В опублікованій 1912 року автобіографічній повісті-есеї "Особова справа" ("A Personal Record") – жанрове визначення тут могло би бути і по-літературознавчому розширеним до Bildungsroman, і по-авторському скромно звуженим до "фрагменту біографії" – англійський прозаїк Джозеф Конрад дошукується причин і рушійних мотивів того, чому він став тим, ким став. А, як відомо, став він аж двічі тим, ким нізащо не повинен був стати: спочатку англійським моряком, а згодом – класиком англійської літератури. Оскільки на роду йому було написано щось зовсім інше, щось таке, що перед ним і після нього відбули від дзвінка до дзвінка тисячі його колег зі схожими вихідними даними. Адже належність до польсько-шляхетського стану на підросійській Україні залишала вельми куций вибір: або, як три покоління родичів перед ним, виступати проти царату зі зброєю в руках і хронічно зазнавати поразок з урізанням прав і засланням до Сибіру в асортименті, або йти шляхом найменшого опору й виявляти пасивну лояльність, тихомирно плекаючи свої земельні латифундії з неодмінною дулею в кишені, читанням духопідйомних романів Сєнкєвича та мріями про настання "слушного часу".
Цьому польському паничеві з-під Бердичева судилося пережити щонайменше два чудесних переродження, що ніяк не вкладаються в жодну з наявних на той час норм. Ба більше, Конрадів життєвий і творчий виняток спростовує всі наявні в ту епоху правила. По-перше, пошуки шляху моряка штовхають його на принциповий вибір – втечу, невизначеність і відсутність як буквального, так і метафоричного ґрунту під ногами. По-друге, пошуки шляху письменника змушують його досконало опанувати мову, яка виявилася аж сьомою в його біографії після польської, російської, української, французької, німецької і голландської – мов, якими він або досконало володів, або мов, які він досить добре знав і розумів.
Покоління його родичів, під'юджувані національною трагедією краху польської державності в останній третині XVIII століття, у столітті ХІХ обрали шлях фронди. Спочатку вони вирушили разом із Наполеоном на Москву, потім, ледь оговтавшись від нищівної поразки французької армії, ініціювали спочатку Листопадове повстання 1830-31 років, що обернулося катастрофою і крахом надій на відновлення національної незалежності, а згодом і Січневе повстання 1863-64 років, що також зазнало поразки й особливо дошкульно вразило близьке коло майбутнього письменника. Спочатку від сухот після вологодського заслання помирає його мати Евеліна, а згодом, уже у Кракові, – його батько Аполло.
Подальші події біографії Конрада з перетворенням осиротілого підлітка на "майстра корабля" малюють в уяві пересічного читача образ self-made man, який раптом щось захотів і йому все вдалось. Я далекий від того, щоби применшувати вагу його зусиль на ниві "самороблення", але Конрадова морська кар'єра, що з першого погляду видається чудесною, мала міцний тил в особі його вуйка – Тадеуша Бобровського, який фінансово і, головне, морально підтримував свого улюбленого небожа в його романтичних бажаннях. І саме в "Особовій справі", що зазвичай перебуває на марґінесах читацького зацікавлення, пояснюється, у який спосіб відбувся його перехід від життя як творчості до творчості як головної життєвої стезі.
Після здобуття капітанської ліцензії і кількох років кар'єри в ролі другого помічника капітана і власне капітана, а також отримавши британське підданство, Конрад пише свій перший роман "Олмейрова примха" про пережитий ним досвід на Малайському архіпелагу. Не впевнений у власних літературних можливостях, він по крапельці пробує створити картину життя європейських людей в екзотичних умовах і не знаходить нічого іншого, крім повернення туди, звідки він із такою безоглядною пристрастю тікав – до маєтку дядька Тадеуша, до "місця слабкості", до топосу польсько-шляхетського фільварку, де давно поховано всі надії і залишається лише пам'ять про поразки і смерть. З одного боку, на вікні дядькового будинку стоїть недописана "Олмейрова примха"; з іншого – відбуваються розмови з дядьком, у яких уже зрілий 37-річний письменник-початківець знову переживає, приміром, історію свого двоюрідного діда Миколая Бобровського, який акуратно відбув у своєму житті всі польські поразки – від катастрофи Наполеона під Москвою до Січневого повстання 1863 року.
Саме двоюрідний дід і його історія стає для Конрада чи не головним елементом власної "Особової справи". Образом Миколая Б. письменник натякає на те, що саме з постаті гордого і гонорового шляхтича починається, сказати б, формування "модельного ряду" неоромантичних і реалістичних героїв багатьох його романів і оповідань. Тому у випадку Конрада не варто вдаватися до безоглядного заперечення колишнього життя, де не було нічого, крім поразок, репресій і безпросвітного гниття; до розривання пут трагічного минулого; до самостирання первісної ідентичности на догоду ідентичності набутій – успішній і повнокровній. Ні, письменник шукає ядро свого духовно-культурного коріння в романтичній боротьбі свого предка, який брався за шаблю завжди, не шукаючи іншої "слушної нагоди", падав і підводився, але неодмінно продовжував шлях до свободи – як він її розумів і відчував.
За родинними оповідями, Миколай Бобровський із двома побратимами вбили і з'їли собаку в захопленому російськими військами литовському селі. "Пан Миколай Б. залишається для мене нещасною й нужденною (але героїчною) особою, якій одного разу довелося з'їсти собаку", – пише Конрад, на кількох сторінках медитуючи над власними емоціями з цього приводу, згадуючи, як малим засуджував, як ставив себе на місце свого родича і як, зрештою, виправдовував його.
Саме там, під час відступу наполеонівських військ з Москви, закопано реального і метафоричного пса, що з нього, як мені тепер здається, виростає весь літературний світ Конрада – перша авторська огида, шок і потрясіння від того, наскільки низько може впасти людина, яка щойно під прапорами Бонапарта виборювала незалежність для власної країни, визволяла від деспотії пів Европи і нещодавно навіть спалила Москву. Саме з цього туманного спогаду і народжується письменник Джозеф Конрад.
25.05.2020