких умовах доводиться трудитись українському денникареви. Так було від непамятних часів і ся славна традиція в українській опінії не перевелась і не переломилась. Ще й нині говориться а то й записується в протоколи, що "між українським денникарем і українським приватним урядником нема ніякої анальоґії.."
Скільки їх змаргало життя, розбило нерви, висушило мозок при денникарській каторжній тачці? Або якої діждалися старости? І Володимир Барвінський і Струсевич і Франко і Павлик і Белей і Лев Турбацький і Я. Весоловський і Кунцевич і Будзиновський... Смутком віє від тих імен, а той смуток скаменіє колись у важкий докір і обжаловання цілих поколінь!
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Українська трудолюбива громада, мабуть ізза надміру буденних і небуденних занять, не зволила ласкаво явитися в церкві.
Та під конець богослуження прийшла громадка воєнних сиріт із нашого Захисту. В сірих хусточках виглядали ті діти як стадо жайворонків. Мали сумні очі. Не диво. Мимо всеї опіки, над їх діточі роки наплила хмара сирітства...
Нехайже молитва тих ангельських душ буде покищо заплатою українському робітникови пера — за весь труд його життя!
Громадська думка
01.09.1920