Таких вар’ятів, як я і мій колєґа – львівський письменник, публіцист і краєзнавець Богдан Волошин, треба ще пошукати. А якщо навіть і спробуєте пошукати, то вочевидь не знайдете. Бо хто з так званих притомних людей захоче, тицьнувши пальцем у небо або у мапу Львівської області, раптом стрімголов зірватися на рівні ноги і їхати маршруткою невідомо куди за сотню кілометрів від Львова, а потім 15, 20, 30, 35 кілометрів мандрувати манівцями, нетрями, задуп’ями, загумінками, лісами-полями-горами-болотами, аби до вечора вийти на якусь дорогу і, якщо пощастить, на щось сісти й повернутися назад додому. Втома неймовірна, все тіло вібрує, гуде, неначе вулик, деколи ноги буквально відвалюються, але яке це щастя – просто йти…
Я завжди мріяв кудись іти… або йти… Кудись далеко. Навесні ноги починають дриґатися уві сні, неначе у пса. Дриґатися вперед. Хочеться йти дуже швидко й далеко. І йдеш дуже швидко й далеко. Коли отак ідеш і на декілька хвилин про щось замислюєшся, а силует вежі якоїсь церкви, який щойно, буквально щойно, був десь далеко, раптом виростає просто перед твоїм носом, твоєму здивуванню немає меж. Це щось неймовірне: адже ти ж не їхав ані автом, ані навіть і ровером, а лише йшов, а вежа раптом аж тут, так близько…
Йти пішки, кудись іти, а навколо такі неймовірно фантастичні краєвиди твоєї рідної Галичини! А як вони змінюються, як у калейдоскопі, і який величезний набір різноманітних пейзажів найціннішим подарунком причаївся для тебе за кожною невідомою тобі лінією обрію. Ось зараз підіймуся на пагорб, а там… Яке це неймовірне щастя – йти! Я з дитинства люблю усілякі рейтинги, і часто у своїх думках далекі прогулянки ставлю на перше місце як найвище людське щастя… І Бодя зі мною у цьому погоджується, і як це класно, що я не один такий вар’ят.
І що таке взагалі людське щастя, радощі життя? На тимпані фронтону Львівської опери Радощі Життя, втілені творчим задумом скульптора Леонардо Марконі, зображають пару, яка бенкетує, і пару, яка танцює. Бухати і гопатися – ось радощі життя, так до нас промовляють мудрі античні фігури. І більшість наших сучасників не буде цього заперечувати – власне ці ціннісні ідеали щастя люди сповідують від античних часів, щоправда, нині в дещо витончених формах, але суть лишається незмінною.
І сперечатися з цими людьми важко, та й не треба. І кому цікаві твої Радощі Життя, які для більшості виглядають дурістю? Не вдалося нам із Богданом за багато років навернути у нашу віру бодай когось із нормальних людей, були окремі оригінали, але їхній ентузіазм швидко вивітрювався після одного-двох походів. Стійких і відданих адептів ми так і не набули. Навряд чи хтось хоче виглядати занадто екстравагантною людиною, адже нас із Бодею мешканці сіл, якими ми мандруємо, завше приймають або за прочан, або за грибників. Бо що інше може робити в їхньому далекому селі незнайома нормальна людина?
Наші походи – це дивина, яку ти не поясниш більшості людей, та й не треба пояснювати… Це все одно, що пояснювати євнухові про принади сексу… І чи не є насправді божевільною людина, для якої найвище щастя – просто йти… Йти кудись, не зупиняючись, три, чотири, п’ять, шість годин… І ось ти реально відчуваєш, як твої кроки міряють Землю, та ні, не міряють, а крутять її… Ти, відштовхуючись від Землі різьбленими підошвами твоїх кросівок, надаєш їй кінетичної енергії, завдяки чому вона й обертається…
Кожний свій похід я ретельно занотовую, тому в мене все точно, як в аптеці: за останні двадцять років я обійшов пішки 248 сіл Львівської області. Чи багато це? Думаю, що ні. Бо на рік випадає щонайбільше 10–12 походів, утім деколи буває і три-чотири. За один похід долаєш в середньому 4–7 населених пунктів, бо в найбільш густозаселеній сільській області України ці села часто-густо натикані через пару кілометрів, а то й через кілометр. Але буває, що потрапляєш і у цілковито безлюдні місця, де в радіусі 5–7 кілометрів на всі чотири боки немає жодних ознак людської цивілізації, і це насправді чудові хвилини твого життя. Зараз мені все важче й важче вибрати якийсь новий, справді цікавий маршрут, бо майже все цікаве вже сходжене-переходжене. Деколи витріщаєшся на ту мапу як баран на нові ворота, лупаєш на неї очима десять хвилин, двадцять, пів години, і ось раптом блисне така геніальна ідея, аж підскакуєш…
Минулого року я видивлявся свої улюблені Золочівщину і Перемишлянщину (на жаль, із новою адміністративною реформою тепер залишилася лише Золочівщина), видивлявся вже всоте, а на сто перший раз насправді осінило. Приблизно кілометрів за сім на південний захід від Нараєва сходяться докупи кордони трьох галицьких областей: Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. Промайнула думка – так це ж серце Галичини! Хоча всі ці радянські адміністративні поділи (як, до речі, і сучасний) були штучні (зокрема до Тернопільщини прирізали частину Волині з Почаєвом і Кременцем), та все ж за останні пів століття і в головах галичан, і в головах решти українців викристалізувалась ідея Галичини як власне сукупності цих трьох областей.
За один день пішки побувати одразу в трьох областях. Це ж напрочуд круто! Та що там за один день – теоретично і за одну годину можна, думав я. Пройти три області можна і за одну хвилину, протупцювавши навколо цієї точки стику, яку Ґуґл Мапс на твоєму телефоні показує приблизно на півдорозі від Рівної до Пилипівців метрів із двісті на схід десь на пагорбі у лісових хащах. Але ж це не бозна яка велика штука потупцювати навколо якогось геодезичного знака, хоча я на сто відсотків упевнений, що там його нема. А ось цікаво, за скільки можна обійти пішки три населені пункти трьох областей? Оце вже супер ідея. Пилипівці Івано-Франківської області, Рівна Львівської і Дуляби (чи Кулеби) Тернопільської – всі ці три селища розташовані якнайближче до стику трьох областей. Розташовані дуже щільно, і на сто відсотків – вранішнє кукурікання півня з Львівської області дуже добре чути і на Тернопільщині, і на Франківщині.
Рівна (Львівська область)
Пилипівці – селище Рогатинського району Франківщини, має населення 23 мешканці. Не набагато більше селище Рівна Перемишлянського району Львівщини – 37 мешканців. А Дуляби Бережанського району Тернопільщини мають населення аж 39 мешканців. Взагалі вся ця місцина – суцільний упівський край. І власне у Кулебах 1941 року героїчно загинули семеро членів ОУН, вступивши у нерівний бій з енкаведистами. Тому й тоталітарна комуністична влада 1952 року перейменувала Кулеби на Дуляби, щоб стерти пам’ять про Кулебську трагедію. І хоча досі офіційна назва села Дуляби, його мешканці завжди називали своє рідне село Кулеби – і, до речі, від Шабівки вказаний поворот на Кулеби. Також і в поблизьких Стратині та Подусільній люди вшановують меморіальні місця, пов’язані з українськими героями, а Дусанів взагалі можна назвати оунівсько-упівською столицею.
Дорогою з Бачева до Подусільної
Ця магічна місцина тягнула нас із Богданом до себе, неначе магніт. Усю зиму ми мріяли про цей похід, а далі був нестерпний весняний карантин, а потім ще й пів літа такого ж дурдому. Я вже чекав на цей день походу, як закохана дівчина на перше побачення. І щойно відновився рух обласних маршруток, ми з Бодею вирушили до Бачева. Година сорок п’ять хвилин – і ми у Бачеві. Вже не вперше, бо минулого року йшли звідси в інший бік до Дусанова широченним хребтом височенного пагорба, який, здавалося, міг би запросто бути злітною смугою для Боїнгів і Ейрбасів. Така неосяжна широчінь навсібіч, що згадуєш слова Червоних Гітар про те, що за однією синьою даллю – друга даль. І так само, як Червоні Гітари, ми знали, що «не спічнемо, поки не зайдемо» туди, куди планували – на стик трьох областей.
Бачів Львівської області
Одразу запевню вас, що навіть точнісіньке, до десяти метрів, ваше місцезнаходження на вашому телефоні не буде для вас гарантією від різноманітних підступних манівців, на які так багата загадкова Перемишлянщина, і не лише вона. Вже на першому етапі маршруту від Бачева на південь до Подусільної ми рази три збивалися з дороги – та ні, не з дороги, бо дороги як такої й не було: суцільні незрівнянної краси і багатоманіття кольорів луки, де ти не йдеш, а пливеш по пояс у квітах, з яких я зміг ідентифікувати лише білі ромашки, інші – червоні, рожеві, фіолетові, сині, блакитні, жовті та ще бозна які – квіти і трави створювали такий потужний аромат, що здавалося, наче ти десь на аптечному чи парфумерному складі. Якихось нещасних три кілометри ми долали більше години, але який це був кайф. Плисти у хвилях квітів і трав – це не йти рівною дорогою, трохи сили забирає. Одного разу на підйомі я зашпортався і впав, але неначе на м’яку перину.
Тут межа між Львівщиною і Тернопільщиною дорогою з Подусільної до Шайбівки.
Зрештою вийшли з пахучих нетрів на дорогу і за пів години були в Подусільній. Гарне продовгувате село з населенням 316 осіб вже у самій глибинці. Це батьківщина першого командира УПА на Волині Василя Івахіва і ще декількох видатних оунівців. В селі встановили пам’ятник борцям за волю України і меморіальну дошку на хаті Івахіва. Вулиці тут тінисті, дерева високі, йдеш ніби якимось тунелем, навколо високі пагорби рідкісної краси, і тебе тут охоплює почуття спокою, затишку, комфортності і впевненості. Хати гарні, ошатні, господарські прибудови з архітектурними елементами початку минулого століття. Чому тут особливо світло на душі, бо немає рагульських понтів і потворних без жодного естетичного смаку підльвівських «фільварків».
Власне на цьому місці стикаються Львівщина, Франківщина і Тернопільщина
Ще за якусь годинку проминули Подусільну і Рівну, останнє село Львівщини, – і ось ми на Франківщині. Тут вже не дороги, а широкі стежки, які, напевно, в хуртовину чи в багнюку непроїзні і непрохідні. Жодної людини, жодної автівки від Подусільної до Пилипівців! Первозданна краса природи, клімат уже точно не львівський, на сто міліметрів опадів на рік менше, хотів написати – майже карпатські перевали, але це було б аж занадто: перепад висот на цих під чотириста метрів над рівнем океану пагорбах, напевно, метрів до сімдесяти. Звичайно ж, жодних знаків, які б відмарковували Львівщину від Франківщини.
Пилипівці та Стратин на Франківщині
Нарешті ми в Пилипівцях, крайній точці нашого походу. Кілометри за три в долині видніє Стратин, а за ним – далекий-далекий обрій кілометрів на тридцять-сорок. Обідаємо на пагорбі на перині пахучої трави, друга година дня, сонечко, ніби на наше замовлення, на час нашого обіду ховається за хмарки. Дивишся в далечінь, а кольори такі яскраві й контрастні, на передньому плані широченне поле, далі пишні дерева вздовж дороги, ще далі Стратин, а за ним – неозорі синусоїди високих пагорбів Франківщини і химерні обриси світлих хмар над ними.
У такі хвилини я вже навчився вкладати у свою душу депозит незрівнянних вражень, з якого потім роками буду знімати відсотки спогадів, і що надто парадоксально – деколи, згадуючи про якийсь давній момент насолоди природою чи архітектурою і відтворюючи його у своїй пам’яті, я отримую більший кайф, аніж у той момент, коли це колись відбувалося насправді. Незбагненні речі виробляє з нами наша пам’ять і наші емоції…
Рівна на Львівщині.
Йдемо з Франківщини тією самою дорогою назад. Тут вже можна розпочати хронометраж перебування в трьох населених пунктах трьох областей. Усього за шість хвилин ми у Рівній на Львівщині – попереду Дуляби на Тернопільщині, від Рівної туди пішки якихось два кілометри. Але той рекорд, який ми планували, тобто обхід трьох областей приблизно за тридцять п’ять хвилин, цього разу нам, на жаль, не вдався. Ми з Бодею, замріяні оглядинами лісистих пагорбів навколо, провтикали поворот на Дуляби – а якщо чесно, то це моя провина, бо я був штурманом на просторах Ґуґл Мапс. Але це не дивина – незрівнянне емоційне піднесення зазвичай сплутує всі можливі орієнтири в просторі й часі. Довелося далі йти на Шайбівку, а це трохи більше шести кілометрів, знову стрімкий підйом догори, несамовита краса широченного золотого пшеничного поля і ніжний запах дорогих французьких парфумів – це вже починає цвісти гречка.
Шайбівка на Тернопільщині
І ось нарешті ми в Шайбівці Тернопільської області. Дивлюся на годинник – одна година і одинадцять хвилин швидкої ходи від Пилипівців – теж непоганий результат. А проґавлені Дуляби – нагода колись іще раз сюди повернутися. І знову ми переходимо з Тернопільщини на Львівщину, тут уже на бережанській трасі є відповідні вказівники адміністративного кордону двох областей. Ще кілометри зо три до Болотні, там ми сідаємо на маршрутку і щасливі їдемо до Львова. За часом і протяжністю ніби звичний наш похід: за чотири години і сорок п’ять хвилин – двадцять з невеличким хвостиком кілометрів. Але за значимістю – чи не найважливіший для нас із Богданом, адже 15 липня Року Божого 2020 ми побували у серці Галичини.
Тут пролягає межа між Тернопільщиною і Львівщиною дорогою з Шайбівки до Болотні.
04.08.2020