В погоні за темою.

Малий фейлєтон

 

Давно не мав я такого страшного ранка, як сьогодня. Прийшов у редакцію, оглянув львівські денники і — зажурився. Про що сьогодня писати? Се, що можна писати, вже є в ранішних виданнях, а сього, про що хотів би я писати, — мабуть не пропустить цензура. Став я думати над компромісовим поладнанням справи. Зажурений станув я у вікні та задивився на ратушеву вежу. І дивне диво. Невидане явище. На маґістратськім годиннику вказівки стояли непорушно. Було так від години ¾8 до ¾10. Я зійшов на базар. Бачу, що запримітили се й другі люде. Стоять, вдивилися в маґістратський годинник, як в святий образ і пояснюють...

 

— Бачите, до чого довели панове з маґістрату, вже й годинник не має сили ні чола довше ходити — каже оден грубими шнурами оперезаний громадянин.

 

— Певно забули накрутити — заспокоює поважний і як видно, технічно образований дозорець "Просвіти".

 

— Не говоріть дурниць — перебиває якась груба жінка. Ви може не знаєте наших панів з маґістрату. Там про все забудуть, але як є що до кручення, то певно покрутять... Тут щось инше...

 

І посипались здогади.

 

— Може Найман зачав обструкцію.

 

— Може цілий маґістрат відказався від служби...

 

— Може возьний Музика що вдіяв. Говорили, що між ним і президією є якісь непорозуміння...

 

— А я вам кажу — говорить одна перекупка піднесеним голосом з драматичною закраскою — се знак, що на них вже (ніби на панів з маґістрату) вибила остання година!...

 

Люде покивали головами і розійшлися заспокоєні.

 

— Вертаю і я в редакцію. На сходах довідуюся, що "Громадська Думка" і сьогодня сконфіскована.

 

Якжеж би инакше?

 

Коло свого стола застаю приятельку, що заходить що днини в редакцію позичити яку стару ґазету і приносить мені вісти з всіх фронтів і переулків. Привиталася і каже притишеним голосом.

 

— Бога ради, зробіть що з тими професорами... То прецінь зачинає вже бути погане...

 

— Пані кохана! Нічого не хочу і не можу робити з професорами. Я люблю професорів. То веселий нарід. Багато говорить, хоч мало робить. Має лиш сю слабу сторону, що скоро впивається.

 

— Отож бо й є, що за багато говорить...

 

— Даруйте пані, але вони говорять собі "при свідках в очі".

 

— Та що з того, оден говорить "при свідках в очі", а другий "абсолютно не чує"...

 

— Бо ви не знаєте тайни: у професорів так буває, що як мають собі що сказати при свідках в очі, то оден сідає при однім, а другий, при "другім кінці досить довгого стола* і оден може говорити в очі, хоч би від ранка до ночі а другий може абсолютно не чути...

 

— Ну, так по що говорити?...

 

— Не пристращайтеся пані і не беріть сього так дуже tragedіante. У нас всяке слово устно сказане, колись таки доходить до місця призначення. Оден хлипне, другий колись схоче довідатися і зажадає сатисфакції. —Ну і готова авантура... Якісь суди..., авантури.

 

— Заспокойтеся пані, — ніякого суду не буде. Є такий закон, що як оден другого обидить, або скривдить на чести, а той другий не зареаґує "у відповідно скорім часі", то все є в порядку, так як перше було. Ніхто за ніщо не відповідає. Ваша жура зовсім лишня... Взагалі пані, на будуче не журіться професорами. Вони самі журяться собою і гуртом і поодиноко. І журяться і жеруться. Але се, на щастя, не має ніякого впливу ані на хід подій, ані на погоду, ані на наше життя. Будьте спокійні.

 

Я чув, що моя приятелька переконана і заспокоєна. — Я й діждався щасливої хвилі, що ми розпрощалися.

 

Відітхнувши лекше, думав, що сяду вже до роботи. Та дарма. Присівся до мене редакційний товариш від "заграничної" політики. Був видимо зденервований.

 

— Коли вже раз про те напишеш? — забурмотів.

 

— Про що?

 

— А про... реформу подружнього закона. (Від двох місяців мучить мене сею темою).

 

Боронюся, як можу: Ціла справа для мене terra incognita. Я не знаю, як до сього взятися... Що-йно роблю жерельні студії.

 

Мій товариш встав гнівний, махнув з легковаженням рукою, сів до свойого столика і задумався глибоко мабуть наді змістом і формою нової ноти, яку Чічерін міг би вислати...

 

А мій товариш — теж оден з тих, що в погоні за щастям загнався перед роками аж перед церковний престол. Попік пальці і тепер думає перевести реформу свойого життя.

 

Нераз сидить годинами задуманий. В маленьких перервах "творить" і тоді робить Вітика президентом польських міністрів, а Ґалецкого ґенералом.

 

То знов встає, ходить по комнаті і півголосом деклямує улюблену стрічку, мабуть Мойсея Безумного:

 

Могла в шатро моє війти

Красавиця-дружина

І міг я щастя блиск знайти

В очах свойого сина...

 

Потому знов сідає, думає, в хвилях перерви "творить" і є готов зробити з Ґалецкого президента міністрів, а з Вітика ґенерала...

 

Бо думки мойого товариша від деякого часу зосереднилися лиш коло одного: реформа подружнього закона...

 

Від кількох місяців пуджає він свою жінку, що як лиш прийде реформа подружнього закона, сейчас розведеться з нею і доти буде женитися з иншими жінками, аж найде відповідну подругу. Має намір в десперації випробувати пів копи жінок.

 

Дивна людина, мій товариш. Готов летіти, як старинний бог вітрів Еоль за щастям-долею, то знов має хвилі глибокої задуми, як Мойсей Безумний... Про око тихий, спокійний, скромний, а як видно по його намірам — се прямо шалено, дико відважна людина!...

 

Громадська думка

13.08.1920