[Ескізи з колишньої рускої кольонії у Відни.]
І.
Ritter v. Калина. Ritter v. Голова
В Academische Lesehalle читав один галицкій жидок, — що як усї инчі польскі та рускі жидки поперешивались як мога скоро в нїмецких лібералів — відчит "Ueber die Ruthenen".
Жидок говорив добре.
"Русини — казав він — стратили свою шляхту. Шляхта руска — звістно, як усяка шляхта — пійшла туда, де лекша нажива, пійшла годуватись у Поляків. Але у Русинів єсть нарід, нарід жввий, крепкій, патріотичний. Таке у него і духовеньство, а що оно жонате, то звязане усїма витками з суспільностью рускою. Не меценати, але хлопи і попи поставили своїми крейцаровими складками такі институти, як Народний Дім, Просвіта... та й т. зв. бурси для образованя молодежи..."
Розхвалив нас жидок! Се дїяло ся в той час, коли нїмецкі ліберали почали щось не довіряти польскій шляхтї. Русинів, тих глупо-вірних своїх сателітів, они вже давно покинули, а через невіру польского "кола" не знали, на яку ступити.
Почалась дискусія над відчитом.
Бесїдник наш [з Русинів] зазначив в иехоріи наши змаганя до культури, до демократичного прінципу, до автономії... Щоби приблизитись до розуміня Нїмцїв, натякнув на Мазепу і Полтаву [хто з Нїмцїв не бачив Мазепи бодай в цирку Ренца?!]. Але ми — сказав він — нарід не для Нїмцїв, не для Поляків, не для Mocкaлїв — ми хочемо жити для себе. Ми готові приступити до союза з Нїмцями — тут він підбасував нїмецкій культурі, — але нехай і они будуть вірними союзниками, а не так як то показує исторія послїдних років...
— Браво! браво! Ruthene!
Потім встав молодець — синя буршівска шапочка на голові.
— Gestatten Sie mir ein Wort, ich bin auch ein Ruthene — почав він плавно свою нїмецку річ.
Ми Русини у Відни знали ся всї лично і могли почислитись на пальцях — а тут дивись! і сей Русин! Ми счудували ся.
— Щоби між Русинами — говорив дальше той Ruthene — були лише самі мужики, як то сказав mein hochverehrter Herr Vorredner [наш рускій Bursch виражав ся дуже чемно і делікатно], то — нехай менї простить — він розминув ся з правдою. От і я Русин — Ritter von Калина, і сей мій товариш Русин — Ritter von Голова, і от сей — Ritter von Гафенко...
Ми оглянулись на тих молодцїв в сивих шапочках.
— Наші предки — говорив дальше Ritter von Калина — проливали кров за віру... ми Відень ратували від Турків — і т. д. і т. д. Ми горді тим, що ми — Ruthenen vom Adel. Шабля єсть, була і буде нашою девізою!
Наше товариство у Відни голосило тогдї з гордостію демократичні засади, аж тут дивись! — Ruthenen vom Adel чистої крови!
Ми познакомили ся. Запросили их до свого товариства.
Руске слово тяжко йшло нашим Rіtter-ам. Ще про звичайні речи сяк-так, але в довгих спорах они ховали ся в Нїмеччину.
Ritter von Калина був Буковинець, мабуть син православного попа, a Ritter von Голова — побуковинщений на нїмецко-ліберально-буковиньску масть перелицьований Галичанин. Третього Ritter-a я більше вже не бачив. Належали они до нїмецкого Burschensсhaft-y "Silesia" і з гордостію носили свої сині відзнаки.
Між собою говорили ми по більшій части по нїмецки, дарма, що Ruthenen.
— Чому ви — кажуть они нам — в cвoїм товаристві не заведете шаблюки? Шаблюкою им по пицї... тим Ляхам, чи Москалям, чи й Нїмцям... Се найлїпша відправа! Що поможуть спори на язики?!
Ritter von Голова та Ritter von Калина взяли на себе провід і давали нам лєкції в фехтунку. Наші товариші почали вививати шаблюками і рубатись при нагодї з нїмецкими буршами. І ся наука вийшла на добре, як то показало ся в пізнїйшім житю.
— Чому — дорікали нам наші Ritter-и — не заведете у себе відзнак? чому вам не вбратись по козацки?
На таку штуку не стало у нас відваги, а може і... грошей на широчезні козацкі штани.
По кількох місяцях чи по рокови ми розійшли ся в Русинами vom Adel. Здоровились ми ще на улици, або в кофейни, або коли в ряди-годи стрітились на лєкціях.
Перетягти их в наш табор не удалось нам. Ritter von Голова та Ritter von Калина стали senior-ами Burschenschaft-ів. Они славили ся серед нїмецкого студентства яко fesche Кеrlе, їздили на студентско-нїмецкі Convent-и до Ґерманії, до Швайцарії. З нами они вже не сходили ся. В нашім товаристві, видко, занадто воняло догтем та мужицким кожухом...
А якій-же конець?
У романах кінчить ся справа женитьбою. Ritter von Калина оженив ся з богатою дочкою якогось віденьского Burger-a. Так само зробив і Ritter von Голова. Живуть они, надїюсь, спокійно, щасливо, та благоденьствують... Нїмецким своїм дїтям будуть они розказувати про подвиги своїх руских шляхетних предків...
II.
Товариш Орися.
Наше товариство у Відни було бюром відомостей для всїx земляків з Галичини та України — і немов переходовим готелем. З осїню бувала хата товариства завалена всякими клунками, мов якій корабель з виселенцями до Америки.
Приїзджали усякі люде, і великі й малі пани. Адресу нашого товариства знали ще з давного доброго часу всї ті з України, що признавались до україньства. Хто з них їздив в Европу, той конечно заходив до нашого товариства.
— Так отсе ваш клуб? — питає раз заїзжій пан україньскій, — гарно!
Ми мали свою хату в гарній новій каменичцї. Наш україньскій земляк, що довго жив в Анґлії та бачив анґлійскі клюби, був дуже радий, що Українцї у Відни мають таке гарне пристановище. Він думав, що цїла камениця — то наш клюб. А ми мали в тій каменици лише дві комнати.
Нераз було приходить телєґрама від нашого знакомого — чи то з Кієва чи зі Львова: "Припоручаю вам земляка Н. Н. Приїздить сегодня поспішним поїздом".
До того дня нїхто з нас сего земляка на очи не бачив — як же пізнати єго між сотками пасажирів, що висїдають з поїзду на двірци Північної зелїзницї? Ба! Наші товариші пізнавали земляків! Так, просто духом відчули земляка та витягали як карася зі ставу з-між соток пасажирів. Та й що за радість! яка потїха, які сердечні цїлуваня між цїлком незнакомими людьми! А треба знати, що Українцї дуже охочі до цїлуваня та цїлують ся так щиро, що бігме-Боже оно смішно не виглядає.
Чоловік-земляк нераз не знає нїякого язика крім московского. Як же не помогти єму? І обводять єго бувало наші товариші по Відни та показують, що душа забагне.
Зі Львова приходить раз телєґрама: "Орися приїздить сегодня. Вийдїть на стрічу!"
Такої пригоди ми ще не зазнали. На мужчин ми вже мали свою практику, але як пізнати — землячку? Не вже-ж статн на перонї та кричати на все горло: "Орися!" Таку штуку робили в один час наші земляки-Українцї, що в пору турецко-сербскої війни вступали добровольцями до сербскої армії та переїздом бували у Відни. Стане було земляк на порозї велпкої салї — в тій сали був занятий наш товариш а они мали до него рекомандаційні письма — і горлає: "Остап Вересай!"
— Будемо пізнавати землячку по одежи. З одежі видко, якого хто роду — Россіянка одягає ся инакше як Віденька.
Дивимось, розглядаємо ся. Россіянки — як ми собі єї представляли — між пасажирами нема!
Приїзжі порозходились. Осталась на перонї молода панночка, елєґантна, цїлком Европейка, немов дожидає чогось. Не вже-ж би се Орися?
— Entschuldigen, sind Sie nicht Frl. Orysia, на котру ми ждемо?
Нема відповіди.
Тогдї я відозвав ся по pycки.
Она була! Пізнались, зрадїли.
За короткій час вивчилась она гарно по нїмецки. Для нас стала она милим і щирим товаришем-Сїчовиком. Приходила на всї наші збори, брала участь в наших дискусіях і спорах. Коли говорив товариш Орися, слухали всї і тихо було, як мак сїяв.
Товариш Орися став осередком нашої троха здичілої козацко-парубоцкої кольонії. За-для неї і через ню почали навіть закостенілі між козацтвом покидати свої "байдакуваті" привички, почали рідше вживати проклонів і взагалї того, що нагадує "касарню". Показав ся й серед нас той вплив жіноцтва, про якій розказує Брет-Гарт в своїх каліфорнійских оповіданях. За товариша Орисю всї в огонь були би скочили. Всї єї любили, а нїодин не залицяв ся до неї на віденьскій або скажім правду — на галицкій манір.
Приходжу раз рано до товарискої хати. Дві баби шурують долівки, а сама Орися вікна чистить. І ручник мережаний принесла з собою та покрасила ним портрет Шевченка.
Гарний товариш була Орися!
Чув я опісля від одного знакомого, що бачив єї по роках на Українї, що она заховала о нас добру память та згадує нас і цїле наше товариство щирим словом. Спасибіг їй за те!
[Дѣло, 12.06.1895]
12.06.1895