4 липня є великим днем патріотичного торжества в США, але нині переважна більшість американців вважають, що їхня країна є розділенішою, ніж будь-коли. Про це свідчить опитування, представлене на Aspen Ideas Festival, важливому зібранні, яке відбувається на початку літа поблизу знаменитої гори в штаті Колорадо. Проте основне питання полягає в тому, що немає згоди навіть в тому, які теми роз’єднують людей, не кажучи вже про причини цього очевидного також для союзних держав розходження. Чіткість усвідомлення нинішньої незлагоди нейтралізується величезним бажанням громадян цієї великої демократії розпочати реформи з метою досягти більшої єдності. Найчастіше причиною цього переважаючого відчуття роз’єднання називають вплив грошей на політику, що дуже вражає в суспільстві, яке не має нічого проти суспільного тріумфу підприємця, але протестує проти незаконного впливу.
Уперше кожні президентські вибори обходяться дорожче, ніж маркетинґ продуктів фаст-фуд у місяці виборчої кампанії, і ці абсурдні витрати значною мірою зумовлені кількома рішеннями Верховного Суду, який зняв законні обмеження на пожертви, роблені з метою впливу на політику, вважаючи їх частиною свободи самовираження. Це зняття обмежень дозволяє окремим жертводавцям вносити велетенські суми у намаганні змінити результат голосування. Але збір коштів через Інтернет також трансформував природу виборів. Йдеться про мільйони дрібних пожертв – техніка, в якій команда Барака Обами усе ще бере гору над республіканцями. Згори демократія є плутократією, але зісподу гроші тих, хто робить внески, розбивають ці привілейовані скарбнички.
Громадяни сходяться в тому, що у федеральній системі, яка є найфедеральнішою у світі, щось іде не так. Палата представників, цей мурашник законодавців нетривалого періоду дії, з її постійним сум’яттям, втратила повагу до державної виконавчої влади. Блокування законодавчою владою будь-якої ініціативи президента Обами, схоже, вказує на те, що, по суті, республіканців більше, ніж прихід у Білий Дім, цікавить збереження своєї влади в законодавчих органах, завдяки їх спроможності визначити свої власні виборчі округи, до яких вони у штучний спосіб включають багато білих виборців. Та багато хто частину вини за ці дисфункції покладає на занадто академічного президента, який не відчуває потреби слухати та домовлятися. Згадане опитування, з іншого боку, пояснює, що Барак Обама водночас є найбільш роз’єднувальною та найбільш об’єднувальною постаттю в країні, залежно від того, кому ставиться питання про першого в історії кольорового президента. Вибори 2012 року не змогли здолати полеміку «червоні штати – сині штати» через радикалізацію республіканців, а також через обрану Обамою тактику представляти Мітта Ромні у дуже неґативному світлі. У той час, як федеральна система накульгує, більш новаторська політика зустрічається у деяких творчих містах, які мають власну стратегію конкуренції в епоху ґлобалізації та рушійні сили усе ще дуже слабкого зростання, як от Портленд, Нью-Йорк, Детройт чи Бостон.
Як Республіканська, так і Демократична партія знають, що настав момент для зміни ознак ідентичності. Для сторони, яка програла на двох останніх президентських виборах, метою є здобути більше голосів білих виборців, а ще – розширити своє виборчу підтримку і привабити, як ще зробив Буш, стрімко зростаючу іспаномовну меншину.
Саме це запропонував під час дискусії в Аспені Карл Роув, творець перемог Буша-молодшого, а нині один із найшанованіших і найцікавіших республіканських активістів. Денверський аналітик вражає тих, хто його не знає, об’єднувальним і демократичним дискурсом. Він хоче уникнути того, аби його партія перетворилася на антиурядове утворення, не здатне дістатися Білого Дому. Маючи вашингтонський досвід, якому нема рівних, він критикує законодавчу владу, яка кишить законодавцями, що годуються з рук півдюжини патріархів, імітуючи найгіршу європейську парламентську традицію партійної дисципліни, і де його партія просто з принципу блокує будь-яку пропозицію президента. Роув пропонує розпочати діалог, який насправді допоможе обом великим утворенням. А ще він радить узяти в шори керівників «Чайної партії», нездатних привабити поміркованих виборців. Не йдеться про те, аби обґрунтувати республіканську базу, а лиш видозмінити її. Наполягання Рональда Рейґана на співчутливому консерватизмі знову набуває ваги – аби партія Лінкольна представляла усю країну, а не лише її частину.
Прекрасною можливістю для республіканців показати, що вони починають змінюватися, є імміграційна реформа, нещодавно схвалена сенатом. Що ж до демократів, то зростає занепокоєння через накопичення проблем під час другого терміну Обами. Багато робітників вважають, що відновлення економіки є слабким і їхні перспективи залишаються поганими. Окрім того, президент змушений приймати важкі рішення, як от заміна Бена Бернанке на посаді голови Федеральної резервної системи США і скасування фіскальних стимулів. На інших фронтах відчуття таке, що Обама не керує: він виголошує гарні промови, а потім усю свою енергію витрачає на запуск запропонованої ним реформи охорони здоров’я, багато аспектів якої ще потрібно було конкретизувати. Багато демократів уже працюють з Гілларі Клінтон, щоби підготувати штурм нею президентського поста в 2016 р. Вони хочуть, щоб Обама, загартований ваготою зовнішньої політики, принаймні доклав більших зусиль для того, аби порозумітися з республіканцями, і наполіг на виступі демократів за рівність можливостей і соціальну мобільність – ключ до відновлення сильного середнього класу.
Добрими новинами американського суспільства є те, що порівняно з початком правління Білла Клінтона університети випускають удвічі більше дипломованих спеціалістів і майже жоден з них не лишається без роботи (на відміну від Іспанії, університет там не є фабрикою з випуску безробітних), нема конфлікту поколінь: більшість молодих є так само критично і патріотично налаштованими, як і їхні батьки, а популістські тенденції «Чайної партії» чи іншої крайності – руху «Захопи Волл-стріт» – репрезентують меншість і не впливають на загальний консенсус стосовно важливості плюралізму, терпимості та прийняття відмінностей. Частково тому американське суспільство дуже швидко еволюціонувало в питанні щодо прав сексуальних меншин і водночас є здатним дуже позитивно оцінювати релігію та традиційну родину чи бути більш критично налаштованим, ніж інші західні суспільства, до абортів. Волтер Айзексон, амфітріон літнього семінару та президент Аспен-Інституту у ці дні повторював, що як батько-засновник США Бенджамін Франклін, так і вуличні музиканти різного походження, які стояли біля витоків джазу, мали спільний погляд: як залишити позаду племінну печеру і добре виткати накидку плюралізму, в яку одягнути велику американську націю.
José M. de Areilza Carvajal
Una nación dividida
АВС, 4.07.2013
Зреферувала Галина Грабовська