Кажуть, що кепсько розглядати світ лише у крайнощах, у контрастах, тобто з позиції чорно-білої, бо це виглядає дуже примітивно. Адже світ надзвичайно широкий і багатоманітний, і в жодному разі не зводиться до полярного протистояння протилежностей. Між чорним і білим – купа перехідних відтінків на будь-який смак. Кажуть, що і в політиці центризм – це золота середина між крайнощами радикальних правих і лівих течій. Та й звукорежисери наполягають на тому, що для найкращого і більш природного звучання інструментів і голосу всі фейдери на мікшерському пульті мають бути «по нулях». Ну і взагалі поняття золотої середини та уникання усіх крайнощів – найвища філософська й життєва мудрість.
Але величезне запитання, чи надається Україна для застосування цієї найвищої мудрості? Цікаво, чи були б ми мудрими, намагаючись досягнути цієї омріяної «золотої середини» у найважливіших питаннях історичних, світоглядних, ідеологічних? Ну, наприклад, заради модного зараз у певних колах тренду «примирення історичної пам’яті» чи змогли б ми поставити фейдер «на нулик» між постатями Мазепи і Петра I, Петлюри і Леніна, Бандери і Сталіна?
Або ще цікавіше: чи можна заради примирення хоч якимось чином об’єднати сучасного блогера Стерненка з блогером Шарієм, політичних і громадських діячок Софію Федину і Марусю Звіробій з політичними і громадськими діячками Оленою Лукаш і Оленою Бондаренко? Або знайти середину між В’ятровичем і Вітренко, між Погребиським і Погребинським? Ну і так далі, ви зрозуміли. Якби хтось цілком серйозно спробував зайнятися цією справою, то назвати таку людину несповна розуму було б дуже м’якою для неї характеристикою. Ну то де ж ця жадана «золота середина» і чи потрібна вона комусь взагалі?..
Та все ж укотре спробуймо хоча б, для прикладу, в історичній царині бодай приблизно промацати ті точки стику, які б дали хоч найменшу надію на дещицю загальнонаціонального українського порозуміння, бо кажуть, що зараз Україні це потрібно, як ніколи. Отож припустимо, що за деякими історичними візіями ми кардинально розходимось, але хоча б щось спільне й дороге повинно бути в нашій історії і для Галичини, і для Наддніпрянщини, і для Донбасу…
Почнімо з того, що Київська Русь – це велика держава. Могутня європейська цивілізація, яка за рівнем розвитку культури й освіти крокувала попереду багатьох тогочасних європейських держав. Мудра й освічена Анна Ярославна у немитому і небрукованому Парижі навчала розуму свого чоловіка, французького короля Генріха II, котрий замість підпису ставив хрестика. З цим охоче погодяться і у Львові, і в Донецьку, вже не кажучи про Київ. Отже всі ми – нащадки великої європейської держави. Нема питань і є чим пишатися. Точку стику знайдено…
Але найцікавіше починається тоді, коли ми намагатимемось з’ясувати, чия ж це була держава етнічно і культурно. З тим, що на споконвічних автохтонних теренах України, в її серці логічно виникла держава українська, а не якась інша, як це є за найвидатнішим українським істориком Михайлом Грушевським, жодним чином не можуть погодитися історики проросійські, починаючи з Петра Толочка. І пішло-поїхало: Київська Русь – колиска трьох братніх народів, Київ – «маць ґарадофф рускіх», і як наслідок Україна – це власне початок Росії, а українців вигадали в урядових кабінетах Варшави і Відня поляки й австріяки.
Російські історики не втомлюються повторювати, що «Україна – це колиска російської цивілізації: втрата зв’язку з Києвом здатна нанести дуже серйозного удару нашій самоідентифікації». Виявляється, наша Україна – це їхня самоідентифікація. Та що й там казати – «адін народ». Але, можливо, росіянам набридла угро-фінська ідентичність і вони хочуть ідентифікуватися українцями? Навряд. Отже з культурно-історичного порозуміння, опертого на підґрунті величної Київської Русі, на жаль, нічого не вийшло.
Крокуємо далі. Можливо, є щось таке героїчне українське, що не дратувало б ані Схід, ані Південь України? Шукаємо і знаходимо у Тараса Шевченка: «За що ми билися з ляхами?», «За що ми різались з ордами?» Але «За що скородили списами московські (у совєтсько-російському варіанті «Кобзаря» «татарські») ребра» – це вже неподобство.
Все, що в українській історії спрямоване проти Польщі, Туреччини і татарського Криму – для них нормальне; все, що стосується ворожої налаштованості до Росії, – погане. Тому точкою стику для сучасних «двох берегів Дніпра» дуже гарно служить козацька дохмельниччина: походи проти Криму, Туреччини і Польщі: «реве, лютує Візантія», «грілися в Скутарі, запалили люльки в Польщі на пожарі», «оце тобі, царю, за Байдину кару». Антипольські повстання Косинського, Наливайка, Лободи, Сулими, Бута, Остряниці – чудові сторінки нашої історії. Та й сама Хмельниччина до Переяслава – предмет гордощів і тих, і інших.
Ну, вже ніби порозумілися? Та де там. Починається Переяслав, потім Конотоп 1659 року, а далі ще гірше – Руїна, Дорошенко вкупі з Мехметом IV, і нарешті кульмінація – мазепинщина і Батурин. І знову нестиковка, бо всі попередні точки стику втрачають свій сенс. Бо на Сході і Півдні возвеличують Петра і Катерину, а в Одесі ставлять пам’ятник «голодній вовчиці». З одного боку герой Хмельницький, «братнє єднання двох православних народів» – а з іншого «мій краю милий, неповинний, за що тебе Господь кара? Карає тяжко за Богдана та за скаженого Петра».
На жаль, на будь-якому історичному етапі минулого всі намагання компромісного розуміння української історії розбиваються вщент і точки стику між «двома берегами Дніпра» виявляються шитими білими нитками. А в новітній історії й поготів, бо з одного боку – УНР, ЗУНР, січові стрільці, ОУН, УПА, а з іншого – Красная Армия, НКВД, СМЕРШ і ястребки. Тобто фейдер «на нулик» в українському історичному контексті виставити жодним чином не вдається.
Інші, навіть деколи зовсім різні, народи мають історичний досвід творення спільних героїв – чи не буде він прикладом для України? Зокрема, татрський Робін Гуд – Яношик, страчений австрійською владою 1713 року, став такою привабливою історичною фігурою, що на північному боці Татр вважався героєм польських верховинців Єжи Яносіком, а на південному боці – національним героєм Словаччини Юраєм. Словак за походженням, на Підгалю Яношик вважався поляком, татрським гуралем. За хорошого героя сперечаються навіть різні народи. Чи знайдемо ми колись героя, за причетність до якого будуть сперечатися «обидва береги Дніпра»?
Таки знайшли! 2019 року! «Обидва береги Дніпра» в синхронному екстазі вибрали боягуза, бо він обіцяв «поставити фейдер на нулик» в усіх українських проблемах. Не вдалося. Хотів докладно проаналізувати, чому псевдо-лібертаріанська ідеологія Володимира Зеленського і його 95-го кагалу зовсім не пасує до України і її проблем, але шкода часу й нервів. Спробую дуже коротко. На коробці шоколадних цукерок від Слуги Народу написано: «Не важливо, зі Сходу ти чи з Заходу, якого в тебе кольору шкіра чи якою мовою ти розмовляєш. Ми разом, ми українці. Змінимо Україну разом!» Тут все зрозуміло, і вже очевидно, що з тріском провалилася ідеологія «какая разница». Бо і ми – не разом, і ви – не українці. Не чіпати національної пам’яті, віри, мови, а рухати Україну вперед «зі стартапами та інноваціями, модернізацією та діджиталізацією, державою у смартфоні» виявилося повною профанацією. Зелені виявилися типовою гібридно замаскованою проросійською політичною силою. Вкотре розбилися вщент потуги примирення на основі якогось спільного порозуміння, спільної модерної ідеї України сил проукраїнських і проросійських. І вже вкотре «спільні візії» між цими силами можна знайти лише у питаннях круглості, а не пласкості Землі, і в тому, що вона обертається навколо Сонця, а не навпаки.
Буквально нещодавно один дотепник вигадав прикольне слівце – УКРАША. Але ж кожній притомній людині зрозуміло, що може бути лише або Україна, або Раша. І та підступна «золота середина» з гаслом «какая разница» призведе не до містичної Украші, а до реальної Раші. Отож треба визнати, що «фейдер на нулику» добрий лише на мікшерському пульті звукозаписувальної студії. Ну і на завершення: «золота середина» між чоловіком і жінкою – гермафродит.
18.08.2020