Малий фейлєтон.
(Братям Сичам у відповідь).
Братіє! Слава во вишніх Богу і на землі мир во человіціх благоволеніє! Ошож бо то за шум ізчинився! Молодий Богослов потряс основами нашої опінії. Відкіля властиво гамір? Ходить о каменицю, чи навіть о три камениці. Мій Боже. Се-ж проста річ. Каменицю вільнож прецінь купити кожному такому, що має за що. Чомуж такий заколот, жалоби? Ще й мене кличете видати вирок.
Ось і виконую. В імени... pardon — так ніщо з того не вийде...
Я хотів би, щоби мої слова впали на вас як бальзам заспокоєння, і були оливною віткою для поділеної на два табори опінії.
Мир вам! І мир каменицям при вул. Оссолінських!
________________
Колись чув я ось яку подію: Перед чотироповерховою каменицею стояв легко запорошений джентельмен і курив довге циґаро. Підійшов до нього член антіалькогольного і антінікотинного "Відродження" і питається:
— Добродію, скільки коштує таке циґаро?
— Пятнайцять марок.
— А скільки циґар курите денно?
— Около десять...
— А правда, що вино так подорожіло?
— Правда. Літра вина коштує 100 марок.
— Значить денно видаєте на циґара і вино 250 марок. Помножіть се через 365 = 91.250 марок. А опісля через пять років се є 465.250 марок. Як би ви виреклися вина і циґар, за пять літ купили би за заощаджені гроші сю каменицю.
Джентельмен пустив клуб диму і питає спокійно.
— А ви добродію курите?
— Ні.
— І не пєте?
— Ні.
— То ся камениця певно ваша?
— Ні — відповідає заклопотаний відродженець.
— Ну, так я вам зраджу тайну. Ся камениця — моя.
Не знаю, чи подія правдива. Та чи вона не свідчить про те, що найкраще діється тим, що жиють на перекір ідеї?
І в дійсности всі проблєми зводяться до сього, щоби мати свою каменицю. Камениця є мрією й метою і соціял-демократа і трудовика і клєрикала.
Є ще, що правда, аскетичні ідеї, їм служиться в подертих черевиках, самотно, в супроводі виття хуліганів. Та ідеї сі і служба їм, як бачите і не принадні і непрактичні і немодні. Тому й не мають сьогодня приклонників.
________________
Мати свою хату! Мій Боже, чи не мріяли про се найбільші духи України. Чи не мріяв про неї безсмертний Тарас обіцюючи собі:
"Поставлю хату і кімнату...", або "Ой сяду я під хатою", або "Добро, у кого єсть господа". Та ще й хотів її прикрасити:
Посажу коло хатини
На спомин дружині
І яблуньку і грушеньку..."
________________
Дивні наші люде! І ті, що мають хату і ті, що завидують другим хати.
Перші
Між скелями неначе злодій
З народним криються добром,
другі забувають на слова Тараса:
Не завидуй багатому...
Громадська думка
30.06.1920