Пригадка.

Силою обставин Східна Галичина робиться знову тереном боротьби. Не пораз перший... За тих шість літ війни пересунулася східно-галицькими просторами не одна армія. І за кождою тучею, яка пронеслася сюди, оставалися нові рани. І тепер, коли на галицькій землі знову ревуть гармати, населення з трівогою поглядає в будучину. Що принесе завтрішний день?

 

А в такі моменти нерви напружені, вухо насторожене, люде здатні давати послух кождій чутці, яку нанесе вітер. Очевидно, серед тієї хорої атмосфери кожда сплетня прибирає форми непохитної правди, люде даються легко ловити на вудку всяких провокаційних поголосок, підпадають психозі хвилі.

 

В такі моменти звичайна поява — шукати виновника лиха. Звичайно жертвенним козлом робляться Жиди. Скілько то нещасть вписувано на їх конто. Цвите паскарство... Хто винен? Жиди. Доскулює хабарництво... Хто винен? Знову Жиди. Росте доріжня... Хто винен? Теж Жиди. Доходить до того, що Жидів стануть обвинувачувати, що вони спричинили посуху, неврожай, тиф, сухоти і т. д.

 

А коли візьметься під увагу аномалії та недостачі, які доскулюють населенню в прифронтовій полосі, такі пошукування за виновником можуть легко прибрати хоробливий, пристрастний характер. Для юрби мусить найтися виновник.

 

В таких випадках вона, юрба, не кермується розумом, тільки шукає заспокоєння свойого гніву. Це звичайно використовують ріжні темні духи, щоби ввести свої личні, партійні, чи які там порахунки.

 

Тому ми уважаємо за свій обовязок звернути увагу української інтеліґенції на її обовязок пильно берегти українські маси перед такою несовісною аґітaцією. Паскарство, доріжня, хабарництво — вислід довголітньої війни, деморалізації, яку спричинила війна, застою в торговлі та промислі. Ці брудні цвітки ростуть не тільки у нас, а всюди, де воєнна хуртовина викинула в рельсів нормальний біг життя.

 

Правда — у нас не було професійних учителів антисемітизму, український селянин здебільша не відчуває расової ненависні до Жидів. Навпаки, український селянин цінить Жида за його живлову енерґію, проворність і дискретність. І ще одно: український селянин відчував прихильність до жидівства й тому, що ним помітувано, погорджувано. Отже до певної степені відчував споріднення на невольницькій лавці.

 

За якийсь масовий рух проти Жидів ми не боїмося. Та не сміє бути й дрібних, льокальних вибриків, які може схотіли би спричинити ріжні невідвічальні, а то й ворожі нам чинники.

 

Ми пригадуємо українській суспільности, що кождочасний український уряд все виразно підчеркував і в практиці переводив повноправність жидівської нації.

 

Жиди на нашій землі являються елєментом корисним, творчим, тому нерозумно було би відштовхувати їх від себе якиминебудь нерозумними кроками, чи актами.

 

Жиди на галицькій землі ніколи не виступали проти нас ворожо і все вміли додержати нам раз дане слово, хоча нераз за це їм болючо діставалося.

 

Тому кличемо до нашої суспільности: ні одна скарга зі сторони жидівської нації не сміє вплинути на наш табор.

 

Стережіться провокаторів, які хотіли би кинути пляму на наш чистий прапор.

 

Знаючи нашу інтеліґенцію і наші маси, ми твердо віримо, що найблизша будучина не кине тіни на добрі українсько-жидівські відносини.

 

Громадська думка

 

23.07.1920