І.
Zentral-Friedhof der Stadt Wien.
Gruppe 84. Reibe 33. N-ro 67.
Суха оповістка про заупокійне богослуження навіяла на мою душу глибокосумний спомин.
Три роки минають з тої хвилі, як в літне сонішне рано у наддунайській столиці покінчив життя один з найкращих людей, з якими колинебудь зводила мене доля. Дня 22. червня 1917 р. у віденській клініці при Альзерштрасе помер Ярослав Весоловський.
І став він сьогодні в моїй уяві такий живий, як був колись поміж нами, такий рухливий, як гірський потік, жартовливий, як вітер в полонині, то знову сумовитий, з такою тугою в душі — "як цілі ліси..."
Був се виїмковий тип в нашому життю.
Про одного з героїв "Підземної Росії" писав Стєпняк: "Він любив жінок і жінки любили його". Про Весоловського можна би сказати ширше: він любив людей і люде любили його.
Любив людей, життя і правду! І мав в життю відвагу говорити правду, не оглядаючись на нікого і на ніщо. Не знав заячих стежок, не знав крамарського крику, не вмів ховатися за пліт, не вмів зза плота кидати камінням, не вмів ловити рибу в каламутній воді. Розумів, що здорове громадське життя вимагає щирого почуття для правди і смілости та щирости у вислові думок.
Буйний життєвий розмах, невичерпана енерґія, багацтво помислів та починів — се були прикмети, які участь Весоловського на кождім полі громадянської роботи робили бажаною. Бо в кожну справу вкладав він частину своєї душі, вмів все переконати коли не льоґічним арґументом, то щирістю почуття та захопленням. — В ранних роках станув до каторжної денникарської тачки і при сій тачці сконав.
А в житло був людиною зі серцем голуба, був другом, яких не багато стрічається на широкій Україні...
Одною дрібною подією врився глибоко в мою память. В часі побуту Росіян в Галичині померла йому мати. Після освободження, коли мав змогу дістати коротку відпустку в міністерстві, поїхав зложити вінок на могилі мами...
Помер по довгих днях і ночах передсмертних мук. Його смерть понеслася широкою луною по всій Україні, де його знали, любили й цінили. Шановна суспільність зітхнула глибоко і засумувала. Гурт близчих складав вінки на його могилу; говорили промови. Хтось кинув гадку збирати жертви на памятник. Безщасні збігці в Ґмінді дали початок збирати жертви на тов. українських журналістів ім. Яр. Весоловського.
І як розвівались звуки надмогильної пісні — втихало все.
Нині на віденськім центральнім кладовищі в ґрупі 84, ряд 33, ч. 67, дрімає забута, запала могила. Хреста на ній нема...
Громадська думка
21.06.1920