Алєя Рож — бічна тиха вулиця Варшави, здалеку від гамору й шуму столиці. Тут під шестим числом на четвертому поверсі перебуває тепер начальний отаман української армії Симон Петлюра.
Дзвоню і входжу до почекальні, великої, ясної кімнати. В ній повно людей, головно військових. Є тут ґенерал Зілінський, начальник штабу Юнаків і молодий ще чоловік, професор військової академії в Петербурзі, а тепер міністер війни В. Caльський. Побіч молодші офіцири ріжних степенів і родів оружя. Піхотинці, кавалєристи і артилєристи.
Під вікном, опертий о фрамуґу, розмовляє живо з білоруським послом, Цвікевичом, міністер фінансів Борис Мартос. Давно його не бачив, десь в Харкові в останнє, чи не в 1908 р. на зборах української університетської молодіжі на харківському університеті. Живий, енерґічний як тоді. З боку на канапі присів о. Жан, Бельґієць, і про щось розпитує міністра праці Осипа Безпалка. З якимсь француським чи анґлійським кореспондентом говорить товариш міністра закордонних справ д-р В. Старосольський.
До почекальні входить кореспондент римських часописів Пескарцолі. Ми витаємося як старі знайомі зі Львова. Він живо інтересується українськими справами і вибирається тепер на Україну.
Підходжу до стола, закиненого часописами. Є тут вся теперішня світова і українська преса, львівська, камянецька і віденська.
З кімнати начального отамана вийшов курєр, який щойно приїхав з Парижа і я пішов до отамана.
Кабінет з одним вікном, на середині бюрко, над ним портрет Шевченка, кілька крісел і шафка з книжками.
Ми привиталися.
Щось пятьнацять літ не бачив Симона Василевича. Чи змінився? Не знаю. В темно-синьому військовому мундурі, з тризубом на рукаві, виглядає як молодий студент, тільки якесь важке умучення слідно на лиці.
Згадали і старе-минуле, ті часи, де ми разом з товаришами Деде, Лозенками, Мухами і иншими пробували рвати царські кайдани. Знову не стало одного з них і не хто небудь, а тов. Хвиля (Ткаченко) помер в Москві...
Пригадали часи тов. Тагона...
Я говорю про важке положення наших безробітних службовиків, про університетську молодіж, про політичних вязнів.
Між ними є і ґімназіяльні студентики з V чи VI кляси. Деякі з них вже хорують на чахотку.
Симон Василевич встав і почав ходити нервово по кімнаті.
Я згадав про полонених і інтернованих.
— А знаєте — тут перебив мені отаман — прегарні ті галицькі козаки. Я ішов з ними Київ відбирати. Під самим Київом, я був таки серед них. Славні, добрі козаки.
В кімнату ввійшов молодий адютант отамана з докладом, що начальник держави Пілсудскі просить начального отамана на четвер.
Я мусів спішитися, бо небавом мала розпочатися наша партійна конференція.
Ми розпрощалися.
На самім відхіднім стрінув ще нашого курєра. Привіз останні вісти з України і переказував їх Андрієви Лівицькому. Українська армія з Омеляновичом Павленком на чолі заняла Жмеринку. На Херсонщині і Катеринославщині повстання проти большевиків. Населення чекає приходу головного отамана.
Я вийшов з Алеї Рож. Минуле і теперішнє як блискавичні хвилі пересувалися одна за другою.
"Хай живі не тратять надії" — мимохіть пригадався мені заповіт Словацкого — тільки якийсь болісний жаль обхопив мене, що Симон Василевич не там на своїх широких, вольних, полтавських степах, але десь тут аж на четвертому поверсі в Алеї Рож.
Варшава, 23. лютого.
[Вперед! 07.03.1920]
07.03.1920