Коли я писав у приховуваному альбомі свої перші вірші, то знав, що світу їм не побачити, бо не пустить цензура. Звідси випливає, що я з 16-ти років ясно усвідомлював її неуникність. Між 1976-м, коли ті вірші з’явились, і 1983-м, коли я передрукував на машинці й віддав до видавництва збірку «Каламар», – не просто сім років, а ціла прірва досвідів. Серед них бракувало хіба що безпосереднього спілкування з цензором. Але я на власні очі бачив людей, які спілкувалися з ним фактично щодня – наших редакційних кур’єрів. За їхніми словами, цензор перебував у броньованому секретному кабінеті, весь обкладений «талмудами» (саме це слово чомусь вживалося.) «Талмуди» містили в собі вичерпний перелік державних таємниць, а цензори пильнували за їх нерозголошенням.
Коли минуло ще сім років, я навіть не зауважив, що цензуру вже скасували. Це сталося 12 червня 1990-го, тобто сьогодні минає рівно 30 років із дня події, на той час цілковито мною не зауваженої. Причина такої непомітності дуже проста: на той час протягом останнього року-півтора вже й так публікувалося що завгодно, а єдиним цензурним вилученням із тексту моїх виданих у харківському журналі «Прапор» армійських оповідань була згадка якраз про цензора. У фіналі останнього оповідання мій герой бреде нічним містом, дуже самотній і побитий. Навколо темрява й ані душі, та все ж герой бачить єдине освітлене вікно. Там, за ним – герой знає про це, бо колись працював у друкарні, – «цензор БЧ-32617, і він дочитує заключну сторінку газети на завтра. За п’ять хвилин він підпише її, й завтра настане».
Цих двох речень у моїй публікації не знайшлося. Хоч завтра все одно настало. Тобто прийшов такий день, коли в Москві ухвалили закон про заборону забороняти (саме так – цензуру не лише скасовували, її забороняли!) Щойно тепер зауваживши цю дату, роблю нехитрий висновок: моє життя поки що ділиться на дві рівнесенькі половини – 30 років з цензурою і 30 без.
Але як же то – без? Хіба ми у вільній країні, спитаєте ви. Хіба цензури справді немає?
Звісно, ми не у вільній країні, а (як це класифікує, наприклад, Freedom House) у частково вільній. Кажуть, не можна бути частково вагітною. Але частково вільною, виявляється, можна.
Частковість – узагалі наша доля (коли не прокляття). Ми частково «рускій мір», частково Східна Європа. В нас частково демократія, частково олігархія. Й ця друга у свою чергу зорієнтована частково на Кіпр, частково на Вірґінські острови. А президент у нас частково хороша людина, частково недосвідчена. Ряд можна продовжити. І це по-перше.
А по-друге, цензура встигла набути надто багатьох облич, і відповідь на запитання «То є вона, чи її немає?» мусить цю багатоликість мати на увазі. Це колись цензура обмежувалася спаленням книги й каменуванням автора. Чи, скажімо, забороною писати-малювати й засланням автора в оренбурзькі степи. Нині ж усе різноманітніше.
Так, органи цензури (т. зв. Головліт і його філії) ліквідовано ще, либонь, у тому ж 1990-му. Так, ніякі кур’єри вже не стоптують підошви розношених своїх гівнодавів, тарабанячи щодня мільйони відбитків газетних шпальт на перевірку до завалених «талмудами» броньованих кабінетів. Ніякі розпорядження не кидають під ніж наклади підозрілих поем, не вирізають із фільмів сцени, а з інтерв’ю «оцінкові» судження. Не розганяють концерти й не закривають спектаклі…
А втім – звідки така впевненість? А якщо і вирізають, і закривають, і розганяють? Україна ж велика, і чудес у ній безліч. Історія нібито безцензурного 30-річчя в Україні вся зіткана з епізодів суперечливих, щоб не сказати скандальних. То якийсь нацкомор (хто забув – Національна комісія з питань захисту суспільної моралі) зведе письменника в могилу. То директорка Мистецького Арсеналу знищить власноруч ненависний їй настінний розпис. То у фільмі з промовистою назвою «Заборонений» автори вимушено пом’якшать ключовий епізод на вимогу нібито адвоката, що сам є нібито адвокатом адвоката головного героя.
Та мало що в нас відбулося за 30 безцензурних років на цензурному поприщі! Втім і не відбулося, а далі відбувається – глянути лишень у бік Музею Гончара з безпрецедентною поліційною атакою на нього – частково брутальною, частково комічною (як і, зрештою, все в теперішньої влади).
Звісно, шкода Конституції з її геніальною вичерпністю статті 15-ї розділу 1-го: «Цензура заборонена». Два слова – а як у них багато всього! Шкода й Цивільного кодексу з моєю улюбленою статтею 309-ю: «Цензура процесу творчості та результатів творчої діяльності не допускається». Сформульовано канцелярсько, незграбно, але як правильно: «Фізична особа (тобто я – Ю. А.) має право на вільний вибір сфер, змісту та форм (способів, прийомів) творчості». Пишатися б таким Цивільним кодексом і горя не знати.
Втім про художню творчість – один тематичний пласт. І зовсім інший – про журналістику чи то пак медійну діяльність. На мою думку, тут узагалі йдеться про дві цензури, які різняться між собою так само категорично, як мистецька сфера й мас-медійна. Та навіть, як небо й земля. Чи точніше – як земля і пекло.
Незалежний медійник без «криші» над головою нею ж, головою, в першу чергу й ризикує, через що маю враження, що їх – і голів, і незалежних – у нас катастрофічно меншає. Зрештою, і «криша» не конче врятує, якщо за тебе візьметься чиясь крутіша. Чи вбивство журналіста є формою цензури? Журналісти часів Кучми краще розуміють сенс вислову «не зносити голови». І хто знає, чи останніми словами Ґії Ґонґадзе не були такі популярні сьогодні «Не можу дихати»? А побиття, а погрози, компрометація, цькування? Зрештою, просто звільнення – либонь, найм’якша форма репресій? А зламування акаунтів, а вилучення компів і камер, а суди, а штрафи, а нескінченні перевірки не тих телеканалів і не таких сайтів? А кримінальні провадження (і справи), відкриті, як при Януковичі, за вірш або, як тепер, при Зеленському, за відеопост?
Гірко це визнавати, але в цензури значно побільшало облич. Парадоксально, та розвиток медіа-технологій збагатив нас не лише позірними можливостями висловлюватись вільніше, але й реальними – ефективніше затикати рота. Позаяк ні роман, ні спектакль, ні навіть значно заточеніший на масовість кінофільм шансів стати знаряддям у боротьбі за владу в нас на сьогодні не мають, то й цензура поводиться щодо них радше старомодно і, сказати б, лагідно. Медіа натомість уже давно таким знаряддям стали – тож і цензура поводиться агресивно й іновативно. Вона бруталізується разом із технологіями.
Ці нотатки мали б називатися «30 років без цензури» і звучати радше по-ювілейному святково. Проте самообман – річ невдячна, а назва «Цензура без кінця» мені не подобається. Знайду якусь іншу.
Тим часом, завершивши свій черговий робочий день і згасивши світло у службовому кабінеті, скромний трудяга-цензор БЧ-32617 аж ніяк не розтанув у небуття 12 червня 1990 року. Він успішно розчинився у внутрішніх органах країни частковостей, де свобода слова вперто не хоче означати чогось більшого за телешоу на каналі олігарха.
12.06.2020