Хоча Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького «Про соціальні питання» («О квестії соціяльній») було адресовано духовенству, майже весь його текст такою ж мірою стосується й кожного християнина. І не могло бути інакше, адже це послання є нічим іншим, як адаптованим до українських реалій глибоким осмисленням нашим славетним Митрополитом Енцикліки Папи Лева ХІІІ «Нові речі» (Rerum Novarum), виданої 1891 року. Енцикліка «Нові речі» започаткувала сучасне соціальне вчення Католицької Церкви, яке сьогодні вже пропонує відповіді на виклики глобалізації і зміни стану довкілля. Ті християнські країни, що цим вченням скористалися, досягли значних успіхів у своєму розвитку. Ті ж, що його ігнорують, – прирікають себе на занепад.
У непростих умовах сьогодення Української держави, де навіть не всюди панує українська мова, сподіватись на багатьох охочих читати звернення Митрополита специфічним галицьким її варіантом, мабуть, не варто. Зважаючи на велику актуальність цього послання та поставивши собі за мету записати аудіокнигу, я поступово дійшов до рішення здійснити адаптацію Пастирського послання «О квестії соціяльній» сучасною українською мовою. Прагнучи сконцентрувати увагу якнайширшого кола українців на сутнісних настановах Митрополита, доцільно буде пропустити ті розділи, які стосуються винятково духовенства та тогочасної організації кооперативного руху, фінансів, бібліотек.
Гасло цього послання „Дух Христа є духом демократичним” уже свідчить про те, що Митрополит цілісно розглядає духовне начало людини і побудову нею суспільно-економічних відносин, що належать до матеріальної царини, адже йдеться про єдність Духу Христа і сучасного принципу державотворення. Такий підхід цілковито відрізняється від лівацького, який по сьогоднішній день сковує уми людей протиставлянням релігії і науки. Сподіваюся, що це Пастирське послання покладе основу для змін світогляду українського суспільства, наверненню його на шлях природного, закладеного Господом у кожній людині цивілізаційного розвитку, розбудить бажання жити і творити у гармонії з наукою Христа і своїм сумлінням. Таке прагнення європейців у другій половині ХІХ століття створило рух, що отримав назву «Католицька акція». Він став предтечею соціальної доктрини Церкви. Цей рух мав визначальний вплив не тільки на суспільну мораль і етику, а й на інституційну будову суспільства, суспільні зв’язки, устрій, політику, економіку, культуру. Це та, невидима для нас сьогодні європейськість, зовнішній образ якої ми намагаємось наслідувати, не змінюючи при цьому самих принципів функціонування суспільних інститутів. У цьому і полягає причина малої результативності наших потуг. Зрештою, як тільки Європа відступала від християнських засад, підмінюючи їх різними ідеологіями, приходила ненависть, війна, смерть, розруха.
У своєму Пастирському посланні Митрополит ідентифікував загрозу людині й суспільству з боку ідеологій, а особливо соціалізму, ще задовго до того, як у Росії відбувся жовтневий переворот. Майже через 30 років після цього послання, Папа Римський Пій ХІ у своїй енцикліці «Сороковий рік» (Quadragesimo anno) сповна розвінчав уже видимі всім «принади» соціалізму. Хоча діяльність Комуністичної партії в Україні у 2015 році врешті була зупинена, діючі на тій же соціалістичній ідеологічній платформі майже всі політичні сили продовжують руйнувати інституційну будову суспільства і держави. Соціалізм мутує від своєї агресивної фази − комунізму, до тихо повзучого марксизму в ліберальній подобі. Але його руйнівна дія від цього не зменшується, а, може, навіть стає ще небезпечнішою, бо в такий спосіб соціалізм ще більше уподібнюється до християнства. Андрей Шептицький у цьому питанні мав безкомпромісну позицію: «…думають, що можуть бути соціалістами і лишатися християнами». Ця безкомпромісність зумовлена тим, що хоча соціалістична ідеологія своїми зовнішніми гаслами досить подібна до християнських заповідей, але це лише ззовні – у своїх витоках християнство і соціалізм несумісні! В основі християнства лежить найбільша заповідь – заповідь любові, а в основі соціалізму – диктатура, примус, насильство. Така дійсність ніби розділяє людину навпіл і атомізує суспільство назагал. А що буде коли царство само в собі розділиться? Отже, соціалізм не може існувати без войовничості. Якщо колись він «захищав» права робітників і для цього проголошував диктатуру пролетаріату, то тепер у своїй ліберальній подобі знаходить для захисту різні, начебто пригноблені групи і оголошує застарілими суспільні відносини християнського світу, котрі насправді є основою існування людства.
В Україні ведеться поверхнева декомунізація артефактів, а вже давно назріла необхідність провести декомунізацію суспільно-економічних відносин. До цієї роботи ми ще навіть не бралися. Нерозсудливо розглядати осібно інституційну будову суспільства і його економіку. Це приводить до втрати сутності понять і безмежної можливості маніпулювати ними.
Чому в Україні війна, згортається та тінізується економіка, чому стрімко зменшується населення, чому низькі зарплати і пенсії, неякісна медицина і освіта, чому складно знаходити правду в слідчих органах і справедливість у судах? Шукаймо і усуваймо причини цих проблем, бо боротьба з наслідками є безконечною і майже безрезультатною, зламає ще немало людських доль і призводитиме лише до розчарувань. Завдяки науці Андрея Шептицького, ті негаразди, що з моменту здобуття суверенності переслідують Україну, будуть отримувати правильну оцінку та розв’язання і Україна обов’язково стане заможною європейською державою.
Зиновій Бокійчук
ПРО СОЦІАЛЬНІ ПИТАННЯ
Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства.
Дух Христа є духом демократичним!
Демократичний рух, що в цілій Європі закликає всіх благородних під прапор оборони убогих і скривджених, для Церкви не чужий – навпаки, духовенство всього нашого краю є до нього прихильним, бо ж і дух Христового Євангелія – щиро і всебічно демократичний.
Опіка убогих і оборона тих, що самі себе боронити не вміють, рівність і братерство всіх людей – це ті ж засади справедливості та любові до ближнього, на яких тримається весь євангельський закон. Цей закон велить духовенству стояти на сторожі прав убогих і більше дбати про тих, що найбільше потребують допомоги.
Так чинив Христос, так мусять чинити і Його слуги та учні.
Коли Син Божий прийшов з неба на землю чоловіком, щоби рід людський спасти – то став убогим і слабким, народився серед убогих і слабких і насамперед про них подбав.
До них говорить у Своїй першій науці, їх наділяє блаженством духовним; називає щасливими тих, що вбогі духом, тих, які плачуть, і покірних, тих, що спраглі справедливості, переслідуваних. Дбає про їхнє добро – не лише вічне, а й дочасне, вже тут, на цім світі, помагає їм і прагне полегшити їхню долю. Своєю наукою підносить їх і дає потіху – ряснішу й успішнішу, аніж та, яку їм давали люди, що про долі убогих перед Ним думали і мали думати після Нього. Представляє кожне терпіння і кожен біль як хрест, озолочений променями спасення й освячений Божою ласкою. Навчає терпеливості й через неї додає сил для піднесення. Своїм прикладом і Своєю наукою вчить витримувати те, чого не можна змінити, та не втрачати надії і рішучості у праці та життєвій боротьбі.
Він бажає активізувати весь суспільний устрій і спонукати всіх людей до праці для добра знедолених. Підносить гідність людини, виводить з упадку родину, а сильних світу сього зобов’язує до справедливості й заохочує до милосердя. Змінює «поганське» розуміння влади, обмежує вживання дочасного добра, надає нові права убогим і покривдженим та накладає на багатих нові обов’язки.
Доктрину Христа впроваджує в життя Його Церква. Впродовж довгих століть працює вона над ліквідацією неволі, пропагує ідеї справедливості, рівності людей перед Божим і людським правом, поняття справжнього поступу. І де лиш пресвята наука Христова є втілена в життя – там слідують за нею мир і щастя; а скільки разів від неї люди відступають – так щораз і заплутуються відносини, настає війна і ненависть.
Соціальні труднощі
Взаємини убогих і багатих у всі часи не раз ставали приводом для конфліктів і боротьби – бо і в теорії буває складно розмежувати взаємні права й обов’язки людей, і досі не було ще прикладу такого законодавства, яке вберегло би суспільство перед можливим зловживанням владою або економічною силою. У стосунках між людьми все ще зостається широке поле для доброї або недоброї волі, а зла воля при владі й силі може і найсправедливіше законодавство обійти в такий спосіб, що, навіть діючи в рамках закону, не раз допускається реальної кривди. Наскільки ж більше лиха вона може завдати в тій сфері, де законодавство неточне, неясне, несправедливе або безсиле! А вже на ненависть і зловмисність, які прагнуть шкоди для іншого – навіть собі на збитки, людське законодавство ради не має – хіба що кару, яка часто безрезультатна. І в найнормальнішому суспільному устрої бувають соціальні труднощі й антагонізми.
Соціальне питання
У наш час ці труднощі настільки зросли, а антагонізми до того розширилися і стали настільки загальними, що із суми отих проблем і непримиренних суперечностей утворився зовсім неприродний стан, який називаємо соціальним питанням.
Багато обставин зійшлося докупи у виникненні цього заплутаного питання. Раптовий, непідготовлений переворот у способах виробництва, поява парових машин, які змінили значення й ціну ручної праці і надали капіталові іншої вартості, засоби масової комунікації, що розвиваються занадто стрімкими темпами, швидко розчинили двері для всесвітньої конкуренції.
Усе це, разом із повсюдним відступленням від Бога і віри, зі знеціненням поняття справедливості і втратою любові до ближнього, із капіталістичною ліберальною теорією та її законодавством, – усе це вкупі створило суспільний лад, який забезпечує капіталу таку перевагу над працею, що всі ми зараз усвідомлюємо несправедливість цього становища, але не зовсім розуміємо, що і як робити, аби виправити зло й оздоровити суспільство. Це певна річ, у якій ніхто не сумнівається: при такому нашому сьогоднішньому соціальному устрої легко може убогим робитися кривда – і та кривда часто насправді робиться.
А світовий капітал, сконцентрований у руках невеликої групи фінансових можновладців, зростає так, що починає парадоксальним способом тиранити людство. До рук тих правителів поступово переходять усі міжнародні зв’язки і стосунки, від них починає залежати, буде мир чи війна, існування або ж занепад держав і урядів.
Поглинаючи всі менші капітали, великий міжнародний капітал набуває такої сили, що перед ним ніщо не може встояти, тим паче, що вирує взаємна боротьба між усіма малими капіталами та їхня спільна – із працею. Із тих конфліктів зароджуються взаємна ворожнеча між усіма суспільними класами, свідома і несвідома несправедливість – з одної сторони, та обґрунтовані й необґрунтовані заздрість і ненависть – із другої.
У нас же становище є ще важчим − через нестерпні економічні умови в цілому краю, через безустанну політичну боротьбу, надмірні податки і більший, аніж будь-де, брак просвіти убогих.
Непомірно загострена в наш час боротьба змушує всіх замислитися над таким станом речей, спонукає до пошуку управи на зло, яке з кожним днем росте і примножується. Багато хто розуміє, що потрібно докласти рук до щирої й смиренної праці задля покращення долі убогих верств, до розгладження суспільних нерівностей і до залагодження конфліктів.
Розв’язання тих суспільних суперечностей є набагато важчим на практиці: довкола них скупчуються всі людські пристрасті, а будь-яка помилка на тому поприщі може легко розпалити новий конфлікт і штовхнути людство у ще більші протистояння, а убогих – у тяжчу скруту.
До розв’язання соціального питання Церква приступає із принципами християнської віри й етики, незмінними майже дві тисячі років, однак повсякчас повними життям і актуальністю, здатними в сьогочасній боротьбі принести світові мир.
Ці принципи досі актуальні, вони й зараз нові, бо ще ніколи і ніде не були щиро прийняті й цілком виконані. Людство навіть тоді, коли більш або менш приймало Христову віру у приватному житті кожного, завжди ухилялося від втілення в життя Його суспільних принципів, і тому ми й досі не бачили ще держави, в основі своїй щиро християнської.
Розв’язання соціального питання полягає в тому, щоб весь суспільний устрій став християнським, спирався на справедливість і Христовий закон. Над цим і працює духовенство. [...]
Засади соціалістів
І тим-то Церква і різниться від світського суспільства, яке раде було б вирішити соціальні питання без огляду на будь-які етичні й релігійні принципи. Це фундаментальна різниця, бо навіть при цілковитій щирості тих людей і добрій їхній волі – не можемо їхню діяльність вважати корисною. Мусимо всі рішуче й голосно протестувати проти легковаження тим, що, безумовно, є основою і мірою вартості кожної праці.
Уже щодо питання, як розв’язати заплутані суспільні взаємини, маємо два протилежні рішення: відповідь християнства і відповідь соціалізму.
Стяг боротьби за кращу долю убогих, що його високо підносить Церква, підхопили й соціалісти. Але їхня доктрина і вся їхня діяльність так відрізняються від християнських доктрин і від суспільної католицької акції, що навіть у найменших відтінках розмежовані та взаємно противляться.
Там, однак, де посеред християнської спільноти соціальні поняття віри не досить з’ясовані або де християни про них забувають, соціалістична агітація може так поєднатися з християнською, що їх заледве можна розрізнити. Тоді буває, що християни докладають рук до праці антихристиянської, яку не трактують як таку. Соціалісти ж, не виказуючи явно своїх справжніх намірів, уміють так майстерно агітувати й притягувати до себе людей, що ті — й супроти власної волі, а багато з них часом і несвідомо — стають провідниками їхніх ідей.
Наше судження про соціалістів
Таке становище нашого суспільства. Хоча український народ є щиро християнським і хоч ревне духовенство стоїть на сторожі засад віри і народного добра, на діяльність соціалістів, що є шкідливою для віри і для людей, у нас ще замало звертають увагу. Не бачимо суттєвої різниці між християнською демократією й соціалістичним рухом.
Наші соціалісти хоч і заявляють про свою солідарність з європейськими соціал-демократичними партіями, не сміють, однак, перед вірним нашим народом розкрити свою суть так відверто, як це роблять соціалістичні партії в інших країнах. Ми ж, не маючи змоги бачити зблизька боротьбу за віру й моральність, яка там ведеться, нерідко вважаємо соціалізм нешкідливою ідеологією, а частина нашої молоді вбачає в ньому свій ідеал. Тому в суспільній активності занадто часто із соціалістами солідаризуються ті, хто загалом не згоден з їхніми принципами.
Багато хто з нас забуває, чим є насправді соціалізм в Європі. Це не дивно, бо й чимало наших соціалістів мають про це невиразні уявлення. В їхніх рядах нераз із жалем спостерігаємо найблагородніших молодих людей; є поміж ними і деякі священничі сини.
Судження Церкви про соціалістів
Не заглиблюючись зараз у сутність цього соціал-демократичного руху в Європі, пригадаю лиш оцінку, висловлену Христовим намісником ще в 1878 році, цей автентичний вияв християнства: «Ті, що визнають доктрину соціалізму, – писав тоді Святійший отець [Лев XIII] в Енцикліці «Апостольське служіння» (Quod Apostolici muneris) 28 грудня 1878 року, – погорджують усім, що називається повагою і власністю, і зводять хулу на все, що тільки є святе. Все те, що Божий і людські закони встановили для безпеки і прогресу людства, на їх думку має бути скасоване. Відмовляють у послуху владі, яка від Бога отримала право наказувати і якій, за словами святого Апостола, кожна душа має підпорядковуватися. Всюди проповідують безоглядну рівність людей в усіх правах і обов’язках. Називають неморальним подружній зв’язок чоловіка з дружиною, що його і дикі народи завжди вважали чимось священним. Послаблюючи зв’язки, на які спирається родинна спільнота, полишають людей на поталу їхнім пристрастям або примхам. У пориві через жадобу дочасного добра, яка є джерелом «хвороби багатьох» і через яку люди відступають від віри (1 Тим. 6, 10), нападають на право власності, що спирається на людську природу, і зухвалість їхня заходить так далеко, що задля задоволення всіх своїх потреб і бажань прагнуть відібрати й замінити спільною власністю все, що було здобуте чи то через легальне успадкування, чи працею власних рук, чи інтелектуальним трудом, чи, врешті-решт, ощадливістю. Ці дивні погляди й теорії проголошують на своїх зборах, обґрунтовують у своїх виданнях і рекламують поміж людьми в незліченних посланнях і брошурах».
У нас серед тих, що більшою або меншою мірою вважають себе соціалістами, є багато таких християн, що, не досить свідомо розрізняючи принципи Церкви і принципи соціалізму, лише тому до них долучаються, що бачать здійснення своїх сподівань на суспільні реформи. Приваблює їх теорія рівності людей, приваблює динаміка і якесь благородство декотрих з того табору, хто для своєї ідеї щиро працює. Теорію же соціалістів сприймають не досить критично, не задумуються про її наслідки. Церкви ж або не знають, або знають її недобре. Не маючи достатньо свідомої віри, думають, що можуть бути соціалістами і лишатися християнами.
Обов’язок єпископа
Безперечно, у такій ситуації правом і обов’язком єпископа є чітко й голосно висловлюватися про суспільні справи, роз’яснювати соціальні принципи віри Христової та збирати справжніх християн під прапором католицького громадського руху, щоб успішно працювати для добра убогих і застерігати людей перед небезпекою всіляких блудних теорій.
Тому-то я вважаю своїм правом, а також і своїм обов’язком висловлюватися в цій справі. Це моє право, бо Церкві належить голос у справах суспільного значення, особливо в тих, де йдеться про моральність людей. А таким і є соціальне питання. І це мій обов’язок, бо вірним потрібне повчання про всі правди віри Христової, найперше про ті, що мають найактуальніше значення. Духовенство ж має отримати від єпископа чіткий виклад програми, якої необхідно нам дотримуватися, щоб діяти спільно і впевнено вести довірений нам народ дорогою християнського життя і щоб уникнути хибної тактики, яка могла би в наслідку призвести до злого.
Папська енцикліка
Передовсім хочу у моєму посланні представити соціальну сторону Христової доктрини і науки нашої Церкви, яку Святіший отець Лев ХІІІ так яскраво й докладно виклав у своїй енцикліці «Нові речі».
Це відомі речі. Однак у кожній громадській справі треба нам завжди пам’ятати цей, так би мовити, суспільний кодекс християнства, цю автентичну декларацію церковної науки. Як у європейських наукових колах енцикліка «Нові речі» стала підставою для безлічі публікацій і спонукала багатьох долучитися до дослідження соціального питання, так і в нас детальніше пізнання наукових засад цієї енцикліки, можливо, призведе, з Божою ласкою, до всебічного роз’яснення суспільних понять, заохотить не одного до вивчення теорій цієї справи та додасть нашій праці багато світла і міцне підґрунтя. Із цією метою буду у своєму посланні триматися науки Святішого отця, додаючи до неї лиш те, що вимагатимуть від мене стан нашого суспільства та потреби нашого духовенства.
Соціалісти хочуть ліквідувати право власності
Щоб розв’язати соціальні питання, соціалісти та всі ті, що їхньої доктрини або тактики більшою чи меншою мірою дотримуються, підбурюють убогих проти багатших і висувають принцип, що потрібно ліквідувати приватну власність і встановити спільну власність, а керування нею віддати представникам громад або державній владі. На їхнє переконання, такі зміни у сфері власності зможуть загалом привести до виправлення суспільних недоліків, а отримані прибутки можна буде розподіляти порівну поміж усіма людьми.
Критика цієї програми
Ця програма, хоч може й видаватися теоретикам ідеальною, насправді так мало зважає на людську природу і настільки ґрунтується на утопіях, що або зовсім не годиться для втілення в життя, або навіть при уявному втіленні не подає засобів, необхідних для усунення проблем, а лиш примножує труднощі. Навіть якщо відкинути суто етичний аспект, який ця програма не бере до уваги, і об’явлений Божий Закон, якому теж не надає значення, у практичному застосуванні вона завдала би шкоди самим працюючим верствам. Вона протиставляє себе як природному порядку, так і загальнолюдському відчуттю справедливості.
Не може бути впроваджена
Соціалісти мають намір дійти до абсолютної економічної та суспільної рівності всіх людей через ліквідацію приватної власності. Ця рівність мала би полягати в застосуванні тої самої міри, за якою люди розподіляли би поміж собою надбане дочасне добро.
Однак така рівність не може бути досягнута. Вона була б можлива лиш тоді, якби людина, задоволена якимось певним мінімумом, відреклася би цілковито від можливості отримати щось понад цей мінімум. Досвід вчить, що людина нелегко чим-небудь задовольняється: вона завжди прагне більшого. Досвід вчить, що таке прагнення, сподівання на прибуток, бажання відрізнятися від інших є головним поштовхом до всіх людських змагань. Якщо відібрати людям надію і бажання поліпшити власну долю, то зникнуть і торгівля, і промисли, й ремесла, а після динаміки наших часів у всьому обов’язково настане застій і мертвота.
Тому майнова рівність між людьми не встояла б ані хвилини і була би одразу повалена тим базовим рухом, що штовхає людську природу до зиску, або, обмежуючи людей мінімальними засобами для виживання, позбавила б їх будь-якого бажання до праці, активності й поступу.
Навіщо ж працювати, якщо робота не приносить жодної особистої користі, якщо й без неї людині належить таке ж саме, цілком рівне утримання, як і тим, хто наполегливо працює?
Соціалісти настільки утопічно розуміють людську природу, що вважають таке відречення від особистого інтересу і власного добра цілком можливим.
Будучи у своїй суті матеріалістами і не зважаючи на етичні аспекти, соціалісти пропагують лише матеріальний добробут, натомість у своїй тактиці грають на людських пристрастях і будять у душах заздрість і жадібність, – все ж щиро чи нещиро переконані, що людина дасть себе схилити до такої самопожертви, такого відречення від самої себе, що завжди буде працювати для інших і ніколи – для себе.
Якби людство було таким, яким уявляють його собі соціалісти, воно ніколи би не дійшло до капіталістичної системи. І зараз ми не потребували б вести соціальну боротьбу – вона була би просто неможливою.
До того ж соціалісти абсолютно забувають про спосіб, яким можна було би спонукати людей до такої ідеальної жертовності. Не ставлять питання про способи утримання свого фіктивного устрою. Побіжно говорять лиш про ліквідацію суспільного ладу, який тепер існує, а ілюзією абсолютної рівності розпалюють нездійсненними обіцянками бажання і пристрасті убогих, залучають їх у свої ряди, щоб вести, свідомо чи несвідомо, до ще гіршої нужди. Реалізація програми соціалістів принесла би убогим реальну шкоду, бо відібрала би їм змогу вільно розпоряджатися результатами своєї праці.
Кривдить робітника
Є очевидним, що людина, яка працює, має природне право на зароблену нею плату і, не меншою мірою, право вільно розпоряджатися заробленим. Обмеження цих прав, позбавлення людини можливості капіталізувати свій заробіток шляхом придбання якихось засобів виробництва відбирає в убогих і усіх робітників перспективу примноження їхнього достатку і покращення власної долі.
Клаптик землі, куплений на зароблені гроші, є, без сумніву, заробітком людини в іншій формі. Вона має на ту землю таке ж саме право, як і на свою платню, тобто право вільно розпоряджатися ними. Бо право власності є не що інше, як лише свобода користуватися якоюсь річчю на власний розсуд.
Таким чином, програма соціалістів, будучи втіленою в життя, завдасть робітникові двосторонню шкоди. З одного боку, позбавить його всякої енергії до праці, а з другого – відбере всяку нагороду за труд. Зробить його невільником суспільства, що не має права одержати від власної роботи жодної користі, а змушений працювати за саме лиш утримання.
Звісно, можна було би того бажати, щоб люди завжди керувалися такими мотивами альтруїзму і любові; але змушувати їх до того – це значить накидати на них страшну неволю, вимагати від них виконувати тяжку панщину для «загального добра». А оте «загальне добро» лише в теорії призначається для цілого суспільства, на практиці ж – це добро для кількох агітаторів та кількох провідників.
Порівняння програми соціалістів з ліберальною
Ми вже такі теорії бачили. Як от ліберальна теорія, що здавалася багатьом вільнодумцям ідеальною, а привела до капіталістичного ладу; і там говорилося про свободу – а дійшло до неволі. Проголошувалося право особистості – щоби слабших віддати в неволю сильнішим. Мовилося про свободу заробітку, про свободу торгівлі, свободу праці – а скінчилося пригнобленням, ще гіршим від колишньої неволі.
Ліберальна доктрина проголошувала в теорії, що кожній людині без винятку належать усі права, але не уточняла, чи існує можливість реалізації тих прав для кожного. Запевняла про автономію особи, усуваючи з-перед неї будь-які перепони для досягнення якнайбільше дочасного добра, але забувала, що при такій конкуренції не встоять усі слабші одиниці; не передбачала або не хотіла бачити, що убогі стануть здобиччю багатих, що людська праця буде потоптана капіталом.
У реакції проти давньої ліберальної манчестерської школи тепер надмірно проголошується про домінування суспільства над людиною. У теорії знову декларують абсолютну рівність, однакові суспільні права для всіх – але знову ж таки забувають уточнити: чи є можливим забезпечення цих рівних прав? Знов ніхто не прогнозує, що слабші обов’язково впадуть жертвою сильніших, що убогим і слабким загрожує нова неволя – тим страшніша, що не матимуть тепер жодних сподівань на кращу долю, бо через зневіру втратять ту втіху і надію, які дає релігія.
Програма соціалістів суперечить природному праву
Програма соціалістів, крім того, є несправедливою, оскільки суперечить природному праву людини, яким є право власності.
Нерозумній тварині вистачить лише використання речей, доступних їй в даний момент. Цього їй достатньо для збереження свого життя і для розмноження – в чому й полягає увесь сенс її існування, до якого несвідомо веде її вроджений інстинкт.
Людська природа перевершує тваринну розумом, а тому в основі своїй відрізняється від нерозумної природи.
Людина своїм розумом осягає й такі речі, що цієї миті недосяжні її відчуттям, передбачає реалії майбутнього й пов’язує їх із теперішнім і минулим. Вільною волею керує своїми вчинками, творить сама себе під орудою Божого провидіння та під пануванням одвічного права.
Однак, за природними правом мусить бути в її компетенції вибір тих речей, що їх вважає найвідповіднішими для свого добра як зараз, так і в майбутньому.
Їй недостатньо простого використання дочасного добра. Людині потрібне триваліше право – не лише на ті речі, що ними користується, а й на ті, що лишаються після використання.
Природне право людини на власність
Люди передбачають у своєму житті такі часи, коли потребуватимуть наперед заощадженого добра, яким би могли задовольнити особисті потреби. Зі самої своєї природи шукають вони способів забезпечення власної долі у майбутньому, а цей природний напрямок є доказом природного права, без якого цей напрямок був би помилковим. Якби людині не дозволялось нічого капіталізувати, вона не мала би жодної змоги забезпечити собі утримання в разі хвороби або у старості. А це її природне право, бо так, як має право на життя, – так має право й до того, без чого її життя є непевним. І таке забезпечення людина може зреалізувати лише через приватну власність на засоби виробництва, а передовсім на землю. Тільки тоді людина може бути певна у своєму майбутньому і спокійна за власне життя, коли має в руках засоби для задоволення своїх потреб. Однак такої можливості немає, якщо їй не дозволено нічим володіти.
Зі всіх можливих способів забезпечити власне утримання – володіння землею є найнадійнішим, ба навіть єдиним гідним довіри, бо лиш земля дає нам те, що необхідне для життя. Хто гарантовано матиме плоди землі, той матиме упевненість у своєму житті, – а таку гарантію має лиш той, у кого є бодай клаптик землі у власності. Тому людина мусить мати право не лише на вирощені плоди землі, а й на володіння самою землею.
Це природне право належало нам до існування будь-якої держави, бо людина є старшою за неї – і володіла правом на збереження свого тілесного життя ще до того, як виникла держава.
Право власності освячене звичаєм
Тому-то з давніх-давен у всіх краях і в усіх народів був загальний поміж людей звичай виділяти землю у приватну власність. А така традиція вже сама по собі є доказом природного права, бо те, що люди всіх часів і всіх народів вважали справедливим і нормальним – напевно, таким і є. Людство не помиляється у тих судженнях, якими всі народи споконвіку одноголосно оголошують існування певного права.
Попри те, що були родини чи громади, які мали спільну власність, це не аргумент, щоби вважати комунізм за єдину легальну форму використання землі.
Комунізм у Церкві
І в наш час у Церкві теж існує спільна власність, але не примусова, а добровільна. Зречення приватної власності та можливості її набувати є чеснотою євангельської убогості, втіленої в монашому житті, до якого ані Церква, ані Христос нікого не силують. У монашому житті якраз і маємо досвід пізнання, чим є комунізм та що потрібно, аби такий комунізм реалізувався. Знаємо і щодня переконуємося, що для такої спільної власності необхідні: досконала організація, велика дисциплінованість і щира, сердечна, взаємна любов. Як тільки в монастирі – в цій малій комуністичній громаді — бодай трохи ослабне дух послуху і любові, зараз же слабшає і зникає комуністичний уклад та починається розподіл спільного майна. Це відбувається з тієї простої причини, що людина від природи схильна до жадоби володіння, яка не задовольняється спільною власністю, а вимагає власності приватної.
Є утопією думати, що комуністичний устрій можливий при послабленому дусі дисципліни і послуху, що їх уже й так поменшало в суспільстві, особливо при розбурханих почуттях жадібності й заздрості. Нашим молодим умам, яким до вподоби теорія комунізму, я би радив перевірити комуністичну систему на практиці хоча б упродовж місяця, вибравши для цієї перевірки лиш самих товаришів та переконаних комуністів. Така спроба достеменно дала би їм зрозуміти, чи справді є можливим прийняття загальних комуністичних принципів без духу євангельської убогості.
Право власності, освячене Божим законом
Одвічні звичаї приватної власності утверджуються державними законами, а Божий закон її освячує, наказуючи в заповідях: «Не кради» і «Не пожадай дому ближнього свого, ані вола його, ані осла його, ані жодної речі, яка є у ближнього твого».
Право власності родини
Це право видається тим природнішим і тим потрібнішим для людини, якщо розглядати його стосовно родини.
Родинна спільнота – це найпервісніший і найприродніший елемент, з якого складається людське суспільство. Ця спільнота природніша й первинніша від усякої держави. Вона повинна мати принаймні ті ж самі права, які визнаються за державою чи будь-яким іншим подібним утворенням.
Ті, що визнають право власності за державою, громадою, суспільством, – як же не бачать, що, цілком логічно, слід визнати те саме право й за родиною? Бо ж родина фактично існувала до всякої іншої людської спільноти, а тому мусить мати першість над ними всіма; її права більш обґрунтовані природним правом. Родина не менш від держави є сама в собі довершеною, повною, цілісною спільнотою, якою управляє самостійна влада – себто влада батьківська. Їй належать від природи всі права, необхідні для забезпечення її буття і для збереження справедливої незалежності в рамках, визначених її метою.
До цих прав та обов’язків родини, які випливають із природного права і які ані держава, ані суспільство назагал не можуть скасувати або усунути, бо вони незалежні від усяких державних законів та суспільних статутів, обов’язково належить право приватної власності у батька родини. Як же він зможе дати своїм дітям те, чого вони потребують для життя і для утримання, як забезпечить їм майбутнє і як зможе вберегти перед мінливою долею, якщо не матиме права набувати землю в особисту власність? Якщо не буде йому вільно передати ту власність у спадок? А сам обов’язок батька утримувати й виховувати дітей є природнішим від будь-якого закону або статуту.
Влада держави над родиною
Держава чи суспільство, які порушували би ці права особи або родини, завдавали би їм шкоди замість творення користі, були би не справедливі, а шкідливі.
Державна влада може і повинна лише опікуватися правами особи, може і повинна втручатися там, де в родині комусь діється кривда, але не сміє переступати тої границі, не має права самовільно вторгатися у внутрішні справи родинної спільноти. Батьківська влада не може бути усунена державною владою.
Соціалісти, встановлюючи загальну державну опіку замість батьківського піклування, виступають проти природної справедливості та порушують родинні зв’язки, що є основою суспільства.
Інші погані наслідки соціалістичної теорії
Крім отої несправедливості, соціалістична усуспільнення будь-якої власності спричиняє багато інших фатальних результатів.
Наслідками цієї хибної теорії конче сіють безлад у всіх прошарках суспільства, тяжка неволя і нестерпна залежність від держави. Ця теорія широко відчиняє двері для заздрощів, невдоволення, розбрату. Талант і працьовитість – джерела суспільного багатства — втрачають стимул. І врешті, замість рівності, про яку мріють соціалісти, настає у всіх однакова нужда і злидні.
Ось чому ми, християни, рішуче відкидаємо як хибний і шкідливий принцип соціалізму, за яким держава прагне захопити всю приватну власність і замінити її суспільним добром. Згідно з християнством, соціалістична теорія кривдить убогих, що їх потрібно рятувати, противиться природним правам людини, приписує державі владу, якої та не має, і збурює суспільний спокій та безпеку. Першим принципом суспільного християнського руху є недоторканність особистої власності.
Програма Церкви
У відкриті рани суспільства, на які соціалісти шукають ліків у розбурханні пристрастей та у боротьбі, до якої закликають нездійсненними обіцянками, католицька Церква, озброєна Христовою наукою Євангелія, вливає єлей миру і, ведучи людей дорогами, вказаними Ісусом Христом, усмиряє й усуває братню боротьбу суспільних верств. Вона проголошує доктрини, які мають силу вирівнювати крайнощі. Своїм впливом і Законом Божим, на сторожі якого вона стоїть, єднає людей і визнає за кожним те, що йому належить. Врешті, Церква підносить становище убогих – робітників та заробітчан — багатьма корисними інституціями.
Церква вчить терпеливості
Передовсім Церква навчає людей терпеливості, вчить нас зносити все, що посилає невблаганна доля. Між людьми вже із самої їхньої природи і необхідності є велика різниця, на яку нема жодної ради. Ще з народження людина людині не рівна. Природа комусь дає довше життя, більшу силу, міцніше здоров’я, більше здібностей – безцінні дари, в яких іншим відмовляє або ж наділяє не рівною мірою.
До того ж і перебіг подій, життєві обставини – те, що називаємо долею і що не залежить від людської волі або залежить лише незначною мірою, – усе це дає кожній особі таке різне життя, що мріяти про безумовну рівність людей – значить противитися самій природі речей. Окрім того, кожний, будучи господарем власних вчинків, працею для себе з більшим або меншим бажанням і зусиллями, послідовними вчинками і більш або менш витривалим напрямом своєї праці, ідеями життя, моральністю чи браком принципів змінює власну долю, виправляючи або погіршуючи те, що дали природа і доля.
Той фактичний стан нашого життя, на який не зважають утопісти соціальної демократії, ставить людину перед необхідністю багато зносити і багато терпіти. Збуджувати в людях невдоволення і розчарування тим, що в їхній долі неможливо усунути, – це відбирати в них рішучість і силу для праці над тим, що могли би змінити власними вчинками.
Ісус Христос пребагатим божественним відкупленням людського роду не скасував тих труднощів і страждань, з якими так тісно пов’язане наше життя. Проте Він приніс людям нову силу для життєвої боротьби, показуючи, що дочасні страждання є для людини досвідом, випробуваннями який надсилає нам Боже провидіння, є засобами для вироблення позитивних рис і здобуття заслуг. Хрест – це для християнина обов’язкова умова, без якої він не може стати учнем Христовим: «Хто не несе хреста свого і не йде слідом за мною, не може бути моїм учнем» [Лука, 14, 27]. Велику допомогу і велику насолоду знаходять християни в самому взірці Господнього життя. Приймаючи на Себе добровільні муки і смерть, Христос дивовижним чином пом'якшив наші печалі, а, об’явивши вічну славу, призвів людей до того, що вони радо зносили тортури, з радістю йшли на смерть. [...] Євангеліє вчить людей терпеливості у прийнятті ударів невблаганної долі та схиляє їх до вироблення рис характеру і до праці, які могли би їхню долю змінити.
Факт економічної нерівності
Терпеливість у знесенні тягарів життя, осолоджена прикладом Ісуса Христа, надією вічного спасення й безумовної рівності перед Божим судом, робить легшим прийняття тих природних відмінностей між людьми, які й спричиняються до розподілу поміж ними різної праці, необхідної в житті суспільства.
Суспільне життя обов’язково має всілякі функції, вищі й нижчі. Різнорідність становища, різнорідність здібностей і рис, нерівність статків схиляє людей до розуміння такої різноманітності праці.
Можна було би про людське суспільство сказати те саме, що святий Апостол Павло говорив про Церкву, котра є одним тілом, а має багато членів, – і Бог поклав члени, кожного з них, у тіло, як забажав. Якби всі члени були однакові, то де ж би було тіло? А так є багато різних членів – тіло ж одне; і не може око сказати руці: «Непотрібно мені тебе», ані голова ногам так не скаже. «Бо ж члени тіла, що здаються слабшими, – найпотрібніші; і тим членам, що здаються непочесними в тілі, даємо більше чести [...]» [пор. 1 Кор. 12, 12-26].
Люди мають звичай прикрашати або хоча би прикривати ті частини тіла, які не надто благородні і не надто достойні. У Церкві — Христовім тілі — убогіші й слабші верстви оточені такою опікою і повагою, якої не мають багатші. Про це свідчать установи, в яких тисячі людей добровільно служать бідним, самотнім, старцям, калікам і хворим, сиротам і покинутим дітям. Усім тим інституціям дала початок Христова Церква. Також це підтверджує і практичне застосування Господньої настанови: «Усе, що ви зробили одному з найменших моїх братів, – ви мені зробили» [Мт. 25, 40]. Ці слова цілий християнський світ у всі часи так розумів, що у «братах найменших» бачив самого Христа, вінчаючи пресвітлим ореолом голову тих, кому світ відмовляв у всякій славі, прикрашаючи золотим перснем ту руку суспільного тіла, що її застосовують для всіляких найнижчих суспільних функцій.
Після цього короткого життя настає буття вічне – воно лиш і є справжнім життям. Чи хтось володіє багатством, чи ні – це, по суті своїй, неважливо, бо для вічного щастя лиш одне має значення: хто як використав отримані дари.
Ці християнські доктрини є підставою всієї моральності. Без них неможливо мати правильне, християнське судження про дочасні справи і взаємини; поняття абсолютної та безумовної справедливості у Вічності, якоїсь нагороди або кари мусять бути основою кожної етики, яка має бути чимось тривалішим і певнішим від страху перед людським судом.
Без тих понять цілий світ і саме життя будуть неосяжною таємницею. Ці доктрини, хоч є доступні людському розуму, однак є основою всього Божого Об’явлення Христової науки.
[...]
Братерство людей
Усі люди є одне одному братами, тож, природно, мають жити не в боротьбі, а в злагоді й любові. Два стани – бідні й багаті – від природи не є ворогами. Хибним є твердження, що сама природа пхає їх до завзятої вічної боротьби. Радше за все, навпаки: вони обидва природньо взаємодоповнюють один одного. Як усі члени людського тіла між собою злагоджені та, відповідно до правил і мір, об’єднуються в один організм, так і сама природа наказує, щоби всі суспільні стани єдналися взаємною згодою і були в рівновазі. Капітал і праця не перебувають у постійній природній суперечності, боротьба між ними випадкова й зовсім не обов’язкова. Капітал не обійдеться без праці, а праці теж потрібен капітал. У злагоді та єднанні – як у кожній справі, так і тут, – народжуються порядок і краса, а незгода й боротьба завжди приносять сум’яття, безлад і занепад.
Чимало політичних доктрин справді здатні пом'якшити боротьбу, що ведеться за дочасне добро, і сприяти його рівномірнішому розподіленню. Але ще більшою мірою до цього ведуть приписи Божого Закону, що їх Церква вчить впроваджувати в життя.
Закон справедливості
Підставою Божого Закону є справедливість. Віддати кожному те, що йому належить, усі його права пошанувати – це основа всякого суспільного ладу, до якого веде наука Церкви.
Вона не вміє і не може бути упередженою, не вміє і ніколи не може винятково комусь служити задля досягнення його особистих цілей: наука Церкви охороняє права кожного і кожному нагадує про його обов’язки.
Обов’язки працедавців
Багатим і працедавцям Церква нагадує безумовний обов’язок шанувати людську гідність і призначення людини до синівства Божого. Забороняє поводитися з робітником як із невільником [Кол. 4, 1]. Праця у світлі християнської доктрини приносить людині честь, бо є засобом для чесного забезпечення власного життя і не принижує людину. Праця людини – це частина її життя, не товар, ціна якого зростає чи зменшується залежно від попиту. Нелюдяно і злочинно зловживати людською працею, а затримування робітникові його заслуженої платні – то є гріх, що кличе про помсту до неба [Як. 5, 4]. Не годиться прирівнювати людину до предметів зиску й оцінювати за вартістю її сили. Оплата праці має бути справедливою. Визначення її міра залежить від багатьох обставин. Та певна річ, що ані Божий, ані людські закони не дозволяють пригнічувати убогих, користуватися їхнім важким становищем і бідністю.
Теорія праці, яку відстоювала школа ліберальних економістів, є певно фальшива, якщо може визнавати законною таку низьку зарплату, що забезпечує лише виживання за крайньої нужди. Ця теорія вважає працю товаром, вартість якого визначають як співвідношення між попитом і пропозицією. Згідно з їхньою теорією, справедливою є кожна зарплата, яку робітник може здобути і яку роботодавець змушений платити, незважаючи на те, чи є адекватним співвідношення між роботою і платнею. При великій конкуренції робітників розмір зарплати може опускатися до критично низького рівня.
Ця теорія служила капіталістичній системі та віддавала працівників фабрик і заводів у цілковиту неволю конкуренції, яка поглинала всі малі підприємства, що неминуче відбивалося на робітниках. Нині вона загалом визнана економістами хибною й несправедливою.
Християнська теорія
Замінила її християнська теорія про працю і зарплату.
Контракт на працю
Контракт на працю такий: робітник зобов’язується віддати роботодавцеві свої послуги за умовлену плату. Робітник бере на себе обов’язок власною працею, знаннями, силою і своїм часом принести працедавцеві ту користь, яка йому потрібна у виробництві. А той, своєю чергою, зобов'язується виплатити за роботу справедливу домовлену винагороду. Робітник, віддаючи свою працю, віддає немовби частину власного віку, один день життя, який безповоротно минає, а його самого наближає до смерті; він віддає свої сили і здоров’я, неначе частину свого існування, на послуги, які його сили і здоров’я використовують у такий спосіб, що частина їх відновлюється через їжу й сон, – але з плином часу та з віком ці сили справді вичерпуються. Природне право справедливості вище і святіше від усяких домовленостей, і воно вимагає, щоб була збережена рівність між працею й зарплатою, тобто між тим, чим робітник і працедавець обмінюються поміж собою.
Справедлива платня
Для збереження тієї рівності необхідно передовсім, щоби працівник, який виконує важливу і корисну роботу, мав те, що потрібно для підтримання його життя упродовж дня, тобто харчування, проживання та одяг.
Для заробітчанина, однак, такої підтримки життя недостатньо; йому необхідно утримувати родину, тому доведеться доповнити сімейний бюджет грошима, заробленими у якийсь спосіб його дружиною й дітьми.
Окрім того, мусить заощадити собі із зарплати частину коштів, щоб забезпечити себе на той час, коли не матиме заробітку, на час хвороби і в старості.
Крім того, працьовитий робітник (бо ніхто не може мати обов’язку утримувати ледаря) повинен заробити собі шестиденною працею й на утримання в день відпочинку та свята: природне право вимагає відпочинку після роботи, а право Боже, доповнюючи природне право, наказує святкувати день недільний. Але справедливість вимагає, щоб зарплата перевищувала суму, необхідну для підтримання життя. Менша оплата буде, ясна річ, несправедливою, і навіть у разі добровільної згоди працівника на меншу платню під тиском необхідності, роботодавець був би зобов’язаний до реституції [відшкодування недоданої частки платні] визначеного розміру.
Таким чином визначений заробіток є лише межею, нижче якої платня стає беззаперечно несправедливою і має ознаки недоданого робітникові належного заробітку, себто гріха, що кличе про помсту до неба. [...]
Совість потрібна
Перед труднощами справедливої оплати праці світська влада є безсила, бо її повноваження закінчуються там, де вступає в дію внутрішня совість людей. Впливати на совість – це вже справа Божого Закону, це справа Церкви, яка стоїть на сторожі цього Закону і скеровує людей до його виконання.
Те, чого жодне світське право осягнути не може, осягає Церква. Справжні християни, що бояться Бога і дотримуються Божого Закону, самі, із власного досвіду та за велінням совісті, не порушують чужих прав і собі надмірних прав не приписують – навіть тоді, коли зовнішні обставини дають можливість виграти судовий спір.
Легальна несправедливість
Якщо би навіть ідеальне законодавство визнавало за кимось право, якого насправді хтось не має, а на іншого покладало фіктивний обов’язок, відповідно до своїх приписів, і цим би заподіяло реальну кривду, то Церква, впливаючи на людську совість, може досягнути того, що із власного почуття справедливості людина відмовиться від неналежного їй, хоч би й могла це легально отримати.
Справедливість без совісті
Видається, що зайве говорити, наскільки важливий цей елемент у заплутаних суспільних взаєминах. Непотрібно доводити, якою наївною є думка тих соціологів, які називають справедливістю лиш те, що можна довести перед людським судом, які не бачать або не хочуть бачити, наскільки важливим складником у людських стосунках є внутрішня, недоступна світському судові совість.
Виглядає очевидним, що саме поняття справедливості як явища, до якого людина зобов’язана своєю совістю, хоч перед людьми зобов’язаною може і не бути, є, безумовно, необхідним принципом для будь-якої спроби розв’язання суспільного питання. А «обов’язок совісті» має сенс тільки там, де існує загальна етика, незалежна від людської волі, незмінна, оперта на природу і на законі Бога, Законодавця й Судді людської совісті; там, де ця етика визнана основою суспільства. [...]
Новий закон любові
Цей закон [Йо. 13, 34-35] потрібен людям уже як допомога для досягнення справедливості. Коли Христос повеліває людям любити ближнього, як себе самого, то вже тим самим указує їм на потребу оцінювати й поважати права ближнього, як і власні.
Справедливість без любові
Справедливість дає змогу людям використовувати свої права і накладає на них обов’язок шанувати чужі, – але так, що кожній людині дозволено, так би мовити, стояти самому за себе, домагатися від інших виконання їхніх обов’язків щодо себе, а власні обов’язки виконувати тією мірою, наскільки вони є визначеними і відповідають реальним правам інших.
Самолюбство
Самолюбство, до якого так схильний людський рід, цю межу майже мимоволі, несвідомо пересуває таким чином, що збільшує власні права і применшує обов’язки. Людина робить це з тієї природної причини, що про свої права завжди дбає більше, аніж про свої обов’язки; власні права краще знає, аніж чужі. Права ж інших людей, про які ті не нагадують, поступово стають у її очах сумнівними, меншими. [...] Людина, не порушуючи в своїх поняттях меж справедливості, на ділі їх порушує і втрачає відчуття деяких обов’язків.
Любов
Проти такої тенденції самолюбства і на такого роду засліплення потужно реагує Христова доктрина заповіддю, що наказує любити ближнього так, як себе самого. Хто розуміє цю заповідь хоч би частково, хто старається втілити її в життя – той обов’язково буде змушений спочатку навчитися хоч трохи сприймати права інших, як власні. Любов виведе його із того упередженого, справедливого щодо себе самого становища, в якому досі перебував. А входячи у становище ближнього, розуміючи його права хоч би трохи так, як свої, людина вже не так легко переступить межу справедливості і власні права та обов’язки мірятиме одною мірою й одним серцем.
Деякі соціологи так наголошують на обов’язку справедливості, що послаблюють суспільне значення любові. Забувають, що ми, люди, схильні до залежності нашого розуму від серця, а тому справедливість, яку відміряємо тим, кого любимо, буває дуже відмінною від тої справедливості, яка дістається тим, від кого наше серце відвернулося.
Дві справедливості
Це є немовби дві справедливості, але між собою подібні настільки, наскільки були схожі сім вгодованих та сім худих корів, що їх бачив у сні фараон. І те, й інше – справедливість, але які ж різні: одна – щедра, багата, доброзичлива, ввічлива, бо скріплена любов’ю; а друга – суха і обмежена, скупа і непоступлива. [...]
Любов убогих підносить
Стан убогих є нестерпним, бо світ погорджує ними, вважає їхнє становище за ганьбу і приниження. Убогий природно почувається покинутим, самотнім, почувається приниженим і слабким. За майновими нестатками завжди слідують важка праця і боротьба за виживання. Христос «усіх втомлених і обтяжених» [Мт. 11, 28] кличе до Себе й обіцяє їм потіху, і християнин знаходить її у чистій совісті, у надії на вічне щастя, в гідності Божих дітей.
Приклад Христового життя
Церква ставить за взірець як ідеал життя Того, Котрий «ради нас став бідним, бувши багатим» [2 Кор. 8, 9]. Сам приклад Бога-Чоловіка, Царя неба і землі, хто волів на світі жити сином теслі і був погорджений та зневажений людьми, безустанно нагадує християнам, як убогим, так і багатим, що бідність не є приниженням, що про цінність людини не свідчить ані її маєток, ані думка людей про неї.
Цінність людини
Цю цінність становлять лише чесноти і заслуги. Таке розуміння бідності та істинної цінності людини підносить приниженого і вказує йому спосіб, як легко можна і найбільшого багача перевершити: не земними скарбами, а небесними, цим єдиним справжнім вічним багатством.
[...]
Суспільне значення
Думаю, що важко применшити суспільне значення науки Христової Церкви, яка, з одного боку, підносить убогих і матеріально, й морально, а з другого – кожне їхнє право наказує свято шанувати, покладає на всіх важкий обов’язок рятувати знедолених у крайній біді, навіть із власними великими жертвами.
Заперечувати суспільну роль такої науки, як це роблять соціалісти, тільки тому, що вона стоїть на сторожі законно набутої приватної власності, – це є позиція упереджена і несправедлива.
Христос і Його Церква не виступають за ліквідацію приватної власності багатих, але роблять значно більше, бо схиляють їх до добровільних жертв християнського милосердя. А що роблять це успішно – свідчать усі інституції милосердя, яких важко й перерахувати.
Усі науки Церкви ведуть людей, що її голосу слухають, до здійснення Христового ідеалу: «Щоб усі були одно» [Йо. 17, 21].
Ідеал любові
Єднає всіх нас, християн, любов до Бога, Отця нашого небесного, і спільна мета нашого життя – вічне спасення, яке в Бозі маємо осягнути; і чаша Христової Крові, пролита за всіх нас; спільна в нас гідність Божого синівства; скарбниці дарів є відкритими для всіх. І всі ми – від народження брати, діти однієї Божої родини, тож для всіх нас найбільшим щастям, найвищим ідеалом є ідеал Христа: «Щоб усі були одно».
В суспільній діяльності
Хіба ті, що не знають або не хочуть знати суспільної діяльності Церкви, можуть не усвідомлювати соціальної далекосяжності її принципів. Нам, священникам, належить брати на себе ініціативу церковної діяльності, тримати її в руках, нам же – дати її пізнати і через оте пізнання допровадити до віри тих, хто від неї відійшов, бо, не знаючи спасення, яке дає Церква, поза нею надіялися знайти ліки на суспільні рани, які бачили. Піднімаючи сьогодні прапор церковної суспільної діяльності, мушу з Вами, преподобні отці, порозумітися щодо цієї нашої спільної праці. Для провадження суспільної діяльності треба нам солідарності, ревності, науки і великої мудрості.
Потреба в солідарності
Насамперед рішуче потребуємо солідарності – іншими словами, «щоб не було роздору в тілі» [1 Кор. 12, 25] нашої духовної клерикальної спільноти. На принципи всі ми, без сумніву, згідні, бо вже ж поміж нами не знайдеться жодного, хто поза Церквою та її засадами шукав би рецепт на соціальні проблеми. Одначе самої лиш солідарності принципів не вистачить – потрібно ще солідарності дії і тактики. Той священник, який би підривав у народу повагу до іншого, рішуче шкодив би справі і помагав би противникам.
Відрізняючись у важливих речах щодо вчинків, могли би ми часто вступати у взаємні колізії та не без великого згіршення для вірних вести взаємну боротьбу.
Соціалістичний рух, націлений проти Церкви і віри, хоча у нас іще не осмілів, та вже невдовзі розгорнеться й тут по всій лінії проти духовенства.
Думаю, однак, що противники нашої віри не відкриються настільки, щоб ударити по духовенству як такому, по представниках Церкви і християнської віри. Вишукають собі, напевно, привід, щоби вдаряти по окремих священниках і при тому їх же самих до себе залучати, налаштовувати одних проти інших. Скористаються духом політичної партійності, який, на жаль, закрався і в наші ряди та підкопався під загальний клерикальний дух нашого духовенства.
За таких обставин нам рішуче не можна докладати рук до тої праці, що могла би стати першим кроком до руйнування віри! [...]
Проповіді
Власні долідженнями могли би ми, а навіть повинні, ділитися з іншими. Однак не у проповідях. Проповідь має залишитися Божим словом. Проте до неї входять з соціального питання принципи і правди віри. Цих правд, очевидно, не можемо на проповідях пропускати; радше до них треба звертатися частіше. Тими правдами є:
Соціальна проповідь
1) Релігія й моральність – то не приватні справи людини, підвладні лише її волі: це справи загальносуспільного значення;
2) Людина, згідно з Божим правом та законом природним, може набувати приватну власність і володіти нею;
3) Усі люди є рівні від природи, а також метою їхнього життя, у вірі та у братній любові; однак не можуть бути рівними ані своїм суспільним станом, ані окремими правами, ані владою. І тому прагнути абсолютної рівності у всьому – це утопія;
4) Родинні зв’язки є від природи і за правом Божим святими, отже, хто їх руйнує, той нищить основи людського щастя;
5) Соціалізм, який ті правди заперечує, – то є секта, ворожа Богові, Церкві, вірі й народному добру.
Представляючи ті правди на проповідях, мусимо водночас остерігатися однобокості та не забувати про інші правди віри, не менш вагомі. Обов’язок проповідника-душпастиря – представляти у своїй науці віру в усій повноті, всебічно. А для цього необхідно скласти собі таку програму проповідей, щоби представити у них цілий комплекс аспектів нашої віри протягом одного, а найбільше – двох років. [...]
Ставлення до влади
[...] Маємо завжди пам’ятати повчання Апостола Павла, дане Титові: «Нагадай їм, щоб корилися встановленій владі, щоб слухались» [Тит 3, 1]. Послух справедливим наказам влади – це як чинний Закон Божий, який ніяк не можемо не виконувати, а таке християнське почуття і поняття влади – це річ, безумовно, дуже потрібна для суспільного порядку. Тож нашим обов’язком є плекати його в серцях вірних.
Дух непослуху владі, який у наш час поширюється по всій Європі загалом і стає дедалі потужнішим через поширення теорії гіпертрофованої свободи й абсолютної рівності, і для якого будь-яке перевищення повноважень органами влади та кожна нелегальна дія і несправедливість є неначе доливанням оливи до вогню, — є одним із проявів революційного духа, що і в нас має своїх прихильників і міг би штовхнути наш народ у безодню нещастя. Та мусимо бути розважливими у наших взаєминах з органами влади не тільки з огляду на це, а ще й тому, що непотрібним протистоянням можна більше нашкодити справі, аніж допомогти. [...]
Виходячи з такого стану, не можемо починати боротьбу, а мусимо обов’язково підтримувати досягнутий стан речей (modus vivendi), бо інакше ми могли би своєю недалекоглядністю наразитися на шкоду для Церкви і для народу.
На ниві суспільної католицької акції в нас уже багато чого робиться. Рідко в якому селі немає громадської крамниці, комори для збіжжя, каси взаємодопомоги райфайзенської системи або якоїсь подібної економічної установи, яка народові приносить користь і заохочує його до Церкви. Однак маємо ще багато роботи в тому напрямку, бо в наш час, більше ніж будь-коли, цей спосіб економічної праці для народу є належним засобом провадження людей до Бога.
Такою мусить бути економічна праця духовенства, бо всі речі дочасні є лише засобом для досягнення добра вічного. Безумовної вартості в собі такі речі не мають, але можуть однаково добре послужити добру або злу; добром же вони стають лише тому, що є засобами для досягнення вічного спасення. І народ мусить це ясно зрозуміти. Приймаючи з рук душпастиря економічну допомогу, мають чітко усвідомити мету, задля якої душпастир надає цю допомогу. В кожній праці священника, у всякому місці та в будь-який час, мусять вірні розуміти, що душпастир передовсім і понад усе дбає про їхні душі. Економічна допомога, матеріальний добробут – це лише частка того, що він хоче передати вірним. Цю матеріальну частку люди часом більше цінують, але вона сама по собі не є ціннішою. Найціннішим є все те, що стосується людської душі. Економічна праця є першим кроком душпастиря, бо людей, віддалених від Бога, потрібно до Бога навертати якраз тим добром, що вони більше цінують. Ця праця є першорядна за тактикою й за часом – але не за своїм значенням.
З огляду на актуальність цієї праці та всієї цієї справи ще не раз до неї повернуся. Сьогодні мені передовсім ідеться про те, щоби всечесним отцям сказати, наскільки важливою вважаю цю працю, щоби тих із Вас, мої отці, хто в тому напрямку вже ревно і щиро працює, в їхній праці утвердити та застерегти від усяких помилок, які могли би мати небезпечні наслідки; а тих, що не усвідомлюють вагомості цієї акції, або що з яких-небудь причин від такої праці ще усуваються, – аби в це русло рішуче спрямувати.
Нехай же Всевишній Бог поблагословить нас у цій нелегкій праці й допоможе її провадити в дусі Євангелія.
Писано в році 1902, закінчено в Крехові у п’ятницю по Вознесенні, дня 7 (21) травня, року Божого 1904.
† Андрей Митрополит
======================
Переклад сучасною українською мовою з купюрами здійснено за: Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання 1899-1914. Т. 1. Львів, 2007. С. 513–550.
Повний текст див.: О квестії соціальній. Пастирське послання Митрополита Андрея до духовенства
29.07.2020